Еріх Фромм (1900–1980): втеча від свободи, мистецтво любити, гуманістичний психоаналіз

Еріх Фромм — один із тих психологів, чиї ідеї давно вийшли за межі кабінету: назви його книжок «Втеча від свободи» та «Мистецтво любити» стали крилатими, а сам він переконливо показав, що особистість людини неможливо зрозуміти окремо від суспільства, у якому вона живе. Німецько-американський соціальний психолог і психоаналітик, він поєднав психоаналіз Фрейда із соціальною теорією Маркса й заснував власний напрям — гуманістичний психоаналіз.

Хто такий Еріх Фромм

Фромм (1900–1980) — німецько-американський соціальний психолог, психоаналітик і філософ-гуманіст, один із чільних представників неофрейдизму. На відміну від ортодоксального психоаналізу, який виводив характер передусім із дитячих потягів, Фромм наполягав: людину формує насамперед її стосунок зі світом і суспільством. Замолоду він був причетний до Франкфуртської школи — гуртка критично налаштованих соціальних теоретиків при Інституті соціальних досліджень, — і саме там визріла його наскрізна думка: психіка й економіка нерозривні. Своїм наголосом на свободі та самореалізації Фромм близький до гуманістичної психології, хоча, на відміну від суто клінічних психологів, він до кінця лишався ще й соціальним критиком. Його підхід зазвичай описують як синтез трьох традицій — психоаналізу Фрейда, соціальної теорії Маркса та гуманістичної етики, де людину розглядають не як набір потягів, а як істоту, що шукає сенсу й зв'язку зі світом.

Біографічні віхи

Народився Фромм 1900 року у Франкфурті-на-Майні, в ортодоксальній єврейській родині. Вивчав соціологію та психологію, а 1922 року здобув докторський ступінь у Гейдельберзькому університеті. Пройшовши психоаналітичну підготовку, наприкінці 1920-х він приєднався до Інституту соціальних досліджень і провів емпіричне опитування німецьких робітників — дослідження, що вловило готовність суспільства до авторитаризму задовго до 1933 року. Коли до влади прийшли нацисти, Фромм 1934 року емігрував до США: викладав у Колумбійському та Нью-Йоркському університетах, роками працював у Мексиці, де заснував психоаналітичний інститут. Помер він 1980 року у швейцарському містечку Муральто, за п'ять днів до свого вісімдесятиріччя.

Фромм ніколи не був кабінетним теоретиком. Він називав себе соціалістом-гуманістом, писав про здорове й хворе суспільство, а наприкінці 1950-х став співзасновником американського руху проти ядерної зброї. Ця громадянська позиція не була випадковою: для Фромма психологічне здоров'я людини й устрій суспільства — питання, які неможливо розводити.

«Втеча від свободи»: чому свобода лякає

Найвідоміша праця Фромма — «Втеча від свободи» (1941). У ній він поставив несподіване запитання: чому люди, здобувши свободу, так часто добровільно від неї відмовляються на користь диктатур? Відповідь Фромма: свобода амбівалентна. Звільняючись від традиційних опор — роду, стану, релігії, — сучасна людина здобуває незалежність, але водночас лишається сам на сам зі світом, і ця самотність породжує нестерпну тривогу. Щоб її позбутися, психіка вдається до одного з трьох механізмів утечі. Книга вийшла 1941 року, у розпал Другої світової, і пропонувала психологічне пояснення того, чому мільйони людей радо віддали власну свободу тоталітарним режимам, — тому вона й прозвучала так гучно.

Перший механізм — авторитаризм: людина зливається із чимось більшим за себе (вождем, партією, ідеологією) і відмовляється від власного «я». Фромм описав його як садо-мазохістичний симбіоз, у якому підкорення й прагнення панувати — дві сторони однієї медалі: той, хто розчиняється у сильнішому, часто прагне владарювати над слабшим.

Другий механізм — деструктивність: замість злитися із загрозливим світом людина прагне його знищити, адже зруйноване вже не тисне. За Фроммом, це не природна агресія, а реакція на власне безсилля й незреалізованість — «руйнування світу як остання спроба не дати світові зруйнувати мене».

Третій, найпоширеніший у демократіях, — автоматизуючий конформізм: людина непомітно перестає бути собою й перетворюється на точну копію інших, переймаючи готові думки, смаки й бажання, які культура підсовує як «свої власні». Ціна в усіх трьох випадках однакова — втрата самого себе.

«Мистецтво любити»: любов як навичка

1956 року вийшла книга, яку читають досі, — «Мистецтво любити». Її головна теза руйнує романтичний міф про кохання. Більшість людей, доводив Фромм, бачать у любові проблему об'єкта («знайти ту саму людину»), а не проблему власної здатності любити, — і тому раз по раз зазнають розчарувань.

Любов, за Фроммом, — це активна навичка, якої вчаться так само, як музики чи медицини, а не приємне почуття, у яке «впадають». Зріла любов тримається на чотирьох стовпах — турботі, відповідальності, повазі та знанні — і є радше «стоянням у», ніж «падінням у»; це те, що людина дає, а не те, що вона отримує.

Фромм розрізняв кілька видів любові — братерську, материнську, еротичну, любов до себе й до Бога, — але наголошував: усі вони спираються на ту саму здатність, а не на «правильний» об'єкт. Тому й самотність рідко зникає від зміни партнерів: змінити треба не людину поруч, а власне вміння любити.

Любов до іншого невіддільна від любові до себе й до життя загалом. Саме тут Фромм увів поняття біофілії — потягу до живого, зростання й творення, який він протиставляв некрофілії, потягу до мертвого, механічного й контрольованого.

«Мати чи бути» і соціальний характер

У пізній праці «Мати чи бути?» (1976) Фромм звів свою критику суспільства до простого протиставлення двох способів існування — володіння й буття. У модусі володіння людина визначає себе через те, чим володіє: речі, статус, знання, навіть партнера. У модусі буття вона живе через діяльність, стосунки й досвід, нічого не привласнюючи. Споживацька культура, застерігав Фромм, підштовхує до першого й відучує від другого.

Ключ до того, як суспільство «вбудовується» в людину, Фромм бачив у понятті соціального характеру — ядрі рис, спільному для більшості членів культури, яке складається як пристосування до її економічного устрою й спрямовує людську енергію на потреби цього устрою.

Серед непродуктивних типів характеру Фромм описав рецептивний (усе доброго чекають ззовні), експлуататорський (беруть силою чи хитрістю), нагромаджувальний (тримаються за нажите) і особливо влучну для нашого часу ринкову орієнтацію — коли людина переживає саму себе як товар, вартість якого визначає попит, і питає не «хто я?», а «яким мене хочуть бачити?».

Здоровою альтернативою невротичним типам він вважав продуктивну орієнтацію — здатність реалізовувати свої сили через любов і творчу працю, а не через накопичення, використання чи покору. Ця лінія думки, де психологія особистості нерозривна з критикою капіталізму, дістала назву гуманістичного марксизму.

Критика і сучасний статус

Оцінка спадщини Фромма подвійна, і чесно визнати обидві її сторони. Головний вразливий бік — есеїстичність: яскраві, афористичні тексти рідко підкріплені систематичними даними, а такі поняття, як «соціальний характер» чи «продуктивна орієнтація», важко операціоналізувати й перевірити експериментально. Тому академічна психологія нечасто цитує Фромма в емпіричних працях.

Водночас його інтуїції виявилися напрочуд далекоглядними, і разом з Абрахамом Маслоу Фромма зараховують до тих, хто заклав гуманістичний погляд на людину в психології XX століття. Аналіз авторитарного характеру передбачив цілу дослідницьку традицію — від «Авторитарної особистості» до сучасних шкал правого авторитаризму. Застереження про згубність споживацтва перегукуються з нинішніми даними про зв'язок матеріалізму й нижчого добробуту, а наголос на автономії та самореалізації — із теорією самодетермінації. Сучасні психоаналітики визнають Фромма предтечею реляційного підходу, у якому центральними стають не потяги, а стосунки, а «Мистецтво любити» лишається бестселером понад півстоліття й досі виходить десятками мов. Отже, там, де Фромм-емпірик поступається, Фромм-мислитель досі ставить питання, на які психологія шукає відповіді.

Головні праці

• «Втеча від свободи» (1941) — механізми втечі й аналіз авторитаризму.
• «Людина для себе» (1947) — етика та характерологічні орієнтації.
• «Здорове суспільство» (1955) — критика відчуження в сучасному капіталізмі.
• «Мистецтво любити» (1956) — любов як навичка й праця душі.
• «Мати чи бути?» (1976) — модус володіння проти модусу буття.

Міфи і факти про Фромма

Насправді	Поширений міф
Фромм створив власний напрям — гуманістичний психоаналіз, поєднавши Фрейда й Маркса	Фромм був просто вченим-послідовником Фрейда
Любов у Фромма — активна навичка й праця, а не почуття, у яке «впадають»	«Мистецтво любити» вчить, як знайти ідеального партнера
Свобода водночас звільняє й лякає, тому люди несвідомо тікають від неї	Фромм вважав свободу безумовним і легким благом
Поняття «біофілія» (любов до життя) у психологію ввів саме Фромм	Термін «біофілія» першим запропонував біолог Едвард Вілсон
Соціальний характер формують суспільно-економічні умови, а не лише раннє дитинство	Характер, за Фроммом, цілком визначений раннім дитинством

Приклад із життя

Людина щоранку гортає стрічку, купує речі, які «мають бути», і тривожиться, щойно лишається наодинці з собою без телефона. У термінах Фромма це поєднання модусу володіння з автоматизуючим конформізмом: бажання, смаки й навіть тривоги тут не зовсім свої — вони перейняті ззовні, бо жити «як усі» простіше, ніж витримати свободу власного вибору. Вихід, за Фроммом, починається не з наступної покупки, а з простого запитання: що з того, що я хочу, справді хочу я, а не «воно» в мені?

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: humanistic psychology, social character, productive orientation, escape from freedom, biophilia.
• Fromm E. Escape from Freedom. 1941. Повний текст
• Fromm E. The Art of Loving. 1956. Повний текст
• Fromm E. To Have or To Be? 1976. Повний текст
• Cortina M. Is Fromm Relevant for Relational Approaches in Psychoanalysis? Psychoanalytic Review, 2017. PubMed
• Harrell V. Revisiting Fromm's Passions as Presaging Contemporary Views of Affect and Dissociation. Journal of the American Academy of Psychoanalysis, 2002. PubMed
• Stanford Encyclopedia of Philosophy: Critical Theory (Frankfurt School).