Мартін Селігман (нар. 1942): вивчена безпорадність, оптимізм, позитивна психологія

Мало хто з психологів дав дисципліні два поняття, які тягнуть у протилежні боки. Мартін Селігман зробив саме це. Спершу він описав вивчену безпорадність — стан, у якому жива істота перестає діяти, бо переконалася, що від її зусиль нічого не залежить. А через тридцять років очолив рух, який досліджує протилежне: від чого життя стає вартим того, щоб його жити. Обидві теми виросли з однієї лабораторії й однієї впертої цікавості до того, як людина пояснює собі те, що з нею відбувається.

Ще рідкісніша річ у цій біографії — те, що 2016 року Селігман разом із колегою публічно переписав власну найвідомішу теорію, визнавши, що півстоліття вона стояла з ніг на голову. На такий крок учені зважуються нечасто, і саме він робить постать Селігмана цікавою не лише як історію ідей, а як приклад наукової чесності. Селігман працює й досі, тож ідеться не про завершений спадок, а про живу програму досліджень.

Хто такий Мартін Селігман

Він народився 12 серпня 1942 року в Олбані, штат Нью-Йорк. Вищу освіту здобув у Принстоні, а ступінь доктора філософії з психології — у Пенсильванському університеті 1967 року. З цим університетом його професійне життя пов'язане й дотепер: Селігман є іменним професором психології, директором Центру позитивної психології та магістерської програми з прикладної позитивної психології.

За даними самого Центру, він опублікував понад 350 наукових праць і 30 книжок, перекладених більш ніж п'ятдесятьма мовами. Серед його відзнак — нагороди Американської психологічної асоціації за визначний науковий внесок (2006) і за внесок у психологію впродовж життя (2017). Ключовим для його кар'єри став 1998 рік, коли колеги обрали Селігмана президентом Американської психологічної асоціації: саме президентську трибуну він використав, щоб оголосити нову дослідницьку програму.

Вивчена безпорадність: експеримент, який змінив погляд на депресію

Наукове ім'я Селігманові принесла лабораторна робота, зроблена ще аспірантом. У серії дослідів кінця 1960-х тварини діставали удари струмом, яких не могли ані уникнути, ані припинити. Коли згодом їх переносили в іншу камеру, де втекти від струму було легко, вони цього не робили — просто лежали й терпіли. Тварини з контрольної групи, які раніше могли вимкнути струм власною дією, навчалися втечі без проблем.

Класичний звіт про ці досліди Селігман опублікував 1967 року разом зі Стівеном Маєром у журналі «Journal of Experimental Psychology»; словник Американської психологічної асоціації відносить перший опис явища до праць Селігмана та Дж. Брюса Овермаєра того ж року. Головним у висновку було не страждання як таке, а неконтрольованість: шкодив не струм, а досвід того, що між дією і наслідком немає зв'язку.

Селігман назвав це вивченою безпорадністю й описав синдром із трьох дефіцитів: мотиваційного (істота перестає пробувати), когнітивного (гірше помічає ситуації, де контроль насправді є) та емоційного. Модель швидко стала лабораторним аналогом депресії — і саме тому вийшла далеко за межі психології тварин. Докладніше механізм розібрано на окремій сторінці про вивчену безпорадність.

Стиль пояснення: чому одна поразка ламає, а інша ні

Перенесення моделі на людей одразу оголило її слабке місце. Одні люди після невдачі здавалися, інші — ні, а сама теорія не пояснювала цієї різниці. 1978 року Лін Абрамсон, Селігман і Джон Тісдейл опублікували в «Journal of Abnormal Psychology» критику й переформулювання власної моделі: значення має не сама невдача, а те, як людина пояснює собі її причину.

Так у психології закріпилося поняття стилю пояснення. Песимістичний стиль приписує причину неприємної події собі, вважає її тривкою й такою, що поширюється на все життя; оптимістичний бачить у ній зовнішні, минущі й вузькі обставини. За визначенням Американської психологічної асоціації, саме звичний спосіб пояснювати події може або підточувати мотивацію й підвищувати вразливість до депресії, або, навпаки, захищати від неї.

Практичний висновок Селігман виклав у книжці «Learned Optimism» (1991): стиль пояснення — не риса вдачі, а навичка, яку можна перевчити. Ця теза стала містком між лабораторією й терапією, а згодом — між депресією та її профілактикою.

Поворот 1998 року: позитивна психологія

Вступивши на посаду президента Американської психологічної асоціації, Селігман сформулював претензію до власної дисципліни: майже все століття психологія займалася тим, що в людині зламано, і майже не займалася тим, що в ній працює. Програмна стаття, яку він написав із Міхаєм Чиксентмігаї для «American Psychologist» 2000 року, окреслила три поверхи нової науки — позитивні переживання, позитивні риси характеру й інституції, що допомагають людям розквітати.

Тут важлива точність, бо навколо авторства ходить плутанина. Сам термін «позитивна психологія» вжив ще Абрахам Маслоу; Селігман адаптував назву і зробив із неї дослідницьку програму з журналами, конференціями й фінансуванням.

Першою великою спорудою цієї програми стала класифікація чеснот і сильних сторін характеру, яку Селігман створив із Крістофером Пітерсоном 2004 року. Автори перебрали релігії, філософії та освітні традиції різних епох і виділили шість чеснот, присутніх у всіх культурах: мудрість, мужність, людяність, справедливість, поміркованість і трансцендентність. Задум був демонстративним: якщо психіатрія має класифікатор розладів, позитивна психологія матиме дзеркальний перелік того, що в людині сильне.

Пізніше, у книжці «Flourish» (2011), Селігман переніс акцент зі щастя на ширше поняття розквіту й запропонував модель із п'яти складників, відому за абревіатурою PERMA.

Дві терапії з однією назвою: важливе розмежування

Це місце плутають найчастіше, тож розберемо його прямо. 2006 року Селігман разом із Тайябом Рашидом і Акейшею Паркс опублікував у «American Psychologist» статтю під назвою «Positive psychotherapy» — короткий протокол при депресії, побудований із вправ позитивної психології: щоденник вдячності, робота із сильними сторонами, тренування залученості. Це не окремий напрям психотерапії, а набір інтервенцій усередині позитивної психології, перевірених у кількох попередніх дослідженнях.

Її не варто плутати з Позитивною психотерапією Носсрата Пезешкіана, заснованою 1968 року. Це самостійний психодинамічний транскультурний метод із власною теорією конфлікту, багаторічною підготовкою фахівців і міжнародною асоціацією; саме в ньому працює наш центр. Збіг у назві — історична випадковість: два підходи виникли в різні десятиліття, у різних країнах і з різних теоретичних коренів. Про самого засновника методу читайте на сторінці Носсрат Пезешкіан, а про професійну підготовку в ньому — на сторінці Базового курсу Позитивної психотерапії.

Що каже сучасна наука

Найцікавіше в науковій долі Селігмана сталося 2016 року. У «Psychological Review» він і Стівен Маєр опублікували статтю «Learned helplessness at fifty», де підбили підсумок піввікових нейробіологічних досліджень — і дійшли висновку, що початкова теорія все розуміла навпаки. Пасивність у відповідь на тривалий неконтрольований стрес не вивчається: вона є базовою, невивченою реакцією, яку опосередковує серотонінова активність дорсального ядра шва. Вивчається якраз протилежне — контроль: медіальна префронтальна кора виявляє можливість впливати на подію й автоматично гальмує це ядро.

Різниця не термінологічна. Якщо безпорадність є станом за замовчуванням, то терапія має не «розучувати» її, а тренувати виявлення та очікування контролю — і саме такий висновок автори роблять щодо лікування депресії. Наскільки виражені депресивні прояви зараз, можна попередньо оцінити за класичною шкалою депресії Бека (BDI): 21 група тверджень, близько 5 хвилин — скринінг, а не діагноз.

Друга лінія перевірки стосується інтервенцій. 2005 року Селігман із співавторами провів інтернет-дослідження з випадковим розподілом і контролем плацебо, у якому три з п'яти вправ давали стійке зростання щастя й зменшення депресивних симптомів. Але 2019 року дослідники Вайт, Аттл і Голдер переаналізували два найцитованіші метааналізи цієї царини в журналі «PLOS ONE» з поправкою на зміщення малих вибірок — і показали, що ефект на добробут малий, хоча й значущий, а ефект на депресію нестійкий і здебільшого статистично незначущий. Це не спростування напряму, а нагадування про масштаб: вправи допомагають, але не так сильно, як обіцяли ранні огляди.

Третя претензія — етична. Найбільший практичний проєкт із цієї традиції, армійська програма психологічної стійкості вартістю близько 125 мільйонів доларів, зазнав критики в тому ж «American Psychologist»: Айделсон із колегами вказали 2011 року, що масштабне навчання запустили без пілотного випробування ефективності й без свідчень про незалежну етичну експертизу.

Варто тримати в голові й ширшу рамку: доказова база позитивних інтервенцій — лише одна з багатьох. Свої дані про дієвість мають і психодинамічні, і екзистенційні підходи, і Позитивна психотерапія; жоден метод не має підстав називати себе єдиним науковим. Ідеї Селігмана також живлять сучасні дослідження резильєнтності — здатності відновлюватися після ударів.

Вплив

Найпомітніший результат роботи Селігмана — не окрема теорія, а зміна порядку денного. Після 1998 року поле досліджень добробуту, сильних сторін і сенсу перестало бути маргінальним: з'явилися журнали, магістерські програми, шкільні курси «позитивної освіти». Разом із роботами Деніела Канемана про судження та щастя ця лінія зробила суб'єктивний добробут вимірюваною величиною, з якою сьогодні працюють і психологи, і економісти.

Другий результат — мовний. Вирази «вивчена безпорадність», «оптимізм, якого можна навчитися», «сильні сторони характеру» вийшли за межі фахового вжитку й потрапили в освіту, менеджмент і побутову мову. Третій, найменш очевидний, — методологічний: історія з переглядом теорії 2016 року стала навчальним прикладом того, як виглядає нормальна наука, коли автор не боронить власну гіпотезу, а перевіряє її.

Головні праці

• «Helplessness: On Depression, Development, and Death» (1975) — перше велике зведення досліджень безпорадності.
• «Learned Optimism» (1991) — стиль пояснення як навичка, яку можна перевчити.
• «The Optimistic Child» (1995) — профілактика депресії в дітей.
• «Authentic Happiness» (2002) — маніфест позитивної психології для широкого читача.
• «Character Strengths and Virtues» (2004, з Крістофером Пітерсоном) — класифікація чеснот і сильних сторін.
• «Flourish» (2011) — модель розквіту PERMA.
• «The Hope Circuit» (2018) — наукова автобіографія з історією перегляду теорії.

Міфи і факти про Селігмана

Насправді	Поширений міф
Назву вжив ще Абрахам Маслоу, Селігман адаптував її і зробив дослідницькою програмою	Термін «позитивна психологія» вигадав Селігман
2016 року автори переписали модель: пасивність не вивчається, вивчається контроль	Вивчена безпорадність — незмінна теорія від 1967 року
Це набір вправ позитивної психології при депресії, описаний 2006 року	Positive psychotherapy Селігмана — те саме, що метод Пезешкіана
Мова про стиль пояснення подій, який перевіряють і перевчають	Вивчений оптимізм — це позитивне мислення й самонавіювання
Переоцінка з поправкою на малі вибірки показала малий ефект на добробут	Вправи позитивної психології надійно роблять людину щасливою

Приклад із життя

Уявімо аспірантку, якій утретє повернули статтю з рецензії. Вона робить із цього висновок: «я бездарна» (причина в мені), «я завжди така» (причина тривка), «наука не для мене» (причина поширюється на все). Три невдачі перетворилися на вирок — і вона перестає надсилати тексти взагалі, хоча в редакціях на неї чекають.

Психолог тут працює не з підбадьоренням, а з самою конструкцією пояснення: чи справді відмова стосується здібностей, а не формату журналу; чи справді «завжди», якщо дві попередні статті вийшли; чи справді «вся наука», якщо йдеться про одну рубрику. Коли пояснення стає точнішим, повертається й дія — і саме це, а не гарний настрій, Селігман називав вивченим оптимізмом.

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: learned helplessness, positive psychology, learned optimism, explanatory style, flourishing (три дефіцити безпорадності; перший опис 1967 року Овермаєром і Селігманом; назва «позитивна психологія» походить від Абрахама Маслоу; стиль пояснення як чинник вразливості до депресії).
• Positive Psychology Center, University of Pennsylvania. Martin E. P. Seligman (посади, президентство в APA 1998 року, понад 350 праць і 30 книжок, переклади більш ніж 50 мовами, перелік нагород і книжок із роками видання). Penn Positive Psychology Center
• Emmons R. A. Positive Psychology. Noba Textbook Series: Psychology, DEF Publishers, Каліфорнійський університет у Девісі (історія руху з кінця 1990-х; класифікація VIA як дзеркало DSM; шість чеснот, спільних для культур). Noba Project
• Maier S. F., Seligman M. E. P. Learned helplessness at fifty: insights from neuroscience. Psychological Review, 2016; 123(4):349–367. DOI: 10.1037/rev0000033 · PMID: 27337390 (пасивність як базова невивчена реакція; роль дорсального ядра шва й медіальної префронтальної кори; вивчається контроль, а не безпорадність). Повний текст
• Seligman M. E. P., Maier S. F. Failure to escape traumatic shock. Journal of Experimental Psychology, 1967; 74(1):1–9. DOI: 10.1037/h0024514 · PMID: 6032570 (класичний експеримент про неконтрольований струм); Abramson L. Y., Seligman M. E. P., Teasdale J. D. Learned helplessness in humans: critique and reformulation. Journal of Abnormal Psychology, 1978; 87(1):49–74 · PMID: 649856 (атрибутивне переформулювання теорії).
• Seligman M. E. P., Csikszentmihalyi M. Positive psychology: an introduction. American Psychologist, 2000; 55(1):5–14. DOI: 10.1037/0003-066X.55.1.5 · PMID: 11392865 (програмна стаття: позитивні переживання, риси та інституції).
• Seligman M. E. P., Steen T. A., Park N., Peterson C. Positive psychology progress: empirical validation of interventions. American Psychologist, 2005; 60(5):410–421. DOI: 10.1037/0003-066X.60.5.410 · PMID: 16045394 (шість груп, випадковий розподіл, контроль плацебо; три з п'яти вправ дали стійкий ефект); White C. A., Uttl B., Holder M. D. Meta-analyses of positive psychology interventions: the effects are much smaller than previously reported. PLOS ONE, 2019; 14(5):e0216588. DOI: 10.1371/journal.pone.0216588 · PMID: 31141537 · PMC: PMC6541265 (поправка на зміщення малих вибірок).
• Seligman M. E. P., Rashid T., Parks A. C. Positive psychotherapy. American Psychologist, 2006; 61(8):774–788. DOI: 10.1037/0003-066X.61.8.774 · PMID: 17115810 (протокол вправ при депресії; групова та індивідуальна форми, попередні дослідження).
• Eidelson R., Pilisuk M., Soldz S. The dark side of Comprehensive Soldier Fitness. American Psychologist, 2011; 66(7):643–644. DOI: 10.1037/a0025272 · PMID: 21967209 (програма вартістю близько 125 мільйонів доларів без пілотного випробування й без свідчень про незалежну етичну експертизу).