Коротко
Лев Виготський (1896–1934) — радянський психолог, засновник культурно-історичної теорії. Ввів поняття зони найближчого розвитку і показав, що вищі психічні функції спершу виникають у спілкуванні між людьми, а вже потім стають внутрішніми.
Ім'я Лева Виготського сьогодні звучить у кожній учительській: «зона найближчого розвитку», «навчання веде за собою розвиток», «риштування» — усе це його спадок. Парадокс у тому, що сам він не дожив до слави: помер 1934 року, у 37 років, від туберкульозу, а більшість його праць світ прочитав аж через десятиліття. За неповних десять активних років у психології Виготський устиг створити теорію, яка й нині лишається одним із двох головних пояснень того, як дитина стає мислячою людиною, — поряд із теорією Жана Піаже, з яким він відкрито полемізував.
Хто такий Лев Виготський
Виготський прийшов у психологію не з медицини, а з гуманітаристики, і це помітно в усьому його стилі мислення. Перш ніж звернутися до психології й дефектології, він працював літературним критиком та організатором культурного життя у Гомелі; його рання праця «Психологія мистецтва» виросла саме з цих зацікавлень. Туберкульоз, на який він хворів щонайменше з 1920 року, увесь час нагадував про себе — і перетворив його наукову роботу на гонитву з часом.
Чималу частину сил Виготський віддав дефектології — навчанню дітей із порушеннями розвитку. Він обстоював незвичну на той час думку: долю такої дитини визначає не сам по собі фізичний чи інтелектуальний ґандж, а те, як суспільство організовує її навчання, спілкування і доступ до культури. Ця робота з «межовими» випадками стала для нього своєрідною лабораторією, де загальні закони розвитку психіки проступали особливо виразно.
Перелом настав 1924 року, коли молодий провінційний викладач яскраво виступив на з'їзді психоневрологів і майже одразу отримав запрошення до Москви. Там довкола нього склалося коло однодумців — насамперед Олександр Лурія та Олексій Леонтьєв, — з якими Виготський розбудовував нову психологію. Найплідніший період тривав з 1929-го до середини 1934 року; за свідченням істориків психології, до кінця він уже добре усвідомлював, що може не встигнути завершити задумане. Він і не встиг: його теорія лишилася, за оцінкою тих-таки дослідників, принципово незавершеною, без остаточної, вичерпної форми. Ця незавершеність — ключ до багатьох пізніших суперечок довкола його ідей.
Культурно-історична теорія: психіка родом із культури
Головний внесок Виготського — культурно-історична теорія вищих психічних функцій. Її суть проста для формулювання і радикальна за наслідками: те, що робить людину людиною — довільна увага, логічна пам'ять, поняттєве мислення, воля — не визріває саме собою з біології, а формується культурою. Свою теорію Виготський і назвав «культурно-історичною», бо в її основі — психологічні знаряддя: створені суспільством засоби (знаки, символи, а передусім мова), якими людина опановує власну психіку так само, як фізичним знаряддям опановує природу.
Класичний його приклад — вузлик на пам'ять чи позначки-риски: щоб не покладатися на ненадійну природну пам'ять, людина виносить її «назовні», у знак, а вже потім вчиться робити те саме подумки. Це принципово відрізняло Виготського від біхевіоризму, який зводив поведінку до прямого зв'язку «стимул — реакція». Для Виготського між стимулом і реакцією завжди стоїть знак — культурно дане знаряддя, що дає змогу керувати собою зсередини. Недаремно він казав, що психології потрібен власний «Капітал»: марксистська ідея, що людину творить праця зі знаряддями, у нього обернулася на думку, що вищу психіку творить праця зі знаками. Звідси й «історичне» в назві теорії: раз психіка виростає з культури, то вона змінюється разом із культурою — людина писемної доби мислить інакше, ніж людина безписемної, бо володіє іншим набором знаків. Психологія, за Виготським, не може вивчати «людину взагалі» поза її історичним і соціальним контекстом.
«Спершу між людьми, потім усередині»
Найточніше формулювання Виготського описує, звідки взагалі беруться вищі функції. Будь-яка з них, за його загальним генетичним законом розвитку, з'являється двічі: спершу як інтерпсихічна — поділена між дитиною і дорослим у спільній дії, і лише згодом як інтрапсихічна — власне внутрішнє мислення самої дитини. Процеси, які дитина спочатку освоює разом із дорослим, поступово «вростають» усередину; цей перехід зовнішнього у внутрішнє Виготський назвав інтеріоризацією.
Звідси випливає його суперечка зі спадковими поясненнями психіки. На противагу підходам, що виводять особистість передусім із вродженого темпераменту, Виготський наголошував: справжнє джерело вищих функцій — не гени і не саме лише дозрівання мозку, а соціальна взаємодія. Дитина стає собою не всупереч оточенню і не завдяки біології, а через привласнення того, що спершу існувало між людьми — у мові, спільній дії, культурі дорослих.
Зона найближчого розвитку
Найзнаменитіше поняття Виготського — зона найближчого розвитку (ЗБР). Це відстань між тим, що дитина вже виконує самостійно, і тим, що їй вдається лише з допомогою дорослого чи здібнішого однолітка. Виготський перевернув звичну логіку діагностики: важливий не готовий, «дозрілий» рівень, який фіксує звичайний тест, а саме та зона, де дитина ще потребує підтримки, — бо навчання має вести за собою розвиток, а не плентатися позаду вже досягнутого.
Саме на цій ідеї згодом виріс популярний образ «риштування» (scaffolding): дорослий тимчасово підтримує дитину, а коли навичка засвоєна — прибирає опору. Тут важлива точність, бо про неї часто забувають: сам Виготський слова «scaffolding» не вживав — метафору ввели Вуд, Брунер і Росс у праці про роль наставника в розв'язанні задач (1976), спираючись на його ідеї. Працює ЗБР і в дорослому навчанні: наприклад, здатність до критичного мислення найкраще розвивається саме тоді, коли складніше завдання спершу дається у співпраці, а не наодинці.
Тут-таки криється й межа поняття, яку чесно визнати. ЗБР геніально проста як метафора, але напрочуд розпливчаста як вимірюваний конструкт: що саме, в яких одиницях і на якому матеріалі «міряти» цю зону, згоди досі немає. Тому на практиці ЗБР частіше застосовують як загальну концептуальну рамку, ніж як точний вимірювальний інструмент.
Мова, егоцентричне і внутрішнє мовлення
Окрема впливова лінія Виготського — роль мовлення в мисленні. Спостерігаючи, як діти проговорюють свої дії вголос під час гри і складних завдань, Піаже вважав це «егоцентричним мовленням», що з віком просто відмирає як ознака дитячого егоцентризму. Виготський запропонував протилежне, глибше пояснення: егоцентричне мовлення не зникає, а «йде всередину» й перетворюється на внутрішнє мовлення — той згорнутий, безмовний діалог із собою, яким дорослий планує, згадує й міркує. Важливо, що внутрішнє мовлення для нього — не просто «мова про себе», а особлива, скорочена й напівнатякова форма: думка в ній не переказується словами повністю, а лише позначається. Сучасні дослідження приватного мовлення на матеріалі різних мов радше підтверджують Виготського: розмова із собою — не вада, а робочий інструмент саморегуляції та мислення.
У цю саму картину вкладається й роль гри. Для Виготського гра дошкільника — не проста розвага, а провідна діяльність віку: саме у грі, підкоряючись уявним правилам, дитина діє «на голову вища за себе» й тренує довільність, якої їй ще бракує в реальному житті. Гра, як і мова, стає тим культурним знаряддям, крізь яке дозрівають вищі функції.
Що з ідей Виготського витримало перевірку
Оцінюючи спадок Виготського, варто бути чесним щодо його меж. По-перше, тексти дійшли до нас нерівно: радянські видання, за свідченням дослідників, рясніли «помилками, пропусками, вставками й політичною цензурою», а західні переклади — скорочене «Мислення і мовлення» (1962) та зібраний з різних фрагментів «Mind in Society» (1978) — теж редагували доволі вільно. Реконструювати «справжнього» Виготського непросто й дотепер.
По-друге, доля його ідей на батьківщині склалася драматично. У середині 1930-х педологію — напрям, з яким Виготського тісно пов'язували, — партія затаврувала як «псевдонауку», і його праці приблизно на два десятиліття фактично випали з наукового обігу. Світ заново відкрив Виготського вже в 1960–1970-х, коли його переклали на Заході; тоді філософ Стівен Тулмін і назвав його «Моцартом психології».
Попри це, реальний вплив Виготського величезний. На його ідеях будується соціальний конструктивізм у педагогіці, з його школи виросла теорія діяльності Олексія Леонтьєва, а поняття ЗБР і «риштування» ввійшли в повсякденний словник освіти по всьому світу. Знайомі кожному сучасному вчителеві практики — спільне навчання, робота в парах, формувальне оцінювання замість самого лише підсумкового бала — прямо чи опосередковано виросли з його думки про соціальне походження мислення. Тому Виготський лишається обов'язковим матеріалом і для сучасного студента: його теорію докладно вивчають, зокрема, у межах підготовки до ЄФВВ з психології.
Головні праці
- «Психологія мистецтва» (1925) — рання праця, що виросла з літературної критики.
- «Історія розвитку вищих психічних функцій» (написано близько 1931, видано значно пізніше) — ядро культурно-історичної теорії.
- «Мислення і мовлення» (1934) — остання й найвідоміша книга, вийшла того самого року, коли автор помер.
- «Розумовий розвиток дітей у процесі навчання» — збірка праць про зв'язок навчання і розвитку та про ЗБР.
Міфи і факти про Виготського
| Насправді | Поширений міф |
|---|---|
| Термін «scaffolding» увели Вуд, Брунер і Росс (1976), спираючись на Виготського | «Риштування» (scaffolding) — слово й термін самого Виготського |
| ЗБР — це різниця між самостійним і спільним виконанням, а не бал інтелекту | Зона найближчого розвитку — показник IQ дитини |
| Виготський помер у 37 років, лишивши теорію принципово незавершеною | Виготський залишив струнку, остаточно завершену систему |
| Виготський полемізував із Піаже про природу егоцентричного мовлення | Виготський був учнем і продовжувачем Піаже |
| Вищі функції спершу існують між людьми і лише потім усередині особи | Розвиток психіки — це визрівання здібностей із самої тільки біології |
Приклад із життя
Семирічний хлопчик не може сам розв'язати задачу на дві дії: дивиться в зошит і здається. Учителька не дає готової відповіді, а ставить навідні запитання: «Що нам уже відомо? А що треба знайти першим?» — і хлопчик крок за кроком доходить до розв'язку. За тиждень тих самих запитань він починає ставити їх собі сам, уже без учительки, півголосом, а згодом — подумки. У термінах Виготського це і є зона найближчого розвитку в дії: те, що сьогодні дитина виконує з підтримкою, завтра робитиме самостійно, а голос дорослого поступово стає її власним внутрішнім мовленням. Прикмета справжнього научіння тут — не швидка правильна відповідь, а момент, коли зовнішня допомога більше не потрібна, бо «вросла» всередину.
Джерела
- APA Dictionary of Psychology: zone of proximal development, cultural-historical psychology, internalization, private speech, inner speech, scaffolding, social constructivism.
- Vasileva O., Balyasnikova N. (Re)Introducing Vygotsky's Thought: From Historical Overview to Contemporary Psychology. Frontiers in Psychology, 2019. Повний текст
- van der Veer R. Vygotsky's Legacy: Understanding and Beyond. Integrative Psychological and Behavioral Science, 2021. Повний текст
- van der Veer R. To Moscow with Love: Partial Reconstruction of Vygotsky's Trip to London. Integrative Psychological and Behavioral Science, 2011. Повний текст
- von Schulz G. A. Idealism, Materialism, and Vygotsky's Cultural Historical Theory. Frontiers in Psychology, 2024. Повний текст
- Wood D., Bruner J. S., Ross G. The role of tutoring in problem solving. Journal of Child Psychology and Psychiatry, 1976. DOI: 10.1111/j.1469-7610.1976.tb00381.x · PubMed
- Byford A. Lechebnaia pedagogika: The Concept and Practice of Therapy in Russian Defectology, c. 1880–1936. Medical History, 2018. Повний текст
Часто задавані питання
Чим відомий Лев Виготський?
Він засновник культурно-історичної теорії й автор поняття зони найближчого розвитку. Його ключова ідея: вищі психічні функції спершу виникають у спілкуванні між людьми і лише потім стають внутрішніми.
Що таке зона найближчого розвитку простими словами?
Це різниця між тим, що дитина вже робить сама, і тим, що їй вдається з допомогою дорослого чи здібнішого однолітка. Саме в цій зоні найкраще відбувається навчання.
Виготський вигадав термін «scaffolding»?
Ні. Метафору «риштування» ввели Вуд, Брунер і Росс у 1976 році, спираючись на ідеї Виготського. Сам він цього слова не вживав.
Чим Виготський відрізняється від Піаже?
Піаже вважав, що розвиток передує навчанню, а егоцентричне мовлення з віком відмирає. Виготський обстоював протилежне: навчання веде за собою розвиток, а егоцентричне мовлення переходить у внутрішнє.
Чому Виготського довго не знали?
Його праці зазнали цензури, а педологію в СРСР затаврували як «псевдонауку». Широко читати Виготського почали лише в 1960–1970-х, коли його переклали на Заході.