Істерія: що означало це слово, чому його прибрали з діагнозів і що прийшло на заміну

«Не влаштовуй істерику», «істеричка», «істеричний сміх». Слово живе в мові так само впевнено, як і сто років тому, хоча в медичних класифікаціях його немає з 1980 року. За ним стоять чотири тисячоліття історії, кілька революцій у психіатрії, народження психотерапії і одна з найбільших несправедливостей у медицині щодо жінок. А ще за ним стоять реальні люди із реальними симптомами: паралічами без ураження нервів, нападами без епілепсії, втратою голосу без хвороби горла. Сьогодні для цих станів є точні назви, зрозумілі механізми і дієве лікування. Розберемо, що означала істерія, на що вона розпалася і що робити, якщо ви впізнаєте в описі себе або близьку людину.

Що таке істерія і чому це слово більше не діагноз

Ще в середині двадцятого століття лікар міг написати в картці «істерія» і мати на увазі будь-що з довгого списку: раптову сліпоту, параліч ноги, судомний напад без епілепсії, втрату пам’яті після потрясіння, схильність до драматичних сцен і навіть звичайну емоційність, яка комусь здалася надмірною. Термін був настільки широким, що не описував нічого конкретного. Психіатри поступово дійшли висновку, що під одним словом ховаються принципово різні явища з різними механізмами й різним лікуванням.

У 1980 році з виходом третього видання американського діагностичного посібника DSM-III істерію офіційно розібрали на частини: конверсійний розлад, дисоціативні розлади, соматизацію і гістріонний розлад особистості. Європейська класифікація пішла тим самим шляхом. Слово залишилося лише в назві гістріонного розладу, і то в латинізованій формі, а в останній редакції Міжнародної класифікації хвороб зникло й звідти. Тому сьогодні, коли людина шукає «істерія», їй насправді потрібен один із кількох різних діагнозів, і розібратися, який саме, здатен лише лікар, зокрема психіатр онлайн на першій консультації.

Від «блукаючої матки» до Шарко: чотири тисячі років помилки

Історія слова показова. Давньоєгипетські й давньогрецькі лікарі пояснювали незрозумілі жіночі недуги «блукаючою маткою», яка нібито переміщується тілом і тисне на інші органи, звідси й назва. Лікували відповідно: заміжжям, вагітністю, пахощами, які мали «приманити» матку на місце. У Середньовіччі ті самі симптоми часто тлумачили як одержимість, і ціна такого діагнозу для жінки могла бути смертельною. Португальські психіатри, які простежили історію поняття у 2015 році, підсумували: чотири тисячі років уявлення про істерію відображали не стільки хворобу, скільки ставлення суспільства до жінок, релігії та стосунків між статями.

Науковий поворот стався в Парижі другої половини дев’ятнадцятого століття. Поль Бріке, а за ним Жан-Мартен Шарко в лікарні Сальпетрієр почали систематично описувати істерію як хворобу нервової системи, а не матки. Шарко демонстрував пацієнток на публічних лекціях, використовував гіпноз і, що важливо, наполягав: істерія трапляється і в чоловіків. Історик Марк Мікале показав, що ця теза Шарко про чоловічу істерію була для свого часу радикальною, бо руйнувала саму етимологію слова. Сучасний огляд, опублікований у 2020 році, відзначає, що кілька ідей Шарко виявилися напрочуд сучасними: його увага до психологічної травми як пускового чинника і концепція «динамічного ураження», яке не видно під мікроскопом, добре узгоджуються із сучасними даними нейровізуалізації.

Фройд, Жане і народження психотерапії

Учнями та опонентами Шарко були люди, які створили сучасну психотерапію. Жозеф Бабінскі назвав істерію «пітіатизмом», станом, який викликається і лікується навіюванням. П’єр Жане описав дисоціацію, розщеплення свідомості, за якого частина досвіду стає недоступною для решти психіки. А Зигмунд Фройд, який стажувався в Шарко, запропонував ідею, що визначила двадцяте століття: істеричний симптом є перетворенням, конверсією нестерпного психічного конфлікту в тілесний прояв. Із розмов з пацієнтками про істерію народився психоаналіз.

Сьогодні від фройдівської теорії витіснення в неврології мало що залишилося, але сам принцип, що емоційний біль здатен говорити мовою тіла, підтвердився. Змінилося головне: якщо Фройд шукав прихований конфлікт як обов’язкову причину, сучасні критерії від такої вимоги відмовилися. У п’ятому виданні DSM 2013 року для діагнозу функціонального неврологічного розладу більше не потрібно доводити наявність психологічного стресу. Достатньо позитивних неврологічних ознак, які відрізняють функціональні симптоми від органічних.

Чоловіча істерія і «контузія від снарядів»

Перша світова війна зробила з істерії масове явище серед чоловіків, і це остаточно поховало теорію матки. Тисячі солдатів поверталися з фронту з тремором, паралічами, мутизмом і нападами без поранень. У французькій літературі це називали воєнним неврозом, в англійській «шок від снарядів». Лікування було жорстоким: французький невролог Кловіс Венсан застосовував «торпедування», болючі електричні розряди разом із «переконанням». Після війни інтерес до істерії згас на десятиліття, і повернувся лише на межі двадцять першого століття, вже під новими назвами.

Цей епізод важливий не лише історично. Він показав, що функціональні симптоми виникають у будь-кого за достатнього навантаження на психіку, і що зневажливе ставлення до пацієнтів як до симулянтів шкодить лікуванню. Обидва уроки довелося засвоювати повторно, і повністю вони не засвоєні й досі.

Функціональний неврологічний розлад: сучасний спадкоємець конверсії

Головним спадкоємцем старого поняття стала група станів, яку сьогодні називають функціональним неврологічним розладом. Це слабкість або параліч кінцівки, тремор, порушення ходи, дисоціативні напади, схожі на епілептичні, втрата голосу, зору чи чутливості, за яких нервова система структурно неушкоджена, але працює неправильно. Систематичний огляд 2025 року оцінив захворюваність у 10–22 випадки на 100 тисяч населення щороку, а поширеність щонайменше у 80–140 на 100 тисяч, що робить цей розлад одним із найчастіших у неврологічних клініках.

Найважливіший міф про ці стани спростували ще у 2005 році. Шотландський невролог Джон Стоун із колегами проаналізував 27 досліджень із 1466 пацієнтами, яким поставили діагноз «конверсія» або «істерія», і перевірив, як часто в них згодом знаходили реальну неврологічну хворобу. У 1950-х такий хибний діагноз мали 29 відсотків, але вже з 1970-х частка стабільно тримається на 4 відсотках, тобто не вища, ніж для багатьох інших неврологічних діагнозів. Функціональний розлад є не «діагнозом за незнанням», а окремим станом із власними ознаками, які невролог бачить на огляді.

Другий міф, що це симуляція, спростовує сама нейробіологія. Огляд 2018 року в журналі JAMA Neurology описує зниження активності додаткової моторної зони і порушення її зв’язку з ділянками, які запускають або гальмують рух і створюють відчуття авторства власних дій. Людина справді не може підняти руку, хоча м’язи й нерви цілі: збій відбувається на рівні програми руху, а не її виконавців. Лікують це поєднанням спеціальної фізіотерапії та психотерапії. У рандомізованому дослідженні 2024 року таке поєднання значно поліпшило фізичний компонент якості життя у пацієнтів із функціональними руховими розладами через п’ять місяців. Українським пацієнтам із тілесними симптомами без органічної причини цей напрям відомий як психотерапія психосоматики.

Дисоціативні розлади: коли психіка роз’єднується

Друга гілка старої істерії, дисоціація. Це стан, за якого свідомість, пам’ять, сприйняття себе і тіла тимчасово втрачають єдність: людина не пам’ятає годин чи днів, відчуває себе спостерігачем власного життя, бачить світ як через скло. Найчастіше це реакція на сильний стрес або травму, і ми детально описали механізм у статті про дисоціацію. До цієї ж групи належать дисоціативні напади, які раніше називали псевдоепілептичними: людина падає, б’ється в судомах або застигає, але на електроенцефалограмі немає епілептичної активності.

Саме для таких нападів проведено найбільше на сьогодні дослідження психотерапії при функціональних симптомах. У британському дослідженні CODES 368 пацієнтів розділили на групу стандартної медичної допомоги і групу, яка додатково отримувала 13 сесій когнітивно-поведінкової терапії. Через рік частота нападів у двох групах статистично не відрізнялася, але напади в групі терапії оцінювали як менш обтяжливі. Результат тверезий: психотерапія не є чарівною паличкою при функціональних нападах, але вона змінює те, як людина живе з ними, і саме це часто визначає якість життя.

Гістріонний розлад особистості: те, що лишилося від слова

Третя гілка, і єдина, що зберегла корінь старого слова, гістріонний розлад особистості, який у нас часто називають істеричним. Це стійкий, із юності, спосіб бути у світі: гостра потреба перебувати в центрі уваги, дискомфорт, коли увага перемикається на інших, швидкі й поверхневі емоції, театральність, схильність оцінювати стосунки як ближчі, ніж вони є, легка піддатливість навіюванню. Важливо, що йдеться не про яскравий характер, а про патерн, який стабільно руйнує стосунки і роботу і завдає страждання самій людині. Про інші розлади цієї групи ми писали в огляді розладів особистості.

Найбільше опитування, американське NESARC із 43 093 учасниками, оцінило поширеність гістріонного розладу в 1,84 відсотка дорослих, тоді як будь-який розлад особистості мали 14,79 відсотка. Глобальний метааналіз 2025 року, який об’єднав 60 досліджень із 28 країн, дав загальну оцінку розладів особистості в 4–5 відсотків. Цікаво, що на відміну від стереотипу, NESARC не знайшов статевих відмінностей у ризику гістріонного розладу. При цьому огляд Говарда Ґарба 2021 року вказує на доведений гендерний ухил саме в діагностуванні: за однакової поведінки лікарі частіше ставлять цей діагноз жінкам. Це прямий спадок слова «істерія». Одинадцята редакція Міжнародної класифікації хвороб взагалі відмовилася від окремих типів розладів особистості на користь оцінки тяжкості й рис, і гістріонний тип у ній більше не існує як категорія.

Чому «істеричка» є образою, а не діагнозом

Історія істерії є історією стигми, і вона не закінчилася. Британські дослідники у 2024 році вивчили, як переживають стигму сучасні пацієнти з функціональним неврологічним розладом, і виявили чотири джерела: сам досвід симптомів, «іншування» з боку системи охорони здоров’я, повсякденні взаємодії і власний внутрішній голос. Пацієнти розповідали, що почувалися недовіреними, підозрюваними в симуляції, і що момент повідомлення діагнозу часто ставав точкою, яка або посилювала стигму, або знімала її. Систематичний огляд якісних досліджень 2025 року вивів центральну тему пережитого досвіду: відчуття втрати, боротьби за визнання і хронічної недовіри.

У побуті це слово працює так само. Назвати жінку істеричкою означає одним рухом знецінити її емоцію і позбавити її права на причину. Дослідники історії медицини нагадують, що саме так термін і використовувався століттями: як спосіб пояснити жіночий протест хворобою. Тому у клінічній мові він зник, а в побутовій його варто замінювати конкретними словами: тривога, гнів, відчай, паніка. Кожне з них можна зрозуміти і з кожним можна працювати, тоді як «істерика» лише закриває розмову.

Масова істерія: чи існує вона насправді

Окремий сюжет, так звана масова істерія, яку сьогодні називають масовим психогенним захворюванням. Огляд Всесвітньої організації охорони здоров’я описує спалахи в школах, на виробництві, у транспорті й армії в різних культурах: група людей зі спільним уявленням про загрозу, наприклад отруєння чи витік газу, раптово відчуває головний біль, запаморочення, слабкість і навіть втрачає свідомість без будь-якої фізичної причини. Симптоми реальні, механізм соціальний, а зневажливе спростування з боку влади зазвичай лише підсилює спалах.

Найгучніший приклад останніх років, так званий Гаванський синдром серед американських дипломатів, який роками пояснювали таємничою зброєю. У 2023 році американська розвідка дійшла висновку, що йшлося про соціально сконструйовану категорію, під яку звели різні хвороби й стресові реакції. Автори аналізу 2024 року вказують, що помилку живили популярні хибні уявлення про психогенні захворювання і нездатність побачити історичні паралелі. Тобто механізми, описані ще Шарко, працюють у двадцять першому столітті так само, як і в дев’ятнадцятому, і так само погано розпізнаються.

Істерика в побуті: емоційний зрив і як на нього реагувати

Є ще одне значення, з яким слово живе щодня: істерика як бурхливий емоційний зрив із плачем, криком, неможливістю заспокоїтися. У дорослих це найчастіше не хвороба, а перевантаження: накопичений стрес, недосип, гормональні коливання, довго стримуваний гнів або страх, які виходять одразу і без контролю. Тіло при цьому реагує так само, як при панічній атаці: серцебиття, тремтіння, відчуття нестачі повітря, іноді відчуття кому в горлі, яке невипадково колись називали істеричним клубком.

Реагувати на такий стан у близької людини корисно за простим правилом: не сперечатися, не соромити, не наказувати «заспокойся». Знизити стимуляцію, дати воду, залишитися поруч, говорити повільно й коротко. Розмова про причини можлива лише після того, як хвиля спаде. Якщо ж такі зриви повторюються, стають дедалі частішими або людина після них нічого не пам’ятає, це привід не для оцінки характеру, а для консультації фахівця.

Коли звертатися і що допомагає

Із сучасними спадкоємцями істерії працюють різні фахівці, і перший крок залежить від симптомів. Тілесні симптоми без органічної причини, слабкість, тремор, напади, втрата голосу: спершу невролог, який має підтвердити функціональний характер за позитивними ознаками, а потім спільна робота з психотерапевтом і за потреби фізичним терапевтом. Провали пам’яті, відчуття нереальності, епізоди, які людина не пам’ятає: психіатр і психотерапевт, які працюють із дисоціацією та травмою. Стійкий патерн драматичних стосунків, який руйнує життя: довготривала психотерапія, і саме вона, за даними оглядів, дає більшості людей із розладами особистості групи B значуще покращення, хоча й вимагає часу.

Спільне для всіх цих випадків одне: чим раніше людина отримує чесне пояснення того, що з нею відбувається, без слова «істерія» і без підозри в симуляції, тим кращий результат. У Позитивній психотерапії такі стани розглядають через модель конфлікту між тим, що людина відчуває, і тим, що вона дозволяє собі виразити: тіло говорить те, що не наважується сказати мова. Робота полягає в тому, щоб повернути цій людині слова, і це зазвичай відбувається у форматі індивідуальної психотерапії, де є час і безпека для такої розмови.

Джерела

• Novais F., Araújo A., Godinho P. Historical roots of histrionic personality disorder. Frontiers in Psychology, 2015; 6:1463. DOI: 10.3389/fpsyg.2015.01463 · Повний текст
• Micale M. S. Charcot and the idea of hysteria in the male: gender, mental science, and medical diagnosis in late nineteenth-century France. Medical History, 1990; 34(4):363–411. DOI: 10.1017/s0025727300052777 · PMID: 2266768
• Bogousslavsky J. The mysteries of hysteria: a historical perspective. International Review of Psychiatry, 2020; 32(5-6):437–450. DOI: 10.1080/09540261.2020.1772731 · PMID: 32500757
• Broussolle E., Gobert F., Danaila T., Thobois S., Walusinski O., Bogousslavsky J. History of physical and ‘moral’ treatment of hysteria. Frontiers of Neurology and Neuroscience, 2014; 35:181–197. DOI: 10.1159/000360242 · PMID: 25273500
• Stone J., Smyth R., Carson A. та ін. Systematic review of misdiagnosis of conversion symptoms and “hysteria”. BMJ, 2005; 331(7523):989. DOI: 10.1136/bmj.38628.466898.55 · Повний текст
• Espay A. J., Aybek S., Carson A. та ін. Current concepts in diagnosis and treatment of functional neurological disorders. JAMA Neurology, 2018; 75(9):1132–1141. DOI: 10.1001/jamaneurol.2018.1264 · PMID: 29868890
• Finkelstein S. A., Diamond C., Carson A., Stone J. Incidence and prevalence of functional neurological disorder: a systematic review. Journal of Neurology, Neurosurgery and Psychiatry, 2025; 96(4):383–395. DOI: 10.1136/jnnp-2024-334767 · PMID: 39663114
• Goldstein L. H., Robinson E. J., Mellers J. D. C. та ін. Cognitive behavioural therapy for adults with dissociative seizures (CODES): a pragmatic, multicentre, randomised controlled trial. Lancet Psychiatry, 2020; 7(6):491–505. DOI: 10.1016/S2215-0366(20)30128-0 · PMID: 32445688
• Macías-García D., Méndez-Del Barrio M., Canal-Rivero M. та ін. Combined physiotherapy and cognitive behavioral therapy for functional movement disorders: a randomized clinical trial. JAMA Neurology, 2024; 81(9):966–976. DOI: 10.1001/jamaneurol.2024.2393 · PMID: 39102249
• Grant B. F., Hasin D. S., Stinson F. S. та ін. Prevalence, correlates, and disability of personality disorders in the United States: results from the National Epidemiologic Survey on Alcohol and Related Conditions. Journal of Clinical Psychiatry, 2004; 65(7):948–958. DOI: 10.4088/jcp.v65n0711 · PMID: 15291684
• Shadid J., Ferrari A. J., Bach B. та ін. The global epidemiology of personality disorder: a systematic review and meta-regression. Lancet Psychiatry, 2025; 12(12):932–946. DOI: 10.1016/S2215-0366(25)00299-8 · PMID: 41197646
• Garb H. N. Race bias and gender bias in the diagnosis of psychological disorders. Clinical Psychology Review, 2021; 90:102087. DOI: 10.1016/j.cpr.2021.102087 · PMID: 34655834
• McLoughlin C., McGhie-Fraser B., Carson A., Olde Hartman T., Stone J. How stigma unfolds for patients with functional neurological disorder. Journal of Psychosomatic Research, 2024; 181:111667. DOI: 10.1016/j.jpsychores.2024.111667 · PMID: 38658293
• Szasz A., Korner A., McLean L. Qualitative systematic review on the lived experience of functional neurological disorder. BMJ Neurology Open, 2025; 7(1):e000694. DOI: 10.1136/bmjno-2024-000694 · PMID: 39850795
• Clements C. J. Mass psychogenic illness after vaccination. Drug Safety, 2003; 26(9):599–604. DOI: 10.2165/00002018-200326090-00001 · PMID: 12814329
• Bartholomew R. E., Baloh R. W. “Havana Syndrome”: a post mortem. International Journal of Social Psychiatry, 2024; 70(2):402–405. DOI: 10.1177/00207640231208374 · PMID: 38146090
• Буковинський державний медичний університет. Істерія або дисоціативний конверсійний розлад. Блоги БДМУ. Огляд