Психологія натовпу: від Лебона до моделі спільної ідентичності

Слово «натовп» майже завжди звучить із тривогою: у ньому чується щось стихійне, некероване і трохи небезпечне. Психологія натовпу починалася саме з цієї інтонації: її задала книжка, написана понад сто років тому, і відтоді та інтонація живе власним життям — у підручниках, у кіно, в інструкціях для служб безпеки. Тим часом дослідження останніх сорока років розповідають зовсім іншу історію: люди у великому зібранні не втрачають розум, а швидко домовляються, допомагають одне одному і діють за цілком зрозумілими правилами. Розберемо, звідки взялася репутація «безликої маси», що насправді показали дані про тисняви й катастрофи і чому сучасна наука говорить не про розчинення особистості, а про спільну ідентичність.

Що вивчає психологія натовпу

Психологія натовпу — це, за визначенням словника Американської психологічної асоціації, психічні й емоційні стани та процеси, властиві людям саме тоді, коли вони перебувають у складі вуличних натовпів, юрб та інших подібних спільнот, а також наукове вивчення цих явищ. Формулювання точне тим, що виносить у центр слова «саме тоді»: предметом є не люди взагалі, а те, що змінюється в поведінці через присутність інших.

Сам натовп той самий словник описує буденно: чимале зібрання людей, які тимчасово поділяють спільний фокус уваги і спільне місце. Черга, глядацька зала, потік на станції метро, святкова вулиця — усе це натовпи різних типів, і більшість із них не мають нічого спільного з образом розлюченої юрби.

Ширше поняття — колективна поведінка: спільні або схожі дії учасників спільноти, особливо коли поза нею ті самі люди так не поводилися б. Це «поза нею вони поводилися б інакше» і є справжнім науковим питанням, з якого виросла психологія натовпу: не «чому люди дурнішають», а чому змінюються самі правила поведінки, коли людина відчуває себе частиною зібрання.

Лебон, Тард і страх еліт перед масами

Класична відповідь з'явилася 1895 року в книжці французького лікаря й публіциста Гюстава Лебона «Психологія натовпів». Її схема проста і тому живуча: у натовпі людина стає анонімною, критичність падає, почуття передаються від сусіда до сусіда, наче інфекція, і врешті виникає «колективна душа», яка мислить за всіх. Три опори цієї конструкції — анонімність, зараження і навіюваність.

Проблема не в тому, що Лебон помилявся в деталях. Проблема в оптиці. Він писав у суспільстві, наляканому масовими рухами кінця дев'ятнадцятого століття, і дивився на натовп очима спостерігача, для якого поява мас на вулиці була загрозою усталеному порядку. Звідси і його словник: «варварство», мінливість юрби, «душа раси». Це не нейтральний опис спостережень, а політична оцінка, вбрана в наукову форму, до того ж побудована радше на газетних переказах, ніж на власному дослідженні.

Поряд стоять Габріель Тард із «Законами наслідування» (1890), який виводив соціальне життя з імітації, і Володимир Бехтерєв, чия праця 1898 року про навіювання та його роль у суспільному житті перенесла ідею «психічної зарази» на ґрунт тодішньої психіатрії. Ці автори дали психології натовпу словник, а не перевірену теорію: терміни лишилися в обігу, а пояснення довелося переписувати заново.

Показово, як змінилося саме поняття зараження. Словник Американської психологічної асоціації, описуючи соціальне зараження, прямо зазначає: ранні пояснення виводили його з підвищеної навіюваності учасників і порівнювали з поширенням заразних хвороб, тоді як пізніші дослідження вказали на цілком буденні механізми — наслідування, конформність, відчуття спільності переживання, мімікрію. Метафора хвороби лишилася в мові, але не в науці.

Триплетт і перший експеримент про присутність інших

Паралельно з есеїстикою про юрби народжувалася інша, експериментальна лінія. 1898 року Норман Триплетт надрукував працю, яку заведено вважати першим соціально-психологічним експериментом. Почалася вона з архіву: дослідник узяв офіційні велосипедні рекорди сезону 1897 року й помітив, що результат на дистанції залежить від того, їде спортсмен наодинці проти годинника, за лідером чи в гонці із суперниками.

Щоб перевірити здогад, Триплетт зібрав простий прилад — дві рибальські котушки на спільній рамі, за якими двоє людей могли крутити ручки поруч. Записи він зняв майже з 225 осіб різного віку, а висновки будував на сорока дітях: кожна проходила шість спроб, у яких самостійна робота чергувалася зі змаганням. Частина дітей у присутності суперника прискорювалася помітно.

З цієї роботи виросло поняття соціальної фасилітації — зміни продуктивності в присутності інших людей. Але важливіше інше: замість міркувань про «душу натовпу» в психології з'явився ефект, який можна виміряти, повторити й оскаржити. Саме з цього моменту тема перестала бути публіцистикою.

Стадний інстинкт: що за цим стоїть

Вираз «стадний інстинкт» прийшов у психологію на початку двадцятого століття. Вілфред Троттер надрукував перші есе про нього в 1908–1909 роках, а 1916-го розгорнув їх у книжку «Інстинкти стада в мирний час і на війні» (українською її видано під назвою «Стадний інстинкт у мирний час і на війні»). Троттер ставив стадність в один ряд із самозбереженням, харчуванням і статевим потягом і писав, що людина чутливіша до голосу стада, ніж до будь-якого іншого впливу. Словник Американської психологічної асоціації подає це поняття у визначенні Вільяма Мак-Дугалла: потяг тварин збиватися в зграї, а людей — утворювати соціальні групи.

Уже 1921 року з Троттером посперечався Зигмунд Фрейд у праці «Психологія мас і аналіз людського Я». Він заперечив, що стадність первинна: почуття спільності, за Фрейдом, виростає з ранніх стосунків дитини з батьками й суперництва з іншими дітьми, яке перетворюється на вимогу рівного ставлення до всіх. Друге заперечення стосувалося лідера, для якого теорія стада не лишала місця. Тому Фрейд запропонував бачити в людині не стадну, а ордову істоту — члена орди, яку веде ватажок.

Сучасна соціальна психологія від слова «інстинкт» тут відмовилася: звичку робити як усі пояснюють не вродженою програмою, а зрозумілими механізмами впливу. У незнайомій ситуації поведінка інших слугує підказкою — якщо біля однієї кав'ярні черга, а сусідня порожня, логічно припустити, що перші щось знають. Це інформаційний вплив. Коли важливо лишитися своїм, діє нормативний — небажання опинитися відкинутим.

Те, що в побуті називають ефектом натовпу, — радше спосіб заощадити зусилля, який іноді веде правильно, а іноді хибно, коли кожен копіює попереднього замість власних спостережень. Протилежну здатність — не піддатися тиску більшості — описує нонконформізм. А як люди поводяться в натовпі під час небезпеки, розібрано нижче: там дані ще менше схожі на образ стада.

Деіндивідуалізація: що лишилось від ідеї розчинення

Наступний великий крок зробили в середині двадцятого століття. Ідея була така: у групі слабшає усвідомлення себе як окремої людини, а разом із ним слабшають і внутрішні гальма, звідси вчинки, на які людина наодинці не наважилася б. Це і є деіндивідуалізація, якій у словнику присвячено окрему статтю.

Тут варто сказати головне, не переказуючи сусідню сторінку. Пізніші перевірки показали, що анонімність сама по собі не робить людину агресивною: залежно від обставин вона підсилює зовсім різну поведінку, зокрема й підкреслено мирну. Звідси виросла модель, у якій анонімність не вимикає норми, а робить помітнішими норми конкретної групи. Уявлення про «розчинення особистості» в чистому вигляді перевірки не витримало — і саме на цьому місці починається сучасна психологія натовпу.

Сучасна модель: натовп як спільна ідентичність

Нинішня відповідь називається моделлю соціальної ідентичності натовпу. Її запропонував Стівен Райхер, детально розібравши вуличні заворушення 1980 року в Бристолі, а розвинули Джон Друрі та колеги. Суть у зміщенні акценту: у натовпі людина не втрачає себе, а тимчасово перемикається з особистої на спільну соціальну ідентичність. «Я» нікуди не зникає — просто на перший план виходить «ми», і поведінка починає підпорядковуватися нормам цього «ми».

Звідси випливають перевірювані передбачення. Якщо люди поруч сприймаються як «свої», зростають довіра і готовність допомагати; якщо як чужі — навпаки. Ніл Гопкінс і Стівен Райхер, описуючи медичний бік масових заходів, формулюють це як дві зміни: людина поводиться відповідно до норм групи і починає ставитися до присутніх помітно довірливіше.

Найпереконливіший доказ дало паломництво. Опитавши 1194 паломників біля Заповідної мечеті в Мецці під час хаджу 2012 року, Хані Альнабульсі й Джон Друрі побачили парадокс: щільність натовпу знижувала відчуття безпеки лише в тих, хто слабко ототожнював себе з оточенням. У тих, хто ототожнював себе сильно, зі зростанням щільності відчуття безпеки підвищувалося, і пояснювало цей ефект очікування, що інші поводитимуться підтримувально.

Оглядова стаття Джона Друрі в щорічному психологічному огляді за 2026 рік підсумовує стан галузі: за останні двадцять років досліджень у цьому підході стало не лише більше, вони стали якіснішими, а їхні висновки вже змінили політику й практику реагування на надзвичайні ситуації.

Чому люди гинуть у натовпі і до чого тут паніка

Найпрактичніша частина сучасної психології натовпу стосується катастроф. Розбираючи, чому в надзвичайних ситуаціях гинуть люди, Друрі, Райхер і Стотт доходять висновку, що суперечить інтуїції: справа майже ніколи не в колективній психології. Смерті краще пояснюють недооцінка загрози, структурні чинники і погана організація, а звичка списувати трагедії на «паніку» зручна тим, що відводить питання відповідальності від тих, хто планував захід і керував ним.

Показова робота 2024 року про катастрофу в лондонському метро 1943 року, коли на сходах до бомбосховища загинули 173 людини. Десятиліттями цей випадок наводили як приклад масової паніки. Аналіз 85 свідчень очевидців показав інше: сприйняття людей було відповідним до реальної загрози, звук неправильно витлумачила лише невелика меншість, і одним переляком рух натовпу не пояснюється. Автори пропонують іншу модель: рух до укриття нормативно впорядкований, а трагедію створює поєднання щільності з браком інформації про перешкоду попереду.

Те саме показує аналіз комп'ютерних симуляцій. Систематичний огляд 140 робіт із моделювання виявив, що програми спираються або на образ однорідної маси, або на набір малих груп, і жоден із цих підходів не відтворює тієї колективної поведінки, яку фіксують на реальних масових подіях.

А порівняльне дослідження очевидців — інтерв'ю з 21 людиною, яка пережила 11 різних надзвичайних подій, — зафіксувало пряму протилежність «кожному за себе»: там, де в людей виникало відчуття спільної долі, зростали взаємодопомога і впорядкованість, а не боротьба за вихід.

Колективна стійкість: що відбувається після катастрофи

Ефект спільної ідентичності не закінчується в момент події. Дослідження громади, яка пережила повінь, показало: чим сильніше люди ототожнювали себе зі спільнотою, тим вищими були відчуття спільної долі, віра в колективні можливості і власний добробут, причому працювало це через очікування, що сусіди підтримають. Ще цікавіша деталь стосується того, хто допомагає: у безпосередньо постраждалих сам факт побаченої підтримки вів до надання підтримки іншим незалежно від сили ототожнення з громадою.

Це явище називають колективною стійкістю — здатністю спільноти, яка виникла в біді, ставати джерелом допомоги для самої себе. Практичний висновок для служб простий: людей після лиха не варто бачити лише як потерпілих, яких треба обслужити.

Окремо варто сказати про наслідки для конкретної людини. Пережита масова подія може лишити стійке напруження, порушення сну, нав'язливі спогади. Це не слабкість і не привід чекати, доки мине саме: із такими скаргами працює психолог при стресі.

Що з цього випливає для організаторів і психологів

Для тих, хто планує масові заходи, висновок не про «стримування юрби». Якщо ключ до поведінки — спільна ідентичність, то головні інструменти інші: інформування, щоб люди розуміли, що відбувається і куди рухатися; проєктування простору так, щоб щільність не зростала там, де її ніхто не бачить; поведінка служб, яка не перетворює «нас» і «їх» на протистояння.

У психолога тут своя роль. Натовпом не «керують» словами з мікрофона — уявлення про оратора, який вмикає масу однією фразою, належить до тієї самої старої схеми, що й «зараження». Фахівець працює до події, беручи участь в інформуванні та плануванні, і після неї, коли люди з травматичним досвідом приходять по допомогу — зокрема на психотерапію травми і ПТСР.

І ще один шар, який часто плутають із темою натовпу: колективні рішення в сталих групах. Коли команда доходить згоди тому, що ніхто не хоче виламуватися з єдності, це вже групове мислення, а не психологія натовпу; механізми різні, як різні й наслідки.

Міфи і факти про психологію натовпу

Уявлення, які найчастіше повторюються в текстах про психологію натовпу, і те, що показують дослідження:

Насправді	Поширений міф
У натовпі змінюються норми поведінки, а не рівень інтелекту	У натовпі людина дурнішає й втрачає розум
Тисняви пояснюють щільність, брак інформації та організація простору	Паніка — головна причина жертв на масових подіях
Вплив діє лише тоді, коли слова збігаються з нормами спільного «ми»	Натовпом легко керує один переконливий оратор
Спільна ідентичність частіше породжує взаємодопомогу, ніж агресію	Будь-яке велике зібрання небезпечне саме по собі
Анонімність підсилює норми конкретної групи, а не вимикає мораль	Анонімність автоматично робить людей жорстокими

Чому це не просто історія науки

Різниця між двома моделями натовпу — не академічна суперечка. Від того, що вважають причиною трагедії, залежить, що робитимуть далі: шукати «паніку» в людях чи перевіряти щільність, схеми входів і якість інформування. За останні сорок років психологія натовпу перестала бути мовою страху перед масою і стала прикладною дисципліною, яка допомагає планувати заходи й працювати з наслідками. Для студента тут є ще й методологічний урок: яскрава теорія, що століття протрималася в підручниках і кіно, може не витримати першої ж серйозної перевірки даними — і саме це робить її корисним прикладом.

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: crowd psychology, а також статті crowd, collective behavior, social contagion, deindividuation і herd instinct — останнє у визначенні Вільяма Мак-Дугалла (Американська психологічна асоціація).
• Класичні тексти, з яких починалася тема: Le Bon G. Psychologie des foules. Paris: Félix Alcan, 1895 (англійський переклад — The Crowd: A Study of the Popular Mind, 1896); Tarde G. Les lois de l'imitation. Paris: Félix Alcan, 1890; Бехтерєв В. М. Навіювання і його роль у суспільному житті, 1898.
• Trotter W. Instincts of the Herd in Peace and War. London: T. Fisher Unwin, 1916 (перші два есе вийшли в Sociological Review у 1908 і 1909 роках; людина «чутливіша до голосу стада», ніж до будь-якого іншого впливу). Повний текст (Internet Archive).
• Freud S. Massenpsychologie und Ich-Analyse. Wien: Internationaler Psychoanalytischer Verlag, 1921 (розділ IX «Стадний інстинкт»: полеміка з Троттером, людина як «ордова» істота); англійський переклад Джеймса Стрейчі — Group Psychology and the Analysis of the Ego, 1922.
• Triplett N. The dynamogenic factors in pacemaking and competition. American Journal of Psychology, 1898; 9:507–533 · Повний текст (Classics in the History of Psychology, York University).
• Noba Project: The Psychology of Groups — відкритий університетський модуль про поведінку людей у групах.
• Drury J., Reicher S., Stott C. COVID-19 in context: Why do people die in emergencies? It's probably not because of collective psychology. British Journal of Social Psychology, 2020; 59(3):686–693. DOI: 10.1111/bjso.12393 · Повний текст
• Drury J. The Psychology of Crowd Behavior. Annual Review of Psychology, 2026; 77(1):339–364. DOI: 10.1146/annurev-psych-012125-121447 · PMID: 40763250. Витоки моделі: Reicher S. The St Pauls' riot: An explanation of the limits of crowd action in terms of a social identity model. European Journal of Social Psychology, 1984; 14(1):1–21.
• Alnabulsi H., Drury J. Social identification moderates the effect of crowd density on safety at the Hajj. Proceedings of the National Academy of Sciences, 2014; 111(25):9091–9096. DOI: 10.1073/pnas.1404953111 · PMID: 24927593. Медичний бік масових заходів: Hopkins N., Reicher S. Adding a psychological dimension to mass gatherings medicine. International Journal of Infectious Diseases, 2016; 47:112–116. PMID: 26751239.
• Barr D. та ін. Beyond 'stampedes': Towards a new psychology of crowd crush disasters. British Journal of Social Psychology, 2024; 63(1):52–69. DOI: 10.1111/bjso.12666 · PMID: 37387244. Про моделювання натовпу: Templeton A., Drury J., Philippides A. From Mindless Masses to Small Groups. Review of General Psychology, 2015; 19(3):215–229. PMID: 26388685.
• Drury J., Cocking C., Reicher S. Everyone for themselves? A comparative study of crowd solidarity among emergency survivors. British Journal of Social Psychology, 2009; 48(3):487–506. DOI: 10.1348/014466608X357893 · PMID: 18789185. Період відновлення: Ntontis E. та ін. Collective resilience in the disaster recovery period. British Journal of Social Psychology, 2021; 60(3):1075–1095. PMID: 33340132.