Стокгольмський синдром: чому жертва захищає кривдника і що з цим робити

Жінка, яку чоловік роками принижує, а іноді й б'є, пише заяву в поліцію, а через два дні забирає її: «він не такий, це я його довела». Заручники після звільнення відмовляються свідчити проти людей, які тримали їх під дулом автомата. Дорослі, яких у дитинстві кривдив родич, десятиліттями мовчать, бо «він же нас годував». Усі три історії в побуті називають одним словом: стокгольмський синдром.

Насправді цього діагнозу немає в жодній класифікації, систематичний пошук знайшов про нього лише 12 наукових робіт, переважно описи окремих випадків, а сама заручниця, з якої все почалося, вважає термін способом звинуватити жертву. І водночас за цим словом стоїть цілком реальний механізм, через який людям справді важко піти від того, хто їх ранить.

Що таке стокгольмський синдром простими словами

У класичному описі, яким користуються переговорники ФБР, реакція складається з трьох частин, які можуть з'являтися окремо або разом: негативні почуття заручника до поліції та влади, позитивні почуття заручника до того, хто його утримує, і зустрічна теплота з боку кривдника. Людина, чиє життя кілька днів залежало від настрою озброєного чоловіка, починає бачити в ньому не ворога, а того, хто «міг убити, але не вбив». Кожен ковток води чи дозвіл подзвонити рідним на тлі смертельного страху сприймається як подарунок.

Важливо одразу розвести два значення. У вузькому сенсі це реакція на захоплення, викрадення, полон. У широкому, побутовому, це будь-яка прив'язаність до того, хто завдає шкоди. Наука ставиться до обох значень із помітним скепсисом, і далі стане зрозуміло чому.

Побутовий стокгольмський синдром

Із заручників термін давно перекочував у побут. Сьогодні «стокгольмським синдромом» частіше називають не полон, а стосунки: партнерку, яка виправдовує чоловіка після кожного удару, підлеглого, який захищає начальника-тирана, дорослу дитину, яка не може сказати й слова проти батька, що знущався. Саме з таким запитом люди найчастіше приходять на консультацію психолога при аб'юзивних стосунках: «я розумію, що він мене руйнує, але не можу піти й не можу перестати його захищати».

У побутовому значенні йдеться не про полон, а про роки поруч із людиною, від якої залежать гроші, житло, діти чи робота. Психологи для цього частіше вживають інші поняття, насамперед травматичну прив'язаність, і головним питанням тут стає безпека, а не почуття.

Шість днів у банку: звідки взявся термін

Уранці 23 серпня 1973 року Ян-Ерік Ульссон, який утік із в'язниці, увійшов до відділення банку Kreditbanken на площі Норрмальмсторг у Стокгольмі, вистрілив у повітря і взяв у заручники чотирьох працівників: трьох жінок і чоловіка. Однією з його вимог було доставити з камери його колишнього співкамерника Кларка Улофссона. Наступні 131 годину, майже шість діб, заручники провели з двома злочинцями в банківському сховищі.

За цей час сталося те, що згодом обговорював увесь світ. Заручниця Крістін Енмарк говорила телефоном із прем'єр-міністром Улофом Пальме і казала, що боїться не грабіжників, а поліції, яка своїм штурмом може всіх убити. Коли 28 серпня поліцейські пробили дах і пустили сльозогінний газ, заручники спершу відмовлялися виходити, побоюючись, що їх розстріляють. Пізніше, за повідомленнями преси, вони відмовилися свідчити проти Ульссона й Улофссона.

Чому синдром назвали стокгольмським

Назва вказує не на якусь особливість шведів, а на місто, де все сталося: у Швеції цю подію досі називають драмою на Норрмальмсторзі. Термін з'явився саме після цього пограбування, а його авторство приписують шведському психіатру й кримінологу Нільсу Беєруту, який консультував поліцію під час облоги. Через рік цим словом уже пояснювали історію Патриції Герст, онуки медіамагната, яку 1974 року викрала ліворадикальна група і яка невдовзі брала участь у пограбуваннях разом із викрадачами.

Сама Енмарк із таким поясненням не погодилася ніколи. У 2015 році вона видала мемуари з назвою, яку можна перекласти як «Я стала стокгольмським синдромом», а у 2021 році в подкасті BBC сказала: «Це спосіб звинуватити жертву. Я зробила все, що могла, щоб вижити». Ця фраза, як побачимо далі, майже дослівно збігається з тим, до чого прийшли дослідники через п'ятдесят років.

Хронологія: від пограбування до сучасної критики

Коли	Що сталося
23 серпня 1973	Ян-Ерік Ульссон захоплює відділення банку на площі Норрмальмсторг і бере в заручники чотирьох працівників
Під час облоги	Поліція доставляє до банку його колишнього співкамерника Кларка Улофссона; Крістін Енмарк говорить телефоном із прем'єр-міністром
23–28 серпня	131 година, майже шість діб, у банківському сховищі разом із двома злочинцями
28 серпня 1973	Поліція пробиває дах і пускає сльозогінний газ, облога закінчується
1974	Після викрадення Патриції Герст термін стає відомим на весь світ
1999	За базою ФБР, понад 1200 інцидентів, 92% заручників не мали жодної ознаки синдрому
2007	За оновленою базою ФБР, понад 4700 інцидентів, ознак не мали 73% заручників
2008	Систематичний огляд знаходить лише 12 наукових робіт і жодних валідованих критеріїв
2015	Крістін Енмарк видає мемуари «Я стала стокгольмським синдромом»
2023	Дослідники разом із Джейсі Дюґард пропонують замінити термін словом «умиротворення»

Лімський синдром: зворотний бік

Лімським синдромом називають дзеркальне явище, коли співчуття до заручників починають відчувати самі загарбники. Назва походить від захоплення резиденції японського посла в Лімі в грудні 1996 року: за час облоги бойовики поступово відпустили більшість заручників. Тож якщо йдеться про події 1996 року, мова про Ліму, а не про Стокгольм. Як і стокгольмський, лімський синдром є описовою назвою, а не діагнозом.

Відомі випадки і чому їх часто пояснюють хибно

Найвідоміші історії зазвичай отримують ярлик ззовні, від журналістів. Так було з Патрицією Герст. Аналітики ФБР окремо розбирали викрадення Елізабет Смарт і писали, що називати його ще одним прикладом стокгольмського синдрому помилково: саме лише співчуття до викрадачів ще не робить картину синдромом. А Джейсі Дюґард, яку викрали в 11 років і утримували 18 років, сама стала співавторкою статті, що пропонує відмовитися від цього терміна.

Чотири умови, за яких формується прив'язаність до кривдника

Психологиня Ді Грем, яка наприкінці 1980-х почала переносити модель із заручників на жінок у насильницьких стосунках, і аналітики поведінкового підрозділу ФБР описують одні й ті самі чотири умови. Перша: реальна загроза життю, у яку людина вірить. Друга: дрібні прояви «доброти» з боку кривдника, від склянки води до вибачень після побиття. Третя: ізоляція, коли поруч немає інших людей і точок зору, крім позиції кривдника. Четверта: відсутність виходу, справжня або така, що здається справжньою.

Коли всі чотири умови збігаються, психіка робить те, що робила б будь-яка істота в пастці: перестає боротися з тим, кого не може перемогти, і починає шукати в ньому опору. Заручник вивчає настрій викрадача, догоджає йому, радіє його усмішці, бо від цієї усмішки залежить, чи доживе він до вечора. У стосунках ці самі умови розтягнуті на роки: погрози, цикли «вибух — каяття — медовий місяць», поступове відрізання від подруг і рідних, спільні гроші й діти, через які піти справді нікуди.

Показово, що ФБР описує ці умови не для того, щоб ставити діагнози, а щоб рятувати життя: переговорники навмисно тягнуть час і заохочують спілкування між загарбником і заручниками, бо людину, яку встиг «побачити» як людину, важче вбити.

Скільки часу потрібно, щоб виникла прив'язаність

Довго вважали, що головне тут час. Але вже аналітики ФБР 1999 року дійшли висновку, що інтенсивність переживань і відчуття безсилля важать більше, ніж тривалість, і що реакція майже не виникає, якщо заручників б'ють чи принижують на очах в інших. У Стокгольмі вистачило шести днів. У стосунках прив'язаність, навпаки, вибудовується місяцями й роками через цикли насильства й примирення і так само повільно слабшає: у дослідженні Дональда Даттона і Сьюзан Пейнтер через пів року після розриву вона зменшилася лише приблизно на 27%.

Ознаки стокгольмського синдрому: у полоні та у стосунках

У 1995 році команда Грем перевірила свою модель на студентках, які зустрічалися з хлопцями. Опитувальник із 49 пунктів виявив три групи ознак. Перша, яку автори назвали ядром синдрому: когнітивні викривлення, тобто способи пояснити насильство так, щоб із ним можна було жити («він б'є, бо я його спровокувала», «насправді він мене любить», «усі чоловіки такі»). Друга група: психологічна шкода, тобто депресія, низька самооцінка, втрата відчуття себе. Третя: залежність від любові, переконання, що без цієї людини не вижити.

На практиці це виглядає так:

• людина виправдовує кривдника перед іншими і сердиться на тих, хто його критикує;
• вона перебільшує будь-яку його «доброту» і применшує шкоду («він же тільки один раз ударив»);
• відчуває провину за його поведінку і намагається «не провокувати»;
• боїться поліції, соцслужб, психологів або рідних, які пропонують допомогу, більше, ніж самого кривдника;
• відмовляється від можливостей піти, навіть коли вони реальні, або повертається після відходу;
• відчуває вдячність за те, що насильство припинилося на день;
• після розриву продовжує захищати колишнього, писати йому, забирати заяви.

Жоден із цих пунктів окремо не є «синдромом». Але коли їх багато і коли за ними стоїть історія реальних погроз та ізоляції, це привід говорити не про дивну любов, а про наслідки насильства.

Упорядкувати власні спостереження допоможе тест на аб'юз у стосунках: 29 запитань про поведінку партнера за останні пів року, анонімно. Це не діагноз, а спосіб побачити картину цілком.

Чому психіка так робить: механізми виживання

Австралійські психіатри Кріс Кантор і Джон Прайс у 2007 році подивилися на стокгольмський синдром очима еволюційної біології. У ссавців, особливо у приматів, є набір захисних реакцій на загрозу від сильнішої особини: втеча, бійка, завмирання і умиротворення, тобто заспокоєння агресора покорою й демонстрацією дружності. Коли втекти й перемогти неможливо, умиротворення стає єдиною стратегією, яка залишає живим. Автори вважають саме цю реакцію фундаментом комплексного посттравматичного розладу, який розвивається після тривалого насильства. Перевірити, чи складаються ваші реакції після тривалого насильства чи полону в картину комплексного ПТСР за критеріями МКХ-11, допоможе тест на комплексний ПТСР (ITQ) — 18 запитань; це скринінг, а не діагноз.

У 2023 році група дослідників, до якої входив автор полівагальної теорії Стівен Порджес, запропонувала взагалі відмовитися від слова «синдром» і називати явище умиротворенням. Їхній аргумент простий: емпіричних доказів існування окремого синдрому майже немає, а рефлекторне заспокоєння кривдника, яке зовні виглядає як прив'язаність, добре пояснюється нейробіологією реакції на загрозу. Співавторкою статті стала Джейсі Дюґард, яку викрали в 11 років і утримували 18 років: людина, яка знає, про що йдеться, зсередини.

Другий механізм працює у стосунках і має назву переривчастого підкріплення. Коли той самий чоловік то принижує, то дарує квіти й плаче, психіка чіпляється за «хороші» моменти сильніше, ніж за стабільну доброту, так само, як гравець прив'язується до автомата, який іноді дає виграш. Про цей механізм на сайті є окрема стаття про травматичну прив'язаність.

Третій механізм: тривалий страх виснажує здатність планувати й оцінювати ризики, і людина буквально не бачить виходів, які бачать її подруги. Якщо це триває роками, наслідком часто стає комплексний ПТСР із його стійким відчуттям власної нікчемності й труднощами в стосунках.

Чим стокгольмський синдром відрізняється від травматичної прив'язаності, співзалежності й кохання

Ці поняття часто змішують, і частина дослідників, зокрема сама Грем, уживає «стокгольмський синдром» і «травматичну прив'язаність» як синоніми. Але для практики їх корисно розрізняти. Стокгольмський синдром у вузькому сенсі стосується ситуації, з якої неможливо вийти: полон, викрадення, захоплення. Ключова ознака тут: страх перед рятівниками і захист загарбника, які зберігаються після звільнення.

Травматична прив'язаність, яку описали Дональд Даттон і Сьюзан Пейнтер, виникає у стосунках із дисбалансом влади та періодичним поганим ставленням. Тут вихід формально є, але психіка тримається за партнера через цикли насильства й примирення. Це ближче до того, що в побуті називають стокгольмським синдромом у стосунках.

Співзалежність взагалі не вимагає насильства: це звичка будувати своє життя навколо потреб іншої людини, часто того, хто п'є або хворіє. Співзалежна людина може ніколи не зазнавати погроз, але так само не вміє піти.

Кохання чи прив'язаність до кривдника: порівняння

Кохання, навіть складне	Прив'язаність до кривдника
Тримається на взаємності та виборі	Тримається на страху, ізоляції й дрібних проявах «доброти»
Людина не боїться тих, хто пропонує допомогу	Поліція, рідні, психолог здаються загрозою
Сварки бувають, але без погроз і насильства	Цикли насильства й примирення, явний дисбаланс влади
Провина за конфлікт ділиться на двох	Людина бере провину на себе: «я його довела»
Після розриву боляче, але біль поступово слабшає	Після розриву тягне назад, прив'язаність слабшає дуже повільно

Різниця має практичне значення. При травматичній прив'язаності й побутовому стокгольмському синдромі перший крок завжди стосується безпеки, а не почуттів. При співзалежності можна починати з кордонів і власних потреб. Плутати одне з іншим означає лікувати не те.

Діагноз чи міф: що насправді показали дослідження

У 2008 році група британських психіатрів провела систематичний пошук у чотирьох наукових базах і знайшла всього 12 робіт, які відповідали критеріям, майже всі описи окремих випадків. Жодних валідованих діагностичних критеріїв не існувало, термін уживали неоднозначно, а спільні риси знаходили радше в газетних історіях, ніж у клінічних описах. Автори обережно зауважили, що подібність гучних випадків може пояснюватися тим, як про них пишуть медіа.

Дані ФБР ще прозоріші. У 1999 році спеціальний агент ФБР Двейн Фузельє підняв національну базу з понад 1200 випадків захоплення заручників: 92% потерпілих не показали жодних ознак синдрому, а якщо зарахувати до них і тих, хто лише гнівався на поліцію за повільні переговори, ця частка сягала 95%. Його висновок: явище «перебільшене, переаналізоване, перепсихологізоване і перерозрекламоване». За оновленою базою 2007 року, де було вже понад 4700 інцидентів, ознак синдрому не мали 73% заручників.

Автори огляду 2023 року нагадують, чому термін живе попри це: він народився в медіа, а не в дослідженнях чи клінічній практиці, і відтоді ним пояснюють усе, від полону до дитячого насильства. Водночас слово несе важкий осуд, бо перекладає на потерпілу відповідальність за те, що вона «полюбила» кривдника.

Отже, стокгольмський синдром як окрема хвороба заручників не підтвердився. Але це не означає, що описаних реакцій не існує. Вони існують, просто мають інші назви: реакція умиротворення, травматична прив'язаність, комплексний ПТСР. І саме в цих назвах уже немає натяку на те, що жертва «сама винна».

Міфи і факти про стокгольмський синдром

Як насправді	Поширений міф
Це описова назва, а не діагноз: валідованих критеріїв не існує	Стокгольмський синдром — психічна хвороба
За даними ФБР, 92% заручників не мали жодної ознаки (1999), за пізнішими даними 73% (2007)	Більшість заручників прив'язуються до викрадачів
Це реакція виживання: коли втекти неможливо, психіка заспокоює агресора	Жертві «подобається» кривдник
Реакція майже не виникає, якщо заручників б'ють чи принижують	Синдром з'являється в кожного, хто довго в полоні
Термін виник із медійного опису однієї події, а не з досліджень	Науковці вивчають стокгольмський синдром із 1973 року
Переговорники навмисно заохочують людяність між заручниками й загарбником, бо це підвищує шанси вижити	Стокгольмський синдром завжди заважає порятунку

Де стокгольмський синдром справді небезпечний: домашнє насильство, діти, полон

За оцінками ВООЗ 2023 року, приблизно кожна третя жінка у світі, 31,6%, зазнавала фізичного чи сексуального насильства від партнера або сексуального насильства від стороннього, а кожна четверта жінка віком 15–49 років із тих, хто мав стосунки, 25,8%, зазнавала фізичного чи сексуального насильства саме від чоловіка чи партнера. Це та реальність, у якій «стокгольмські» реакції зустрічаються не в одиничних випадках, а масово, і саме тому Грем перенесла модель із банківського сховища на звичайні квартири.

Ці реакції описують не лише в дорослих стосунках. Новозеландська дослідниця Шерлі Юліх ще у 2005 році показала на інтерв'ю з дорослими, які пережили сексуальне насильство в дитинстві, що емоційний зв'язок із кривдником захищає його довгі роки після того, як насильство припинилося, і заважає людині заявити в поліцію.

Український закон називає речі своїми іменами. Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» окремо визначає психологічне насильство: словесні образи, погрози, приниження, переслідування, залякування та інші дії, спрямовані на обмеження волевиявлення людини, якщо вони викликають побоювання за свою безпеку чи завдають шкоди психічному здоров'ю. Він же передбачає терміновий заборонний припис, який поліція виносить кривднику одразу після виклику, і обмежувальний припис, який встановлює суд. Тобто те, що людина з побутовим стокгольмським синдромом роками вважає «нашими сімейними справами», держава вважає правопорушенням, і механізм захисту вже існує.

Якщо ви або ваша близька людина в небезпеці прямо зараз, є цілодобові безкоштовні лінії: Національна гаряча лінія «Ла Страда-Україна» 0 800 500 335 або 116 123 з мобільного, урядова лінія 1547 і поліція 102.

Як допомогти собі або близькій людині

Найчастіша помилка рідних: «Як ти можеш його захищати, він же тебе б'є!». Із погляду людини, яка живе в реакції умиротворення, це ще одна атака, і вона відповість так, як навчилася відповідати на будь-яку атаку: захистом кривдника. Працює протилежне. Не сперечайтеся про почуття, залишайтеся на зв'язку, коли її ізолюють від усіх, і повторюйте одне: «Що б не сталося, ти можеш прийти до мене». Так ви руйнуєте третю умову, ізоляцію, а разом із нею й четверту, відсутність виходу.

Якщо ви впізнали себе, почніть не з питання «чи люблю я його», а з питання безпеки. Запишіть факти без пояснень: що саме він зробив, коли, скільки разів. Складіть план на випадок загострення: документи, гроші, куди їхати, кому подзвонити. Такий план не зобов'язує піти, він повертає психіці те, чого вона була позбавлена: вибір.

Із психологом робота йде в іншому порядку, ніж очікують. Спочатку стабілізація і безпека, потім розбір когнітивних викривлень («він б'є, бо я його довела»), і лише згодом робота з травмою. Для тих, хто пережив полон, викрадення або роки насильства, це територія психотерапії ПТСР з її травмофокусованими методами. Прив'язаність до кривдника може зберігатися й навіть посилюватися вже після того, як людина опинилася в безпеці, тому робота з нею не закінчується з розривом.

І головне, що варто знати людині, яка себе за це ненавидить: ви не полюбили монстра. Ваша нервова система зробила те, що зберегло вам життя. Це не слабкість, а стратегія, яка своє завдання виконала і тепер може піти у відставку.

Коли до психолога, а коли до психіатра

До психолога варто йти, коли ви помічаєте в собі описані ознаки, коли не можете пояснити рідним, чому лишаєтеся, або коли вже пішли, але продовжуєте захищати колишнього і тягнетеся назад. Особливо, якщо ізоляція вже сталася і поговорити просто нема з ким. Формат тут не так важливий: працює й очна, й онлайн-терапія.

Консультація психіатра може знадобитися, коли до цього додаються панічні напади, нічні кошмари й флешбеки, які не дають працювати, стійке безсоння, думки про самоушкодження або відчуття, що жити не варто. Такі стани оцінює лікар. За потреби ми можемо направити вас до лікаря-психіатра, з яким співпрацюємо, і допомогти домовитися про прийом, зокрема на консультацію психіатра онлайн, навіть якщо ви в місті, де немає фахівців, або за кордоном.

Якщо ж ідеться про людину, яка нещодавно повернулася з полону, важливо пам'ятати: її вдячність або співчуття до тих, хто її утримував, не є хворобою і не потребує «перевиховання». Це слід від того, що допомогло вижити. Він потребує часу, безпеки і фахівця, який працює з травмою.

Джерела

• Fuselier G. D., 1999. Placing the Stockholm Syndrome in Perspective. FBI Law Enforcement Bulletin, 68(7):22–25 · Випуск бюлетеня ФБР — база HOBAS, понад 1200 випадків: 92% заручників без ознак синдрому, 95% разом із тими, хто лише гнівався на поліцію.
• De Fabrique N., Romano S. J., Vecchi G. M., Van Hasselt V. B., 2007. Understanding Stockholm Syndrome. FBI Law Enforcement Bulletin, 76(7):10–15 · Реферат на сайті Міністерства юстиції США — походження терміна, чотири умови формування реакції, 73% заручників без ознак за базою з понад 4700 випадків.
• Bailey R., Dugard J., Smith S. F., Porges S. W., 2023. European Journal of Psychotraumatology, 14(1):2161038. DOI: 10.1080/20008066.2022.2161038 · PMID: 37052112 · Повний текст — пропозиція замінити «стокгольмський синдром» терміном «умиротворення» на основі полівагальної теорії.
• Всесвітня організація охорони здоров'я. Насильство щодо жінок: інформаційний бюлетень · Сторінка — оцінки 2023 року: 31,6% жінок зазнавали фізичного чи сексуального насильства від партнера або сексуального від стороннього, 25,8% жінок 15–49 років, які мали стосунки, зазнавали насильства від партнера.
• Namnyak M., Tufton N., Szekely R. та ін., 2008. Acta Psychiatrica Scandinavica, 117(1):4–11. DOI: 10.1111/j.1600-0447.2007.01112.x · PMID: 18028254 — систематичний огляд: 12 робіт, переважно описи випадків, жодних валідованих критеріїв.
• Graham D. L., Rawlings E. I., Ihms K. та ін., 1995. Violence and Victims, 10(1):3–22. PMID: 8555117 — шкала з 49 пунктів для студенток у романтичних стосунках: ядро синдрому, психологічна шкода, залежність від любові.
• Cantor C., Price J., 2007. Australian and New Zealand Journal of Psychiatry, 41(5):377–384. DOI: 10.1080/00048670701261178 · PMID: 17464728 — еволюційний погляд: умиротворення як захисна реакція ссавців і фундамент комплексного ПТСР.
• Dutton D. G., Painter S., 1993. Emotional attachments in abusive relationships: a test of traumatic bonding theory. Violence and Victims, 8(2):105–120. PMID: 8193053 — 75 жінок після насильницьких стосунків: прив'язаність посилюють переривчасте погане ставлення й дисбаланс влади, за пів року вона слабшає приблизно на 27%.
• Jülich S., 2005. Journal of Child Sexual Abuse, 14(3):107–129. DOI: 10.1300/J070v14n03_06 · PMID: 16203697 — інтерв'ю з дорослими, які пережили сексуальне насильство в дитинстві: зв'язок із кривдником захищає його роками і заважає заявити в поліцію.
• Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» № 2229-VIII від 07.12.2017 (чинна редакція) — визначення психологічного насильства, терміновий заборонний припис і обмежувальний припис.