Біхевіоризм: що це, Павлов, Скіннер і чому теорія жива в методах

Уся сучасна поведінкова терапія, дресирування тварин і навіть застосунки, що «нагороджують» вас за корисні звички, виросли з одного зухвалого припущення: психологію можна вивчати так само точно, як фізику, — спостерігаючи за поведінкою, а не за «душею». Так на початку XX століття народився біхевіоризм. Сьогодні його велика теорія вже не панує, але методи, які він винайшов, лишаються серед найдієвіших у психології.

Що таке біхевіоризм простими словами

Біхевіоризм (від англ. behavior — поведінка) — напрям, що вважає предметом психології не свідомість чи інтроспекцію, а спостережувану поведінку: те, що можна побачити, виміряти й відтворити. Це був різкий розрив із психологією свідомості XIX століття, яка покладалася на самоспостереження випробуваних. Поведінка, за біхевіористами, — це насамперед результат навчання: зв’язків між стимулами середовища й реакціями на них. Звідси знаменита формула «стимул — реакція» (S — R), у якій психіка часом поставала мало не «чорною скринькою»: важливо, що входить і що виходить, а не те, що діється всередині. За цим стояла й сильна теза про роль виховання: якщо поведінку формує середовище, людину можна «виліпити» майже будь-якою.

Розрізняють дві версії напряму. Методологічний біхевіоризм каже: наука має вивчати лише зовнішню поведінку, а думки й почуття виносить за дужки як недоступні для об’єктивного спостереження.

Радикальний біхевіоризм Скіннера йде далі: думки й емоції — теж поведінка, тільки «всередині шкіри», і підкоряються тим самим законам; але справжні причини поведінки все одно шукають у середовищі, а не в «розумі».

Джон Вотсон і «маніфест біхевіоризму»

Офіційним початком напряму вважають статтю Джона Вотсона 1913 року «Психологія очима біхевіориста» — так званий «маніфест біхевіоризму». Вотсон оголосив: мета психології — передбачати поведінку й керувати нею, а інтроспекція («зазирання всередину себе») не має наукової цінності. Пізніше, у книжці «Біхевіоризм» (1924), він сформулював свою віру в силу середовища ще різкіше: мовляв, дайте йому дюжину здорових немовлят — і з будь-якого він виховає кого завгодно, хоч лікаря, хоч злодія. Втім, тут-таки Вотсон чесно додав, що «виходить за межі фактів», — деталь, яку підручники часто опускають.

1920 року Вотсон із Розалі Рейнер провели скандально відомий експеримент «Маленький Альберт»: 11-місячному немовляті показували білого пацюка й одночасно били по сталевій пластині — від гучного звуку дитина лякалася. Невдовзі малюк почав боятися вже самого пацюка, а страх поширився й на інші пухнасті предмети — кролика, хутро, бороду Санта-Клауса. Дослід мав показати, що емоційні реакції можна «навчити». Та за сучасними мірками він недопустимий: єдина дитина, набутий страх так і не прибрали назад, а спроби відтворити результат не вдалися. Пізніші історики довели, що підручники десятиліттями прикрашали й перекручували цю історію. Тож «Маленький Альберт» сьогодні — радше застереження про етику дослідів, ніж надійний доказ.

Класичне зумовлення: собаки Павлова

Емпіричний фундамент біхевіоризму дав фізіолог Іван Павлов. Вивчаючи травлення в собак, він помітив: якщо нейтральний сигнал (скажімо, звук метронома) раз за разом поєднувати з їжею, згодом сам сигнал починає викликати слиновиділення. Так працює класичне (умовне) зумовлення:

• безумовний стимул (їжа) викликає безумовну реакцію (слину) — це вроджений рефлекс;
• нейтральний сигнал, поєднаний з їжею, стає умовним стимулом і сам починає викликати умовну реакцію — слину вже на сигнал.

Павлов описав і те, як цей зв’язок живе далі. Якщо умовний сигнал довго давати без їжі, реакція поступово слабшає — це згасання; але після паузи вона може сама собою повернутися (спонтанне відновлення). Реакція ще й «розтікається» на схожі сигнали — ближчий за тоном звук викликає більше слини, ніж далекий (генералізація). Головна умова навчання — сигнал має передувати їжі; якщо навпаки, зв’язок не формується. Саме строгий, фізіологічний метод Павлова переконав Вотсона, що поведінку можна вивчати об’єктивно, без звертання до «свідомості».

Цей механізм пояснює й реальні страхи людини: якщо нейтральна ситуація випадково збіглася з переляком, згодом вона сама починає лякати — так формуються деякі фобії. На зворотному процесі, поступовому «розучуванні» такого зв’язку, будується сучасна поведінкова робота з тривогою.

Оперантне зумовлення: Торндайк і Скіннер

Павлов пояснював рефлекси — мимовільні реакції на стимул. Але більшість своєї поведінки людина «видає» сама. Тут стала в пригоді ідея Едварда Торндайка: у дослідах із тваринами в «проблемних скриньках» він вивів закон ефекту — реакції, за якими йде задоволення, закріплюються, а ті, за якими йде дискомфорт, слабшають.

Цю ідею розгорнув Беррес Скіннер, увівши поняття оперантного зумовлення: поведінку формують її наслідки. У винайденій ним камері («скіннерівській скриньці») щур або голуб натискав важіль і отримував їжу — так учений точно вимірював, як наслідки змінюють частоту дій. Ключове тут — чітко розрізняти чотири інструменти, які постійно плутають:

«Позитивне» й «негативне» означають не «добре» й «погано», а додавання чи прибирання стимулу; «підкріплення» посилює поведінку, «покарання» — послаблює. Звідси найпоширеніша помилка: негативне підкріплення — це не покарання. Воно, навпаки, посилює поведінку, прибираючи щось неприємне (пристебнули пасок — і настирливий писк стих).

Не менш важливо, за яким режимом підкріплення дають нагороду. Якщо винагороджувати кожну дію, навчання йде швидко, але й згасає швидко. Якщо ж підкріплювати не щоразу, а вряди-годи — поведінка стає навдивовижу стійкою. Найупертіший режим — змінно-пропорційний, коли нагорода приходить після непередбачуваної кількості спроб: саме на ньому працюють гральні автомати, тому людина тягне важіль знову і знову.

Складну, «неприродну» поведінку Скіннер будував формуванням — підкріплював крок за кроком дедалі точніші наближення до потрібної дії, аж поки тварина чи людина не опановувала цілий ланцюжок. Так дресирують тварин і навчають нових навичок дітей.

Міст до когніції: Толмен і Бандура

Ще до занепаду напряму двоє дослідників показали, що самої лише схеми «стимул — реакція» замало. Едвард Толмен ганяв щурів лабіринтами й побачив: тварини, які бігали без жодної нагороди, все одно «вивчали» план лабіринту й одразу бігли до корму, щойно він з’являвся. Толмен назвав це когнітивними картами — внутрішнім образом простору. Виходило, що між стимулом і реакцією таки є щось — очікування, ціль, представлення, — чого суворий біхевіоризм визнавати не хотів.

Другий удар завдав Альберт Бандура. У досліді з лялькою Бобо (1961) діти, які лише спостерігали, як доросла людина б’є ляльку, згодом повторювали ту саму агресію — хоча самі не отримували за це жодної нагороди. Так з’явилося поняття навчання через спостереження (соціального научання): ми переймаємо поведінку, просто дивлячись на інших. Згодом Бандура розгорнув із цього цілу соціально-когнітивну теорію й увів поняття самоефективності — віри людини у власну спроможність упоратися. Обидва досліди зберегли біхевіористську строгість, але повернули в психологію «внутрішнє» — очікування, ціль, увагу — і стали містком до когнітивної науки.

Занепад і когнітивна революція

Панування біхевіоризму похитнулося наприкінці 1950-х. Символічним ударом стала рецензія Ноама Хомського 1959 року на книжку Скіннера «Вербальна поведінка»: Хомський доводив, що самим лише підкріпленням годі пояснити, як дитина за кілька років опановує мову й будує нескінченно нові речення з обмеженого досвіду. Це, за Хомським, вимагає вродженої мовної здатності, а не тільки научання.

Варто чесно сказати: ішлося радше про поворотний момент, ніж про остаточне спростування — суперечка про те, наскільки нищівною була та рецензія, триває й досі. Так чи так, на зміну прийшла когнітивна революція: психологія знову зацікавилася пам’яттю, увагою й мисленням — тим «внутрішнім», що біхевіоризм свідомо лишав за дужками. Свою роль зіграла й поява комп’ютерів: розум почали уявляти як систему, що обробляє інформацію, і колишню «чорну скриньку» нарешті наважилися відкрити. Саме тоді остаточно оформилася когнітивна психологія, яка зробила внутрішні процеси головним предметом вивчення.

За що критикують біхевіоризм

Найгучніший докір — ігнорування психіки. Зводячи багате внутрішнє життя до зв’язків «стимул — реакція», класичний біхевіоризм лишав поза увагою мислення, мотиви, свободу вибору; досліди Толмена й Бандури показали, що без «внутрішнього» багато чого не пояснити. Другий закид — редукціонізм і надмірне перенесення: висновки, зроблені на щурах і голубах, автоматично поширювали на складну людську поведінку. Третій — жорсткий детермінізм, у якому людині майже не лишається місця для власної волі.

Окрема, дуже болюча тема — етика. Дослід «Маленький Альберт» сьогодні неможливо уявити: згоди ніхто не питав, набутий страх не прибрали, а сам «доказ» спирався на одну-єдину дитину. Нарешті, біхевіоризм дорікали за недооцінку біології: організм не «чистий аркуш», у нього є вроджені схильності, і навіть Скіннер зрештою визнавав роль еволюції. Ці закиди не перекреслили напрям, але окреслили його межі. Показово й те, що частина критики згодом дала плоди: поведінкова терапія ввібрала роботу з думками, і на місці колишнього протистояння з «психологією внутрішнього» постала когнітивно-поведінкова традиція.

Спадщина: біхевіоризм сьогодні

Хоча радикальний біхевіоризм як «теорія всього» відійшов, його методи не просто живі — вони серед найкраще доведених у психології:

• прикладний аналіз поведінки (ABA), оформлений як дисципліна 1968 року, — сьогодні одна з найдоказовіших допомог при аутизмі;
• систематична десенсибілізація й експозиційна терапія при фобіях і тривозі;
• жетонні системи винагород у клініках і школах;
• дресирування тварин і застосунки для формування звичок.

Саме на класичному й оперантному зумовленні виросла поведінкова терапія: систематичну десенсибілізацію ще в 1950-х запропонував Джозеф Вольпе, і з неї розвинулася сучасна робота зі страхами. Поведінковий складник ліг і в основу когнітивно-поведінкової терапії — методу, який при тривозі й депресії вважають одним із золотих стандартів. Тому точніше казати не «біхевіоризм застарів», а «його велика теорія поступилася, а інструменти лишилися».

Міфи і факти про біхевіоризм

Що часто повторюють про біхевіоризм — і що стоїть за цим насправді:

Насправді	Поширений міф
Негативне підкріплення посилює поведінку, прибираючи неприємне	Негативне підкріплення — це покарання
Класичне зумовлення — про рефлекси, оперантне — про наслідки вчинків	Класичне й оперантне зумовлення — те саме
Оперантні закони пояснюють і повсякдення людини — від звичок до залежностей	Біхевіоризм — це лише про щурів і собак у лабораторії
Методи біхевіоризму (ABA, експозиція) активно застосовують і досі	Біхевіоризм давно мертвий і не працює
Скіннер визнавав і роль еволюції, а Вотсон сам зізнавався, що «виходить за межі фактів»	Біхевіоризм заперечує біологію: людина — «чистий аркуш»

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: behaviorism, classical conditioning, operant conditioning, reinforcement, negative reinforcement.
• Watson J. B. Psychology as the Behaviorist Views It. Psychological Review, 1913, 20, 158–177. Повний текст
• Watson J. B., Rayner R. Conditioned Emotional Reactions (Little Albert). Journal of Experimental Psychology, 1920, 3, 1–14.
• Pavlov I. P. Conditioned Reflexes, Lecture II (пер. G. V. Anrep). 1927.
• Thorndike E. L. Animal Intelligence — закон ефекту. 1911.
• Tolman E. C. Cognitive Maps in Rats and Men. Psychological Review, 1948, 55(4), 189–208.
• Bandura A., Ross D., Ross S. A. Transmission of Aggression Through Imitation of Aggressive Models. Journal of Abnormal and Social Psychology, 1961, 63, 575–582.
• Harris B. Whatever Happened to Little Albert? American Psychologist, 1979, 34, 151–160. Повний текст
• Miller G. A. The Cognitive Revolution: A Historical Perspective. Trends in Cognitive Sciences, 2003, 7(3), 141–144. Повний текст
• Baer D. M., Wolf M. M., Risley T. R. Some Current Dimensions of Applied Behavior Analysis. Journal of Applied Behavior Analysis, 1968, 1(1), 91–97. PMC