Діяльнісний підхід у психології: структура діяльності за Леонтьєвим і сучасна теорія

Психіка не існує окремо від того, що людина робить. Ми пізнаємо світ, коли діємо в ньому: щось будуємо, вивчаємо, змінюємо, домовляємося з іншими. На цій простій, але глибокій ідеї виросла ціла методологічна школа — діяльнісний підхід. Він стверджує, що свідомість формується і проявляється саме в діяльності, а не в пасивному спогляданні, і що вивчати психіку слід через ту практичну активність, у якій вона реально працює. Це один із наріжних напрямів психології XX століття, який сьогодні має несподівано живе продовження на Заході.

Що таке діяльнісний підхід простими словами

Ядро підходу — принцип єдності свідомості й діяльності, який сформулював Сергій Рубінштейн: психіка й діяльність не дві окремі речі, а два боки одного процесу. Свідомість не «сидить» усередині голови й лише інколи керує руками — вона народжується, розвивається і виявляє себе в реальних діях людини зі світом. Тому й досліджувати внутрішнє життя можна, аналізуючи те, що людина робить: її мотиви, цілі та способи дій.

Простий приклад показує цю єдність. Коли дитина вчиться рахувати, вона спершу перекладає реальні палички, потім лічить уголос, загинаючи пальці, і лише згодом рахує «в умі». Думка тут не передує дії, а виростає з неї: спочатку є зовнішня практична операція, і тільки поступово вона стає внутрішньою, згорнутою розумовою дією. Свідомість не спостерігає за діяльністю збоку — вона в ній визріває.

Звідси випливає й особливий погляд на розвиток. Дитина не «дозріває» сама по собі, а стає людиною, освоюючи вироблені культурою способи діяти з предметами й знаками. Психічне спершу існує як спільна, зовнішня, практична дія — і лише потім згортається у внутрішній, розумовий план. Цей перехід ззовні всередину має спеціальну назву — інтеріоризація. Саме він пояснює, чому вміння спершу відпрацьовується вголос і з опорою на предмети, а згодом виконується подумки й миттєво.

Звідки він виріс: Виготський, Рубінштейн, Леонтьєв

Коріння підходу — у культурно-історичній теорії Льва Виготського, який показав, що вищі психічні функції (довільна увага, логічна пам'ять, словесне мислення) виникають не зсередини, а з опанування культурних знарядь, передусім мови. Дитина спершу діє разом із дорослим і користується словом у спілкуванні — і лише згодом ця спільна дія стає її власною внутрішньою здатністю. Психіка, за Виготським, від початку соціальна й опосередкована знаками.

Рубінштейн у 1930-х дав напряму його головний методологічний принцип — єдності свідомості й діяльності. А найдетальнішу психологічну модель побудував Олексій Леонтьєв: він описав, як саме влаштована людська діяльність і за якими рівнями її треба аналізувати. Разом із колегами він утворив те, що часто називають московсько-харківською школою діяльності — одну з найвпливовіших дослідницьких традицій радянської психології.

Окрему цеглину додав Петро Гальперін зі своєю теорією поетапного формування розумових дій. Він покроково описав, як зовнішня практична дія перетворюється на згорнуту думку: від орієнтування в завданні через дію з реальними предметами й проговорювання вголос — до автоматичної внутрішньої операції. Ця теорія стала не лише поясненням інтеріоризації, а й практичним інструментом навчання, який досі перевіряють у сучасних дослідженнях.

Рівні структури діяльності за Леонтьєвим

Головний внесок Леонтьєва — ідея, що діяльність має чітку рівневу будову, і кожен рівень відповідає на своє питання. Діяльність у цілому спонукається мотивом — тим, заради чого людина взагалі щось робить (наприклад, здобути освіту). Усередині діяльності є окремі дії, і кожна спрямована на свідому ціль — проміжний результат (скласти конкретний іспит). А те, як саме виконується дія, залежить від операцій — способів, що підлаштовуються під конкретні умови (писати конспект від руки, бо в аудиторії немає розетки для ноутбука).

Одна й та сама зовнішня поведінка на різних рівнях означає різне. Те, що для першокурсника є самостійною дією (розв'язати рівняння), для досвідченого математика стає автоматичною операцією всередині більшої дії. І навпаки: коли зникає мотив, діяльність розпадається — дія без «заради чого» перетворюється на порожню формальність. Тому Леонтьєв наполягав: щоб зрозуміти вчинок, треба знати не лише що людина робить, а й заради якого мотиву.

Особливо тонкий механізм, який описав Леонтьєв, — зсув мотиву на ціль. Спершу студент читає підручник заради оцінки (ціль), а сам предмет його не цікавить. Але з часом те, що було лише проміжною ціллю, може саме стати мотивом: людина починає вчитися заради знання як такого. Так народжуються нові інтереси й цінності — не за наказом, а всередині самої діяльності. Ключовим для розвитку Леонтьєв вважав поняття провідної діяльності — тієї, що на кожному віковому етапі найбільше рухає психіку вперед: гра в дошкільника, навчання у школяра, інтимно-особисте спілкування в підлітка.

Чим це не є: діяльнісний підхід і біхевіоризм

Тут потрібне важливе розмежування, бо два підходи легко сплутати. І діяльнісний підхід, і біхевіоризм говорять про «поведінку» та «активність» — але це протилежні позиції. Біхевіоризм навмисне виносить свідомість за дужки: він описує людину як «чорну скриньку», де на стимул автоматично йде реакція, а що діється всередині — питання, яке класичний біхевіоризм відмовлявся ставити взагалі.

Діяльнісний підхід стверджує прямо протилежне. Його діяльність — не механічна відповідь на подразник, а свідома, вмотивована й культурно опосередкована активність: у неї є мотив, ціль, суспільно вироблені знаряддя та значення. Людина тут не просто реагує на середовище, а перетворює його — і через це перетворює саму себе. Простіше кажучи: у біхевіоризмі активність порожня зсередини, а в діяльнісному підході вона наскрізь просякнута свідомістю й культурою.

Сучасне продовження: теорія діяльності третього покоління

Було б помилкою вважати діяльнісний підхід лише радянською класикою. Із 1980-х він отримав потужне західне продовження. Фінський дослідник Юрьо Енгестрем розвинув культурно-історичну теорію діяльності (CHAT, Cultural-Historical Activity Theory) і запропонував модель діяльнісної системи. Якщо в Леонтьєва трикутник «суб'єкт — знаряддя — об'єкт» описував окрему людину, то Енгестрем добудував його знизу трьома соціальними елементами: правилами, спільнотою й розподілом праці. Виходить, що людина досягає результату не наодинці, а всередині цілої системи стосунків, домовленостей і ролей.

Це «третє покоління» теорії досліджує вже не окрему дію, а кілька систем, що взаємодіють, і бачить рушієм розвитку внутрішні суперечності між їхніми елементами. Коли, скажімо, нове правило суперечить старому знаряддю чи звичному розподілу праці, у системі виникає напруження — і саме воно штовхає її змінюватися. Такий погляд дає змогу аналізувати не лише те, як людина працює зараз, а й те, як практика перебудовується з часом.

Сьогодні CHAT — робочий інструмент у дослідженнях освіти, охорони здоров'я та організацій на Заході: через нього аналізують, як навчаються лікарі, як змінюються робочі практики, де в командах виникають напруження. Поряд розвинулися й споріднені ідеї. Ситуативне научіння Джин Лейв і Етьєна Венгера показало, що знання не «закачується» в голову, а засвоюється через участь у спільнотах практики, де новачок поступово стає повноправним учасником (Lave & Wenger, 1991). Діяльнісні ідеї живлять і сучасну когнітивну науку — концепції втіленого й розподіленого пізнання, за якими мислення не замкнене в мозку, а розподілене між тілом, знаряддями та середовищем. Не випадково теорія діяльності стала одним із фундаментів проєктування людино-комп'ютерної взаємодії: щоб створити зручний інтерфейс, треба розуміти не окрему кнопку, а цілу діяльність, у яку її вбудовано.

Де це працює на практиці

Найпомітніший слід діяльнісний підхід лишив у педагогіці. Ідея, що знання не переказують, а вирощують у власній дії учня, стала основою розвивального навчання: дитині дають не готове правило, а завдання, у якому вона сама відкриває спосіб дії. Теорія Гальперіна перетворилася на технологію — коли складну навичку розкладають на чіткі кроки й ведуть учня від дії з опорою до згорнутої розумової операції.

Другий великий майданчик — реабілітація та нейропсихологія. Спираючись на діяльнісні ідеї, Олександр Лурія показав, що порушену психічну функцію можна відновлювати, перебудовуючи саму діяльність: обходити ушкоджену ланку через збережені й свідомо організовані зовнішні опори. Сьогодні той самий принцип працює в ергономіці й дизайні: аналізуючи реальну діяльність користувача, а не окремі натискання, проєктувальники роблять інтерфейси та робочі місця зручнішими й безпечнішими.

Критика і обмеження

За всієї впливовості підхід має слабкі місця, які визнають і його прихильники. Найчастіший закид — труднощі з операціоналізацією: такі поняття, як мотив, провідна діяльність чи інтеріоризація, важко виміряти й перевірити суворим експериментом, тому чимало тверджень лишаються радше теоретичними моделями, ніж емпірично доведеними фактами. Другий закид — надто складна, розгалужена термінологія, у якій ті самі слова в різних авторів означають різне, що ускладнює порівняння результатів. Третій — історична прив'язка до марксизму: підхід формувався в СРСР і свідомо спирався на марксистську філософію практики, що для частини сучасних дослідників лишається світоглядним баластом. Попри це, як методологічна оптика для аналізу складної, культурно вбудованої діяльності діяльнісний підхід досі не має рівноцінної заміни.

Міфи і факти про діяльнісний підхід

Насправді	Поширений міф
Свідомість формується й виявляється в діяльності — вони єдині	Свідомість керує тілом «згори», а діяльність існує окремо
Діяльність свідома, вмотивована й культурно опосередкована	Діяльнісний підхід — це фактично той самий біхевіоризм
Теорію активно розвивають на Заході (CHAT, Енгестрем)	Це суто радянська й давно застаріла теорія
Діяльність має рівні: мотив, ціль, умова	Будь-яка активність людини — просто «діяльність», без різниці
Вищі функції спершу зовнішні, потім інтеріоризуються	Психічні функції визрівають самі собою, зсередини

Навіщо це знати

Для практичного психолога чи студента діяльнісний підхід — це насамперед спосіб дивитися на людину. Він нагадує: щоб зрозуміти когось, мало описати його реакції — треба спитати, заради якого мотиву він діє, якими культурними засобами користується і в яку спільну діяльність вбудований. Це також захищає від спокуси пояснювати всі труднощі людини лише «поганим характером» чи «слабкою волею»: часто проблема не в самій людині, а в тому, як улаштована її діяльність і чи є в ній посильна ціль та зрозумілий мотив. Такий погляд особливо корисний в освіті, реабілітації та організаційному консультуванні, де реальна зміна відбувається не в голові окремої людини, а в її живій діяльності зі світом та іншими людьми. Розібратися в подібних темах глибше допоможе й пробний тест ЄФВВ з психології, де діяльнісний підхід — одна з класичних екзаменаційних тем.

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: activity theory (сучасне академічне визначення напряму).
• Леонтьєв О. М. Діяльність. Свідомість. Особистість (Activity, Consciousness, and Personality), 1978 — рівнева структура діяльності та інтеріоризація. Marxists Internet Archive — повний текст
• Виготський Л. С. Праці з культурно-історичної психології — знакове опосередкування й розвиток вищих психічних функцій. Vygotsky Internet Archive
• Engeström Y. Learning by Expanding: An Activity-Theoretical Approach to Developmental Research, 1987 — модель діяльнісної системи, теорія третього покоління. Internet Archive — повний текст
• Bligh B., Flood M. Cultural-Historical Activity Theory for Studying Practice-Based Learning and Change in Medical Education. Advances in Medical Education and Practice, 2021. PMC — повний текст
• Roth W.-M. The Emotions in Cultural-Historical Activity Theory: Personality, Emotion and Motivation in Social Relations and Activity. Integrative Psychological and Behavioral Science, 2021. PMC — повний текст
• Monitoring the process of internalization following Galperin's conception. Frontiers in Psychology, 2023 — сучасна перевірка теорії Гальперіна. PMC — повний текст
• Wilson R. A., Foglia L. Embodied Cognition. Stanford Encyclopedia of Philosophy — втілене й розподілене пізнання як сучасне продовження діяльнісних ідей.
• Lave J., Wenger E. Situated Learning: Legitimate Peripheral Participation. Cambridge University Press, 1991.