Синестезія: що це, види, причини і чому це не хвороба

Для більшості людей звук лишається звуком, а колір — кольором, і межа між чуттями здається непорушною. Проте кілька відсотків людей чують музику — і водночас бачать, як у повітрі спалахують кольорові плями; читають літеру «А» незмінно червоною; відчувають у почутому слові присмак солоного чи солодкого. Це не поетичний образ і не гра уяви, а синестезія — стійке поєднання чуттів, за якого один сигнал мимоволі запускає відчуття зовсім іншої природи. Розберімося, що це таке насправді, які бувають види, звідки береться і чому синестезію не варто плутати з хворобою.

Що таке синестезія простими словами

У сучасній психології синестезія — це стан, за якого стимуляція одного чуття чи пізнавального шляху мимоволі, автоматично й стійко викликає відчуття в іншому. APA-словник описує її як стан, коли один тип стимуляції породжує відчуття іншого: почутий звук, приміром, викликає образ кольору. Стимул, що запускає реакцію (скажімо, літеру), називають індуктором, а додаткове відчуття (той-таки колір) — конкурентом. Сама назва походить від грецького syn — «разом» і aisthēsis — «відчуття», тобто буквально означає «спільне відчуття».

Синестезію вирізняють три ознаки. Вона мимовільна, автоматична і стійка: колір не «вигадується» зусиллям волі, той самий індуктор щоразу дає те саме відчуття, і ця відповідність тримається роками. Саме тому синестезія не схожа на здогад чи інтуїцію — це не висновок і не метафора, а безпосереднє сприйняття, таке ж мимовільне, як для нас звичайний колір трави. Ще одна важлива риса — глибока індивідуальність: у двох синестетів літера «А» може бути зовсім різного кольору, але в кожного з них — свого власного й незмінного.

Важлива й односпрямованість: літера викликає колір, але колір зазвичай не викликає літери; звук пробуджує образ, а не навпаки. І запускає відчуття не будь-що, а цілком конкретний індуктор — для когось «кольорові» лише друковані цифри, для іншого ще й ноти чи чужі імена. Через це синестезія в кожної людини складається у власний, ні на чий не схожий візерунок відповідностей.

Саму назву й перші описи подарувало ще ХІХ століття. Британський учений Френсіс Гальтон у 1880-х описав людей, для яких числа мають незмінне розташування у просторі та власні кольори, і показав, що ця риса тримається родин. Відтоді синестезію то вважали дивиною, то забували, аж поки наприкінці ХХ століття об'єктивні тести не повернули її в серйозну науку.

Найпоширеніші види синестезії

Дослідники описали десятки різновидів синестезії — по суті, майже будь-яку пару чуттів. Найчастіше трапляються такі:

• Графемно-колірна — літери й цифри мають кожна свій колір; це найвивченіша форма.
• Хроместезія — звуки, голоси й музика викликають кольори та світлові спалахи.
• Лексико-густаторна — слова й імена відчуваються на смак.
• Просторово-послідовна (числова форма) — числа, дні тижня чи місяці вишиковуються в певних точках простору навколо людини.
• Дзеркально-тактильна — побачений дотик до іншої людини відчувається на власному тілі.

Синестети різняться ще й тим, де «живе» додаткове відчуття. В одних колір мовби спалахує назовні, у просторі перед очима (таких називають проєкторами), в інших виникає радше внутрішнім зором, у свідомості (асоціатори). Обидва варіанти — однаково справжня синестезія. Види рідко ходять поодинці: у більшості синестетів поєднується відразу кілька форм. А наукову увагу графемно-колірна синестезія стягнула на себе не тому, що найчастіша, а тому, що найзручніша для перевірки — колір літери легко назвати, записати й за місяці звірити з попередньою відповіддю.

Попри поширений здогад, найчастіший різновид — зовсім не «кольорові літери», а кольорові дні тижня; графемно-колірна форма просто найкраще вивчена й притаманна приблизно 1% людей.

Як це відчувається зсередини? Синестет не «уявляє» колір навмисно — той просто є: цифра 7 може здаватися темно-синьою так само беззаперечно, як небо блакитним, а мелодія — розсипати перед очима теплі жовті плями. Відчуття зазвичай спокійне й буденне, а не яскраве чи нав'язливе, тож людина роками може й не здогадуватися, що з нею щось «не так», як усі.

Наскільки поширена синестезія і чи передається у спадок

Довго синестезію мали за велику рідкість. Ще 1996 року кембриджська група Саймона Барона-Коена оцінила її десь в один випадок на дві тисячі людей. Але ті підрахунки спиралися на тих, хто сам зголошувався, тож пропускали більшість синестетів. Коли 2006-го команда Джулії Саймнер виміряла поширеність об'єктивними тестами, не покладаючись на самозвернення, з'ясувалося, що синестетів близько 4% — майже в дев'яносто разів більше, ніж припускали доти. Точна частка залежить від форми: рідкісні різновиди має частка відсотка, а найпоширеніші — помітно більше людей.

Ранні роботи повідомляли, ніби синестезія майже суто жіноча (співвідношення 6:1), проте Саймнер показала, що виражених статевих відмінностей немає — просто жінки частіше про такий досвід розповідали. Натомість добре підтверджується інше: синестезія тримається родин. Ще Барон-Коен зауважив, що приблизно в третини синестетів є родичі з тією ж особливістю, а пізніші генетичні дослідження підтвердили її спадковий характер. Цим синестезія нагадує темперамент — вроджену, біологічно закладену рису, з якою людина приходить у світ.

Помічають синестезію зазвичай ще в дитинстві — просто спершу дитина певна, що всі бачать світ так само. Оскільки стан нікому не шкодить, його не «діагностують» задля лікування: об'єктивні тести потрібні радше дослідникам, щоб відсіяти випадкові збіги, — і саме вони колись підняли оцінки поширеності в рази.

Що відбувається в мозку

Чому ж одні відчуття перетікають в інші? Найвпливовіше пояснення — перехресна активація сусідніх ділянок кори. Вілаянур Рамачандран і Едвард Габбард звернули увагу, що зона мозку, яка впізнає літери й цифри, лежить майже впритул до ділянки, відповідальної за колір; надлишкові зв'язки між ними й могли б давати «кольорові» графеми.

Цю здогадку підкріпили знімки мозку: у людей із графемно-колірною синестезією виявили підвищену структурну зв'язність — щільніші пучки нервових волокон між відповідними зонами. Утім, повної згоди немає. Частина дослідників пояснює синестезію не зайвими зв'язками, а ослабленим гальмуванням звичайного зворотного зв'язку між ділянками — так званою моделлю розгальмованого зворотного зв'язку. Спільне в обох підходах одне: ідеться про особливість «проводки» мозку, а не про його пошкодження.

Звідки ж беруться ці особливості проводки? Найімовірніше, з розвитку мозку. У ранньому дитинстві зв'язків між ділянками більше, ніж згодом, а дорослішання їх поступово «підрізає»; гени, що керують цим підрізанням, у синестетів, схоже, працюють трохи інакше, лишаючи частину ранніх містків недоторканою. Тому вроджену синестезію відрізняють від поодиноких випадків, коли схожі відчуття виникають тимчасово — приміром, під дією психоактивних речовин: там немає ні стійкості, ні спадковості.

Цікаво, що слабкі міжчуттєві мости має, найпевніше, кожен із нас. Рамачандран і Габбард нагадують: майже всі люди, навіть без синестезії, впевнено називають округлу фігуру «буба», а гостру — «кікі», хоча жодного логічного зв'язку між звуком і формою немає. Схоже, синестезія — не аномалія, що взялася нізвідки, а підсилена версія зв'язків, спільних для всіх нас.

Синестезія — це не розлад і не галюцинація

Варто наголосити: синестезія не є ані хворобою, ані галюцинацією. Синестет добре розуміє, що почута нота насправді безбарвна, — додаткове відчуття не підмінює реальність і не лякає, на відміну від галюцинацій при психічних розладах. Люди живуть із цим усе життя, зазвичай вважаючи його чимось звичайним, аж поки випадково не дізнаються, що інші сприймають світ інакше.

Радше навпаки — синестезія нерідко обертається перевагою. Вона частіша серед художників, поетів і музикантів, а «додатковий» канал відчуттів здатен підживлювати пам'ять і творчість; саме цим дослідники пояснюють, чому ця спадкова риса не згасла в ході еволюції. Дзеркально-тактильна форма навіть пов'язана з вищою емпатією — здатністю тілесно «відлунювати» чужі відчуття. Для багатьох синестетів їхнє сприйняття — не тягар, а частина себе, якої вони не хотіли б позбутися.

Як же відрізнити справжню синестезію від звичайної асоціації чи багатої уяви? Самозвіту тут замало — потрібні критичне мислення та об'єктивна перевірка. Золотим стандартом став тест на стійкість у часі: людину кілька разів, із проміжками, просять назвати колір тих самих літер. Справжні синестети щоразу дають майже однакові відповіді, тимчасом як ті, хто просто пригадує вигадану асоціацію, — щоразу інші. Саме на цьому побудований «Тест-батарея синестезії» Девіда Іглмена. Цей інструмент і донині у вільному доступі, тож перевірити власні відчуття на стійкість може будь-хто. Зрештою, синестезію тому й вивчають так пильно, що вона — рідкісне «вікно» у звичайне сприйняття: спостерігаючи, як в одних людей чуття з'єднуються, психологи краще розуміють, як вони розділені в усіх інших.

Міфи і факти про синестезію

Що часто повторюють про синестезію — і що стоїть за цим насправді:

Насправді	Поширений міф
Синестезія — особливість сприйняття, а не хвороба	Синестезія — психічний розлад, який треба лікувати
Відчуття стійкі й мимовільні, їх не можна «увімкнути» на замовлення	Це просто яскрава уява або метафора
Синестет усвідомлює, що колір несправжній, і не плутає його з реальністю	Синестети «бачать галюцинації»
Виражених статевих відмінностей у поширеності не виявлено	Синестезія буває майже лише в жінок
Синестезія вроджена й часто передається в родині	Синестезії можна навчитися, як навички

Навіщо знати про синестезію

Для студента й практика синестезія — наочний доказ того, наскільки різним буває сприйняття у зовні однакових людей. Вона нагадує, що межі між чуттями не такі жорсткі, як здається, а незвичний спосіб відчувати світ — не обов'язково поламка, яку треба «виправити». Практичний бік простий: якщо дитина наполягає, що «четвер зелений», а клієнт каже, ніби імена мають смак, найпевніше вони не фантазують і не хворіють, а описують реальний для них досвід. Замість того щоб переконувати людину, що вона помиляється, фахівцеві варто цей досвід прийняти й за потреби відрізнити від симптомів, які справді потребують уваги. Розуміти це корисно не лише заради теорії — воно вчить обережніше ставитися до чужого сприйняття, коли воно не збігається з нашим власним, і не поспішати оголошувати «дивним» те, що просто інакше влаштоване.

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: synesthesia.
• Ward J. Synesthesia. Annual Review of Psychology, 2013. DOI: 10.1146/annurev-psych-113011-143840 · PubMed
• Simner J. та ін. Synaesthesia: the prevalence of atypical cross-modal experiences. Perception, 2006. DOI: 10.1068/p5469 · PubMed
• Baron-Cohen S. та ін. Synaesthesia: prevalence and familiality. Perception, 1996. DOI: 10.1068/p251073 · PubMed
• Eagleman D. M. та ін. A standardized test battery for the study of synesthesia. Journal of Neuroscience Methods, 2007. DOI: 10.1016/j.jneumeth.2006.07.012 · Повний текст
• Hubbard E. M., Ramachandran V. S. Neurocognitive mechanisms of synesthesia. Neuron, 2005. DOI: 10.1016/j.neuron.2005.10.012 · PubMed
• Rouw R., Scholte H. S. Increased structural connectivity in grapheme-color synesthesia. Nature Neuroscience, 2007. DOI: 10.1038/nn1906 · PubMed
• Bargary G., Mitchell K. J. Synaesthesia and cortical connectivity. Trends in Neurosciences, 2008. DOI: 10.1016/j.tins.2008.03.007 · PubMed
• Brang D., Ramachandran V. S. Survival of the synesthesia gene: Why do people hear colors and taste words? PLoS Biology, 2011. DOI: 10.1371/journal.pbio.1001205 · Повний текст
• Banissy M. J., Ward J. Mirror-touch synesthesia is linked with empathy. Nature Neuroscience, 2007. DOI: 10.1038/nn1926 · PubMed