Парейдолія: чому ми бачимо обличчя у хмарах, розетках і на Місяці

Розетка дивиться на вас із подивом. Фасад старого будинку з двома вікнами й проламом посередині явно кричить. У хмарі пропливає профіль, на зрізі дерева ховається сова, а на підгорілому тості хтось неодмінно бачить святого. Це не дивацтво і не ознака багатої фантазії: так працює мозок кожної людини, і в лабораторії цю особливість вимірюють у мілісекундах. Явище має назву, і в ньому більше науки, ніж здається: воно розповідає, як влаштоване зорове сприйняття, чому ми народжуємося з готовністю бачити обличчя і чому для лікаря надмір таких «облич» іноді стає діагностичною підказкою.

Що таке парейдолія і чим вона відрізняється від галюцинації

Парейдолія належить до ілюзій, а не до галюцинацій, і ця різниця принципова. При ілюзії реальний подразник існує, але сприймається спотворено або доповнено: у фасаді будинку справді є два вікна й пролам, і саме їхнє розташування мозок читає як два ока і рот. При галюцинації подразника немає взагалі, і людина бачить або чує те, чого в цю мить не існує, детальніше про це в статті про галюцинації. Ще одна відмінність, критика: людина з парейдолією завжди знає, що перед нею розетка, а не обличчя, навіть якщо не може «розбачити» його.

Найпоширеніший вид явища, парейдолія облич. Але той самий механізм працює і для інших значущих образів: тварин у хмарах, фігур у плямах на стелі, слів у шумі радіо або «голосів» у записаних навпаки піснях. Спільне в усіх цих випадках одне: мозок отримує неповний або випадковий сигнал і добудовує його до знайомого шаблону. Зорове сприйняття взагалі влаштоване саме так, і саме тому нейропсихологи розглядають парейдолію не як помилку, а як вікно в нормальну роботу системи. Для того, хто хоче зрозуміти, як його мозок обробляє зорову інформацію, це один із перших феноменів, який пояснює нейропсихолог для дорослих.

Чому мозок налаштований бачити обличчя всюди

Обличчя для людини є найважливішим зоровим об’єктом. З обличчя ми зчитуємо, хто перед нами, чи це друг чи ворог, у якому він настрої, куди дивиться і що збирається зробити. Еволюційно ціна двох помилок тут різна. Не помітити справжнє обличчя в кущах могло коштувати життя. Прийняти за обличчя гру тіней на камені коштує лише секунди уваги. Тому система розпізнавання облич налаштована на чутливість, а не на точність: вона спрацьовує на будь-яку конфігурацію, що віддалено нагадує два ока над ротом, і лише потім перевіряє, чи це справді обличчя.

Саме таку логіку підтвердили нейронауки. У 2009 році Нушін Хаджіхані з колегами за допомогою магнітоенцефалографії показала, що предмети, які випадково нагадують обличчя, активують веретеноподібну звивину, спеціалізовану на обличчях ділянку кори, уже через 165 мілісекунд після появи, майже водночас зі справжніми обличчями, тоді як звичайні предмети такої відповіді не викликають. Парейдолія, зробили висновок автори, є раннім перцептивним процесом, а не пізнім переосмисленням побаченого.

Що відбувається в мозку за чверть секунди

У 2020 році Сьюзен Уордл із Національного інституту психічного здоров’я США поєднала функціональну МРТ і магнітоенцефалографію, щоб простежити долю ілюзорного обличчя в мозку в часі. Виявилося, що представлення ілюзорних облич обмежене потилично-скроневою корою, яка відповідає за обличчя, і що спочатку мозок кодує їх більше схожими на справжні обличчя, ніж на предмети. Але приблизно за 250 мілісекунд представлення трансформується, і ілюзорне обличчя стає для мозку звичайним предметом. Тобто система спершу спрацьовує на «обличчя», а потім швидко виправляється, і ми залишаємося з дивним відчуттям, що розетка все ж дивиться.

Ще раніше, у 2014 році, Цзянкан Лю з колегами показали, наскільки в цьому процесі важливі очікування. Учасникам показували чистий зоровий шум, але казали, що на половині зображень сховані обличчя. Люди «бачили» обличчя у 34 відсотках випадків, і саме в ці моменти активувалася права веретеноподібна ділянка обличчя, а не тоді, коли в тому ж шумі їм пропонували шукати літери. Зорове сприйняття, зробили висновок автори, має потужний компонент «зверху вниз»: найменшого натяку на обличчя достатньо, щоб мозок його добудував.

Ми народжуємось із цим: немовлята і мавпи

Якщо парейдолія є частиною базового механізму, вона мала б з’являтися рано і не лише в людей. Обидва передбачення підтвердилися. У 2015 році японські дослідники Масахару Като і Рьоко Мугітані показали немовлятам абстрактну фігуру з чотирьох плям і контуру, вмикаючи при цьому звук. Діти віком 10 і 12 місяців довше дивилися на нижню пляму, «рот», коли звучав звук, тобто вже сприймали фігуру як обличчя, у якого має говорити рот. У 8 місяців такого ефекту ще не було, а коли фігуру перевертали, він зникав у всіх.

У 2021 році група з Діжона зробила ще несподіваніше відкриття: у чотиримісячних немовлят слабка мозкова відповідь на схожі на обличчя предмети різко посилювалася, коли поруч був запах їхньої матері. Мозок, який ще не вміє надійно розпізнавати обличчя, використовує інші органи чуття, щоб навчитися бачити їх у навколишньому світі. А у 2017 році Джессіка Тауберт із колегами продемонструвала парейдолію в макак-резусів: мавпи довше дивилися на фотографії предметів, у яких люди бачать обличчя, і фіксували погляд на ілюзорних очах і роті так само, як роблять із справжніми обличчями. Це означає, що явище не породжене мультфільмами і людською схильністю до абстракції, а є спадком спільного для приматів механізму виявлення облич.

Ілюзорне обличчя має емоцію, погляд і навіть стать

Найдивовижніше в парейдолії те, що мозок не зупиняється на виявленні обличчя. Він одразу починає його читати. Колін Палмер і Колін Кліффорд у 2020 році показали, що після тривалого перегляду предметів із «обличчями», які ніби дивляться в певний бік, у людей систематично зміщується сприйняття того, куди дивляться справжні люди. Це ефект перехресної адаптації, і він означає, що ілюзорні обличчя обробляють ті самі нейрони, які зчитують напрям погляду в живих людей. Коли з предметів прибирали риси, схожі на обличчя, ефект майже зникав.

Девід Алаіс із Сіднейського університету у 2021 році з’ясував, що ілюзорні обличчя стабільно оцінюють як щасливі чи сердиті, причому різні люди сходяться в оцінках, і що вираз ілюзорного обличчя впливає на сприйняття виразу справжнього обличчя, показаного після нього. Механізм читання емоцій, зробили висновок автори, не прив’язаний жорстко до людських рис. А у 2022 році Сьюзен Уордл у серії експериментів із 3815 учасниками виявила несподіване: ілюзорним обличчям у предметах люди приписують не лише емоцію і вік, а й стать, і набагато частіше бачать у них чоловіків, ніж жінок. Пояснити це кольором чи формою предметів не вдалося. Мінімального натяку на обличчя достатньо для «чоловіка»; щоб побачити «жінку», мозку потрібні додаткові ознаки.

Хто бачить обличчя частіше: уява, віра і схильність шукати сенс

Люди відрізняються за тим, як легко в них виникає парейдолія, і ці відмінності вивчені. Йоганнес Зальге з Магдебурзького університету у чотирьох експериментах показав, що люди з яскравішою уявою, тобто ті, хто «бачить» образи внутрішнім зором детально, частіше знаходять обличчя в чистому зоровому шумі, особливо якщо їм натякнули, що обличчя там можуть бути. Уява і сприйняття користуються спільними ресурсами, і коли перша сильна, вона легше «домальовує» друге.

Фінська група під керівництвом Тапані Рієккі виявила, що люди, які вірять у паранормальне або є релігійними, схильніші бачити обличчя у випадкових візерунках, ніж скептики. А Софі Файф із колегами у 2008 році показала, що люди з вираженими шизотипними рисами та схильністю до маячних ідей частіше бачать зв’язки між рухами випадкових фігур на екрані і приписують їм наміри. Спільний знаменник цих досліджень: парейдолія є частиною ширшої здатності знаходити сенс і намір у шумі, і в одних людей ця здатність налаштована чутливіше, ніж в інших. Ми детально розбирали спорідненіший феномен, коли мозок робить блискавичні висновки про характер з обличчя, у статті про фізіогноміку.

Апофенія: коли закономірності бачать усюди

Ширшу родичку парейдолії називають апофенією. Термін увів німецький психіатр Клаус Конрад у 1958 році для опису ранньої стадії психозу, коли людина починає бачити приховані зв’язки й особисті послання у випадкових подіях. Пізніше слово вийшло за межі психіатрії: сьогодні апофенією називають будь-яку схильність знаходити закономірності там, де їх немає: у збігах дат, у «знаках» долі, у послідовності програшів у казино, у теоріях змови, які пов’язують незалежні події в єдиний задум.

Різниця між парейдолією і апофенією в масштабі. Перша працює на рівні сприйняття: обличчя в розетці з’являється і зникає за чверть секунди. Друга живе на рівні мислення й переконань і може організовувати навколо себе картину світу. Дослідження Файф показало важливу деталь: із маячними ідеями пов’язана не так сама здатність бачити зв’язки, як надмірне приписування намірів, коли за випадковим рухом бачиться хтось, хто цього хотів. У здоровій психіці апофенія теж присутня, і не лише як помилка: вона є двигуном творчості, наукових гіпотез і гумору, які теж будуються на несподіваних зв’язках. Проблемою вона стає тоді, коли людина перестає перевіряти свої здогади реальністю, про що детальніше в матеріалі про когнітивні викривлення.

Коли парейдолія стає симптомом

У більшості людей парейдолія є нормою і не потребує жодної уваги. Але в неврології надмір ілюзорних образів став корисним діагностичним інструментом. У 2012 році японські дослідники під керівництвом Макото Учіями створили тест парейдолій: набір розмитих зображень, у яких пацієнта просять знайти обличчя або фігури. Люди з деменцією з тільцями Леві, однією з головних причин зорових галюцинацій у літньому віці, бачили набагато більше ілюзорних облич, ніж пацієнти з хворобою Альцгеймера або здорові однолітки. Тест розрізняв два види деменції з чутливістю 100 відсотків і специфічністю 88 відсотків, а понад 80 відсотків побачених образів становили люди й тварини.

Схоже явище описане при хворобі Паркінсона. У дослідженні 58 пацієнтів, які ще не отримували ліків, у 22 виявилася схильність бачити обличчя в шумі, і в них були виражені рухові симптоми і знижена дофамінова функція в правому стріатумі. Пізніший аналіз 104 пацієнтів пов’язав кількість ілюзорних облич зі зменшенням об’єму правого таламуса, гіпокампа, скроневої й орбітофронтальної кори. Тобто в цих хворобах парейдолія відображає порушення балансу між сигналом від очей і очікуваннями мозку, той самий баланс, який у здоровій людині дає лише кумедне обличчя на фасаді. Якщо в літньої людини різко з’являються яскраві образи в килимі, на шпалерах чи в тінях, особливо разом із порушенням сну, сповільненістю або погіршенням пам’яті, це привід для консультації невролога і за потреби психіатра онлайн.

Ще один несподіваний зв’язок стосується аутизму. У 2023 році Нушін Хаджіхані показала, що в аутичних дорослих предмети з ілюзорними обличчями викликають підвищену активацію мигдалини, центру обробки загрози, а мережа розпізнавання облич реагує на них сильніше, ніж у контрольній групі. Автори припускають, що надчутливість системи виявлення облич може бути однією з причин, чому людям з аутизмом буває некомфортний прямий зоровий контакт.

Парейдолія в культурі, мистецтві й маркетингу

Людство помічало обличчя в речах задовго до нейронауки. Місяць із «обличчям» є у фольклорі багатьох народів. Джузеппе Арчімбольдо у шістнадцятому столітті писав портрети з овочів і фруктів, свідомо граючи на цьому ефекті. Психологи двадцятого століття перетворили парейдолію на метод: тест чорнильних плям Роршаха і тест хмар побудовані на тому, що людина проєктує на неоднозначний образ власні очікування. Сучасна наука ставиться до таких тестів обережно, але сам принцип, що ми бачимо в шумі те, до чого готові, підтверджений експериментально.

Дизайнери користуються цим щодня. Передня частина автомобіля з фарами-«очима» і решіткою-«ротом» сприймається як обличчя з характером, і виробники свідомо роблять його агресивним або доброзичливим. Смайл із двох крапок і дужки читається як емоція саме тому, що детектор облич налаштований широко. А фотографи й архітектори, навпаки, іноді уникають випадкових «облич» у композиції, бо ті відтягують увагу глядача на себе. Знання про парейдолію дає просту практичну навичку: помічати, коли обличчя в об’єкті керує вашою реакцією, і вирішувати, чи варто їй довіряти.

Чи треба щось із цим робити

У переважній більшості випадків ні. Парейдолія не є розладом, не потребує лікування і, навпаки, є ознакою нормально працюючої системи розпізнавання облич. Її можна використовувати: як вправу на уважність під час прогулянки, як спосіб пояснити дитині, чому іграшки «дивляться», як джерело творчих ідей. Знання механізму також допомагає спокійніше ставитися до випадкових «знаків» і збігів: мозок влаштований так, щоб їх знаходити, і це нічого не говорить про їхню реальність.

Є два винятки. Перший: якщо ілюзорні образи лякають, особливо в темряві, і тривога від них заважає спати або залишатися вдома самому. Тут проблема не в зорі, а в тривозі, яка робить детектор загроз надчутливим, і працювати варто саме з нею разом із психологом при тривожності. Другий: якщо образи в літньому віці стають частими, яскравими, з’являються разом із розладами сну, рухів чи пам’яті або якщо людина перестає розуміти, що це ілюзія. Це вже не парейдолія у звичному сенсі, а можлива ознака неврологічної хвороби, і її потрібно обстежити.

Джерела

• Wardle S. G., Taubert J., Teichmann L., Baker C. I. Rapid and dynamic processing of face pareidolia in the human brain. Nature Communications, 2020; 11(1):4518. DOI: 10.1038/s41467-020-18325-8 · Повний текст
• Hadjikhani N., Kveraga K., Naik P., Ahlfors S. P. Early (M170) activation of face-specific cortex by face-like objects. NeuroReport, 2009; 20(4):403–407. DOI: 10.1097/WNR.0b013e328325a8e1 · PMID: 19218867
• Liu J., Li J., Feng L., Li L., Tian J., Lee K. Seeing Jesus in toast: neural and behavioral correlates of face pareidolia. Cortex, 2014; 53:60–77. DOI: 10.1016/j.cortex.2014.01.013 · PMID: 24583223
• Kato M., Mugitani R. Pareidolia in infants. PLOS ONE, 2015; 10(2):e0118539. DOI: 10.1371/journal.pone.0118539 · Повний текст
• Rekow D., Baudouin J.-Y., Poncet F. та ін. Odor-driven face-like categorization in the human infant brain. Proceedings of the National Academy of Sciences, 2021; 118(21):e2014979118. DOI: 10.1073/pnas.2014979118 · PMID: 34001601
• Taubert J., Wardle S. G., Flessert M., Leopold D. A., Ungerleider L. G. Face pareidolia in the rhesus monkey. Current Biology, 2017; 27(16):2505–2509. DOI: 10.1016/j.cub.2017.06.075 · PMID: 28803877
• Palmer C. J., Clifford C. W. G. Face pareidolia recruits mechanisms for detecting human social attention. Psychological Science, 2020; 31(8):1001–1012. DOI: 10.1177/0956797620924814 · PMID: 32697673
• Alais D., Xu Y., Wardle S. G., Taubert J. A shared mechanism for facial expression in human faces and face pareidolia. Proceedings of the Royal Society B, 2021; 288(1954):20210966. DOI: 10.1098/rspb.2021.0966 · PMID: 34229489
• Wardle S. G., Paranjape S., Taubert J., Baker C. I. Illusory faces are more likely to be perceived as male than female. Proceedings of the National Academy of Sciences, 2022; 119(5):e2117413119. DOI: 10.1073/pnas.2117413119 · PMID: 35074880
• Salge J. H., Pollmann S., Reeder R. R. Anomalous visual experience is linked to perceptual uncertainty and visual imagery vividness. Psychological Research, 2021; 85(5):1848–1865. DOI: 10.1007/s00426-020-01364-7 · Повний текст
• Riekki T., Lindeman M., Aleneff M., Halme A., Nuortimo A. Paranormal and religious believers are more prone to illusory face perception than skeptics and non-believers. Applied Cognitive Psychology, 2013; 27(2):150–155. DOI: 10.1002/acp.2874
• Fyfe S., Williams C., Mason O. J., Pickup G. J. Apophenia, theory of mind and schizotypy: perceiving meaning and intentionality in randomness. Cortex, 2008; 44(10):1316–1325. DOI: 10.1016/j.cortex.2007.07.009 · PMID: 18635161
• Uchiyama M., Nishio Y., Yokoi K. та ін. Pareidolias: complex visual illusions in dementia with Lewy bodies. Brain, 2012; 135(8):2458–2469. DOI: 10.1093/brain/aws126 · Повний текст
• Murakami H., Shiraishi T., Umehara T. та ін. Face pareidolia is associated with right striatal dysfunction in drug-naïve patients with Parkinson’s disease. Neurological Sciences, 2021; 42(12):5327–5334. DOI: 10.1007/s10072-021-05238-7 · PMID: 33884529
• Ozawa M., Shiraishi T., Murakami H. та ін. Structural MRI study of pareidolia and visual hallucinations in drug-naïve Parkinson’s disease. Scientific Reports, 2024; 14(1):31293. DOI: 10.1038/s41598-024-82707-x · PMID: 39733021
• Hadjikhani N., Åsberg Johnels J. Overwhelmed by the man in the moon? Pareidolic objects provoke increased amygdala activation in autism. Cortex, 2023; 164:144–151. DOI: 10.1016/j.cortex.2023.03.014 · PMID: 37209610