Зигмунд Фрейд (1856–1939): психоаналіз, несвідоме, Ід—Его—Суперего

Мало хто з учених так змінив те, як людство думає про себе, як Зигмунд Фрейд. Це від нього ми маємо слова «несвідоме», «витіснення», «захисний механізм» і «фрейдівська обмовка». Засновник психоаналізу, він зробив із «лікування розмовою» цілу дисципліну — і водночас лишив по собі теорію, більшість конкретних тверджень якої сучасна наука не підтверджує. Розберемося чесно: що Фрейд відкрив, у чому помилявся і що з його спадку живе досі.

Хто такий Зигмунд Фрейд

Фрейд (у сучасному правописі часто «Фройд») народився 1856 року в містечку Фрайберг у Моравії — нині це Пршибор у Чехії, — а з чотирьох років і майже до кінця життя жив у Відні. За фахом він був невролог: вивчав медицину у Віденському університеті, певний час досліджував фізіологію нервової системи. Переломним став 1885 рік, коли Фрейд стажувався в Парижі в Жана-Мартена Шарко й побачив, як гіпнозом знімають симптоми «істерії». Це навело його на думку, що за тілесними симптомами можуть стояти приховані психічні причини.

Разом із віденським лікарем Йозефом Броєром він лікував пацієнток з істерією й помітив: коли людина промовляє й «відреагує» болісний спогад, симптом слабшає. Так народилася ідея «лікування розмовою», викладена у спільній праці «Дослідження істерії» (1895). У 1890-х Фрейд багато в чому виношував свої ідеї в інтенсивному листуванні з берлінським лікарем Вільгельмом Флісом — саме тоді, під час власного самоаналізу, він відмовився від гіпнозу на користь вільних асоціацій, і ця зміна методу заклала психоаналіз.

Далі були десятиліття практики, книжок і суперечок. Попри насмішки частини колег, довкола Фрейда поступово згуртувалися однодумці, і психоаналіз із приватної практики виріс у міжнародний рух. Розв’язка біографії трагічна: 1938 року нацисти анексували Австрію, і Фрейд, єврей за походженням, змушений був емігрувати до Лондона. Там він і помер наступного, 1939 року, від раку, на який хворів багато років. У Лондоні донині працює його музей — у будинку, де минули останні місяці життя вченого.

Несвідоме: топографічна і структурна моделі

Головне припущення Фрейда: більшість психічного життя відбувається поза свідомістю, а поведінкою керують бажання, конфлікти й спогади, яких ми не усвідомлюємо. До нього розум уявляли передусім раціональним і прозорим для самого себе; ідея, що нами керують невидимі й нерідко неприйнятні мотиви, була справжнім переворотом. Свідомість — лише вершина айсберга, а головне ховається під водою.

Спершу Фрейд описав психіку топографічно — як три рівні: свідоме (те, що усвідомлюємо просто зараз), передсвідоме (те, що легко пригадати за потреби) і власне несвідоме (витіснене, недоступне прямому спогаду). Це була карта не мозку, а доступності змісту для усвідомлення.

Пізніше він додав структурну модель із трьох інстанцій: Ід (несвідомі потяги, що прагнуть негайного задоволення), Суперего (совість, засвоєні норми й ідеали) та Его («Я», яке посередничає між ними й реальністю). Це не ділянки мозку, а зручна модель внутрішнього конфлікту — докладніше в окремій статті про Ід, Его і Суперего. Остаточно цю схему Фрейд сформулював аж 1923 року в праці «Я і Воно».

Щоб упоратися з тривогою від такого конфлікту, психіка вдається до захисних механізмів — несвідомих стратегій на кшталт витіснення, найпершого й найважливішого з них. Пізніше цю ділянку теорії систематизувала донька Фрейда, Анна Фрейд, у книжці про механізми захисту.

Метод: катарсис, вільні асоціації і перенесення

Психоаналіз — це передусім метод. Спочатку Фрейд разом із Броєром застосовував катартичний метод: пацієнт під гіпнозом наново переживав забуту травматичну сцену, і симптом відступав. Згодом Фрейд відмовився від гіпнозу й перейшов до вільних асоціацій — просив пацієнта промовляти геть усе, що спадає на думку, без цензури, бо саме в цих «випадкових» перескоках, вважав він, зраджує себе несвідоме. Класичний сеанс проходив на кушетці, кілька разів на тиждень, а аналітик тримався нейтрально, щоб не заважати вільному плинові думок.

Сни Фрейд називав «королівською дорогою до несвідомого»: за явним змістом сновидіння, доводив він у «Тлумаченні снів» (1900), ховається прихований, витіснене бажання. Він розрізняв явний зміст сну (те, що ми пам’ятаємо) і прихований (справжнє бажання), а «роботу сну» — механізми згущення й зміщення, що маскують друге під перше. У буденних обмовках і забуваннях («фрейдівська обмовка») він теж бачив прориви несвідомого.

Окреме його спостереження — перенесення: пацієнт несвідомо переносить на терапевта почуття, колись адресовані значущим людям, найчастіше батькам. Спершу Фрейд бачив у цьому перешкоду, а згодом зрозумів, що робота з перенесенням — головний важіль терапії. Це поняття пережило свого автора й дотепер використовується в найрізніших школах психотерапії.

Психосексуальний розвиток і едипів комплекс

Фрейд вважав, що особистість формується в дитинстві, проходячи стадії психосексуального розвитку — оральну, анальну, фалічну, латентну й генітальну. На кожній стадії енергія потягу (лібідо) зосереджена на певній зоні тіла, а «застрягання» на будь-якій з них, гадав він, лишає слід у характері дорослого.

Кульмінація цієї теорії — едипів комплекс: несвідомий потяг дитини до батька протилежної статі й суперництво з батьком тієї самої статі приблизно у 3–6 років. Саме тут, за Фрейдом, дитина засвоює заборони й формує Суперего. Ідея лишається найвідомішою і водночас найсуперечливішою частиною його спадку — детальніше на сторінці едипів комплекс.

Розрив із учнями і культурний вплив

Навколо Фрейда швидко зібрався гурток послідовників, але найталановитіші пішли власним шляхом. Спершу від нього відколовся Альфред Адлер (1911), який заснував індивідуальну психологію, а за кілька років — Карл Юнг, творець аналітичної психології. Розриви були болісні, проте саме вони дали початок цілому дереву шкіл глибинної психології.

Вплив Фрейда вийшов далеко за межі клініки. Його ідеї про несвідоме, витіснення й символіку снів перевернули літературу, кіно й живопис XX століття — від сюрреалістів до масової культури. Ба більше, сама ідея, що з душевним болем можна працювати через розмову з фахівцем, започаткована саме ним, і на ній так чи так стоїть уся сучасна психотерапія. І хоч фахівці досі сперечаються про наукову вагу психоаналізу, сама мова, якою ми говоримо про психіку, лишилася значною мірою фрейдівською.

Що наука відкинула, а що лишила

Тут потрібна чесність, бо Фрейда однаково легко і звеличити, і висміяти. Більшість конкретних теорій Фрейда сучасна наука не підтверджує: психосексуальні стадії, універсальність едипового комплексу, «заздрість до пеніса», буквальне тлумачення снів як здійснення бажань.

Філософ Карл Поппер закинув психоаналізу головне: він неспростовний — здатний «пояснити» будь-яку поведінку постфактум, а отже, нічого не передбачає й не є наукою в строгому сенсі. Пізніше Адольф Ґрюнбаум розвинув критику з іншого боку: клінічний «доказ» психоаналізу ненадійний, бо аналітик мимоволі навіює пацієнтові ті самі теми, які потім у нього «знаходить». Додає сумнівів і те, що теорію збудовано на кількох докладних історіях хвороби, а не на контрольованих дослідженнях.

Окремо стоїть феміністична критика. Ще у 1920-х Карен Горні — одна із засновниць жіночої психології — відкинула «заздрість до пеніса» як відображення патріархальної культури свого часу, а не біологічну даність, і у відповідь запропонувала дзеркальне поняття «заздрості до матки». Сьогодні концепт заздрості до пеніса не має емпіричної підтримки.

Але відкидати Фрейда цілком було б несправедливо. Психодинамічна терапія, що виросла з психоаналізу, має солідну доказову базу: сучасні мета-аналізи показують, що за ефективністю вона не поступається іншим визнаним методам, а результат нерідко зростає вже після завершення курсу. Живими лишилися й окремі інтуїції Фрейда, які підтверджує нейронаука: величезна частина психічних процесів справді відбувається несвідомо (за деякими оцінками, свідомо ми ухвалюємо лічені відсотки рішень), працюють захисні механізми, працює перенесення. Понад те, базові емоції та потяги, на яких Фрейд збудував поняття Ід, мають цілком конкретний мозковий субстрат — і саме це неврологи сьогодні досліджують експериментально. Тож точніше сказати так: конкретна «механіка» Фрейда застаріла, а його широкі інтуїції та започаткований ним метод — ні.

Головні праці

• «Дослідження істерії» (з Йозефом Броєром, 1895) — народження «лікування розмовою».
• «Тлумачення снів» (1900) — головна книга про сни й несвідоме.
• «Психопатологія повсякденного життя» (1901) — обмовки й описки.
• «Три нариси з теорії сексуальності» (1905).
• «Я і Воно» (1923) — структурна модель Ід—Его—Суперего.
• «Невдоволення культурою» (1930).

Міфи і факти про Фрейда

Насправді	Поширений міф
Сексуальність важлива, але з 1920 року Фрейд додав і потяг до агресії; «усе про секс» — карикатура	У Фрейда все зводиться до сексу
Ід, Его і Суперего — теоретичні інстанції психіки, а не ділянки мозку	Ід, Его і Суперего — це частини мозку
Ідея несвідомого існувала до Фрейда; він її систематизував і популяризував	Фрейд відкрив несвідоме
Фрейд спробував гіпноз, але відмовився від нього на користь вільних асоціацій	Фрейд усе життя лікував пацієнтів гіпнозом
Класичний психоаналіз (кушетка, роки роботи) — лише один напрям; сучасна психотерапія набагато різноманітніша й коротша	Психотерапія — це коли лежиш на кушетці й роками говориш про дитинство
Доказова база є в психодинамічної терапії, а не в оригінальній теорії Фрейда	Теорії Фрейда науково доведені

Приклад із життя

Керівника при всіх різко відчитав директор. Заперечити небезпечно — можна втратити роботу, тож чоловік мовчки киває. Але напруга нікуди не зникла: увечері вдома він раптом вибухає гнівом на рідних через дрібницю — немиту чашку в раковині. Річ, звісно, не в чашці. Психіка «перенесла» злість із небезпечної адреси (директор) на безпечну (родина). Саме це Фрейд називав захисним механізмом зміщення: почуття лишається, а його ціль підмінюється на менш загрозливу. Помітити такий механізм у собі — перший крок до того, щоб не зривати напругу на близьких.

Джерела

• Internet Encyclopedia of Philosophy: Sigmund Freud — біографія, метод і критика наукового статусу психоаналізу (Поппер, Ґрюнбаум).
• APA Dictionary of Psychology: psychoanalysis, the unconscious, topographic model, defense mechanism, repression, transference, free association, penis envy.
• Solms M. The Scientific Standing of Psychoanalysis. BJPsych International, 2018. Повний текст
• Shedler J. The Efficacy of Psychodynamic Psychotherapy. American Psychologist, 2010. DOI: 10.1037/a0018378 · PubMed
• Steinert C. та колеги. Psychodynamic Therapy: As Efficacious as Other Empirically Supported Treatments? American Journal of Psychiatry, 2017. PubMed
• Fonagy P. The Effectiveness of Psychodynamic Psychotherapies: An Update. World Psychiatry, 2015. Повний текст
• Freud Museum London: Freud 101 — вступ до життя та ідей Фрейда.
• Freud S., Breuer J. Studies on Hysteria. 1895 (першоджерело).
• Freud S. The Interpretation of Dreams. 1900 (першоджерело).
• Freud S. The Ego and the Id. 1923 (першоджерело).
• Freud S. Листи до Вільгельма Фліса (1887–1904; опубл. 1950) — першоджерело про формування психоаналізу й самоаналіз Фрейда.