Стокгольмський синдром: чому жертва захищає кривдника і що з цим робити

Жінка, яку чоловік роками принижує, а іноді й б'є, пише заяву в поліцію, а через два дні забирає її: «він не такий, це я його довела». Заручники після звільнення відмовляються свідчити проти людей, які тримали їх під дулом автомата. Дорослі, яких у дитинстві кривдив родич, десятиліттями мовчать, бо «він же нас годував». Усі три історії в побуті називають одним словом: стокгольмський синдром.

В українській видачі про нього пишуть переважно як про дивну хворобу заручників, переказуючи одну й ту саму історію 1973 року. Майже ніде не сказано головного: цього діагнозу не існує в жодній класифікації, за півстоліття наука знайшла лише кілька десятків описаних випадків, а сама заручниця, з якої все почалося, вважає термін способом звинуватити жертву. І водночас за цим словом стоїть цілком реальний механізм, через який людям справді важко піти від того, хто їх ранить.

Тут зібрано саме це: як виглядає ця реакція в полоні й у стосунках, які чотири умови її запускають, що з мозком робить тривалий страх, чим стокгольмський синдром відрізняється від травматичної прив'язаності та співзалежності, що насправді показали дослідження і як допомогти собі або близькій людині, яка захищає свого кривдника.

Що таке стокгольмський синдром простими словами

У класичному описі, яким користуються переговорники ФБР, реакція складається з трьох частин, які можуть з'являтися окремо або разом: негативні почуття заручника до поліції та влади, позитивні почуття заручника до того, хто його утримує, і зустрічна теплота з боку кривдника. Людина, чиє життя кілька днів залежало від настрою озброєного чоловіка, починає бачити в ньому не ворога, а того, хто «міг убити, але не вбив». Кожен ковток води чи дозвіл подзвонити рідним на тлі смертельного страху сприймається як подарунок.

Із заручників термін давно перекочував у побут. Сьогодні «стокгольмським синдромом» частіше називають не полон, а стосунки: партнерку, яка виправдовує чоловіка після кожного удару, підлеглого, який захищає начальника-тирана, дорослу дитину, яка не може сказати й слова проти батька, що знущався. Саме з таким запитом люди найчастіше приходять на консультацію психолога при аб'юзивних стосунках: «я розумію, що він мене руйнує, але не можу піти й не можу перестати його захищати».

Важливо одразу розвести два значення. У вузькому сенсі це реакція на захоплення, викрадення, полон. У широкому, побутовому, це будь-яка прив'язаність до того, хто завдає шкоди. Наука ставиться до обох значень із помітним скепсисом, і далі стане зрозуміло чому.

Шість днів у банку: звідки взявся термін

Уранці 23 серпня 1973 року Ян-Ерік Ульссон, який утік із в'язниці, увійшов до відділення банку Kreditbanken на площі Норрмальмсторг у Стокгольмі, вистрілив у повітря і взяв у заручники чотирьох працівників: трьох жінок і чоловіка. Однією з його вимог було доставити з камери його колишнього співкамерника Кларка Улофссона. Наступні 131 годину, майже шість діб, заручники провели з двома злочинцями в банківському сховищі.

За цей час сталося те, що згодом обговорював увесь світ. Заручниця Крістін Енмарк кілька разів телефонувала прем'єр-міністру Улофу Пальме і казала, що боїться не грабіжників, а поліції, яка своїм штурмом може всіх убити. Коли 28 серпня поліцейські пробили дах і пустили сльозогінний газ, заручники спершу відмовлялися виходити, побоюючись, що їх розстріляють. Пізніше вони відмовилися свідчити проти Ульссона й Улофссона.

Назву явищу дав шведський кримінолог і психіатр Нільс Бежерот, який консультував поліцію під час облоги. Через рік цим словом уже пояснювали історію Патриції Герст, онуки медіамагната, яку 1974 року викрала ліворадикальна група і яка невдовзі брала участь у пограбуваннях разом із викрадачами. А в 1996 році, після захоплення резиденції японського посла в Лімі, з'явився дзеркальний термін: лімський синдром, коли співчуття до заручників починають відчувати самі загарбники.

Сама Енмарк із таким поясненням не погодилася ніколи. У 2020 році вона видала книжку з назвою, яку можна перекласти як «Я стала стокгольмським синдромом», а у 2021 році в подкасті BBC сказала: «Це спосіб звинуватити жертву. Я зробила все, що могла, щоб вижити». Ця фраза, як побачимо далі, майже дослівно збігається з тим, до чого прийшли дослідники через п'ятдесят років.

Чотири умови, за яких формується прив'язаність до кривдника

Психологиня Ді Грем, яка в 1990-х перенесла модель із заручників на жінок у насильницьких стосунках, і аналітики поведінкового підрозділу ФБР описують одні й ті самі чотири умови. Перша: реальна загроза життю, у яку людина вірить. Друга: дрібні прояви «доброти» з боку кривдника, від склянки води до вибачень після побиття. Третя: ізоляція, коли поруч немає інших людей і точок зору, крім позиції кривдника. Четверта: відсутність виходу, справжня або така, що здається справжньою.

Коли всі чотири умови збігаються, психіка робить те, що робила б будь-яка істота в пастці: перестає боротися з тим, кого не може перемогти, і починає шукати в ньому опору. Заручник вивчає настрій викрадача, догоджає йому, радіє його усмішці, бо від цієї усмішки залежить, чи доживе він до вечора. У стосунках ці самі умови розтягнуті на роки: погрози, цикли «вибух — каяття — медовий місяць», поступове відрізання від подруг і рідних, спільні гроші й діти, через які піти справді нікуди.

Показово, що ФБР описує ці умови не для того, щоб ставити діагнози, а щоб рятувати життя: переговорники навмисно тягнуть час і заохочують спілкування між загарбником і заручниками, бо людину, яку встиг «побачити» як людину, важче вбити.

Ознаки стокгольмського синдрому: у полоні та у стосунках

У 1995 році команда Грем перевірила свою модель на студентках, які були в стосунках із партнерами, що їх кривдили. Опитувальник із 49 пунктів виявив три групи ознак. Перша, яку автори назвали ядром синдрому: когнітивні викривлення, тобто способи пояснити насильство так, щоб із ним можна було жити («він б'є, бо я його спровокувала», «насправді він мене любить», «усі чоловіки такі»). Друга група: психологічна шкода, тобто депресія, низька самооцінка, втрата відчуття себе. Третя: залежність від любові, переконання, що без цієї людини не вижити.

На практиці це виглядає так:

• людина виправдовує кривдника перед іншими і сердиться на тих, хто його критикує;
• вона перебільшує будь-яку його «доброту» і применшує шкоду («він же тільки один раз ударив»);
• відчуває провину за його поведінку і намагається «не провокувати»;
• боїться поліції, соцслужб, психологів або рідних, які пропонують допомогу, більше, ніж самого кривдника;
• відмовляється від можливостей піти, навіть коли вони реальні, або повертається після відходу;
• відчуває вдячність за те, що насильство припинилося на день;
• після розриву продовжує захищати колишнього, писати йому, забирати заяви.

Жоден із цих пунктів окремо не є «синдромом». Але коли їх багато і коли за ними стоїть історія реальних погроз та ізоляції, це привід говорити не про дивну любов, а про наслідки насильства.

Чому психіка так робить: механізми виживання

Австралійські психіатри Кріс Кантор і Джон Прайс у 2007 році подивилися на стокгольмський синдром очима еволюційної біології. У ссавців, особливо у приматів, є набір захисних реакцій на загрозу від сильнішої особини: втеча, бійка, завмирання і умиротворення, тобто заспокоєння агресора покорою й демонстрацією дружності. Коли втекти й перемогти неможливо, умиротворення стає єдиною стратегією, яка залишає живим. Автори вважають саме цю реакцію фундаментом комплексного посттравматичного розладу, який розвивається після тривалого насильства.

У 2023 році група дослідників, до якої входив автор полівагальної теорії Стівен Порджес, запропонувала взагалі відмовитися від слова «синдром» і називати явище умиротворенням. Їхній аргумент простий: емпіричних доказів існування окремого синдрому майже немає, а рефлекторне заспокоєння кривдника, яке зовні виглядає як прив'язаність, добре пояснюється нейробіологією реакції на загрозу. Співавторкою статті стала Джейсі Дюґард, яку викрали в 11 років і утримували 18 років: людина, яка знає, про що йдеться, зсередини.

Другий механізм працює у стосунках і має назву переривчастого підкріплення. Коли той самий чоловік то принижує, то дарує квіти й плаче, психіка чіпляється за «хороші» моменти сильніше, ніж за стабільну доброту, так само, як гравець прив'язується до автомата, який іноді дає виграш. Про цей механізм на сайті є окрема стаття про травматичну прив'язаність. Третій механізм: тривалий страх виснажує здатність планувати й оцінювати ризики, і людина буквально не бачить виходів, які бачать її подруги. Якщо це триває роками, наслідком часто стає комплексний ПТСР із його стійким відчуттям власної нікчемності й труднощами в стосунках.

Чим стокгольмський синдром відрізняється від травматичної прив'язаності, співзалежності й кохання

Три поняття часто змішують, хоча вони описують різні речі. Стокгольмський синдром у вузькому сенсі стосується ситуації, з якої неможливо вийти: полон, викрадення, захоплення. Ключова ознака тут: страх перед рятівниками і захист загарбника, які зберігаються після звільнення.

Травматична прив'язаність, яку описали Дональд Даттон і Сьюзан Пейнтер, виникає у стосунках із дисбалансом влади та періодичним поганим ставленням. Тут вихід формально є, але психіка тримається за партнера через цикли насильства й примирення. Це ближче до того, що в побуті називають стокгольмським синдромом у стосунках.

Співзалежність взагалі не вимагає насильства: це звичка будувати своє життя навколо потреб іншої людини, часто того, хто п'є або хворіє. Співзалежна людина може ніколи не зазнавати погроз, але так само не вміє піти. А кохання, навіть нещасливе, не тримається на страху: закохана людина не боїться тих, хто пропонує допомогу, і не пояснює синці своєю провиною.

Різниця має практичне значення. При травматичній прив'язаності й побутовому стокгольмському синдромі перший крок завжди стосується безпеки, а не почуттів. При співзалежності можна починати з кордонів і власних потреб. Плутати одне з іншим означає лікувати не те.

Діагноз чи міф: що насправді показали дослідження

У 2008 році група британських психіатрів на чолі з Марі Намняк провела систематичний пошук у чотирьох наукових базах і знайшла всього 12 робіт, які відповідали критеріям, майже всі описи окремих випадків. Жодних валідованих діагностичних критеріїв не існувало, термін уживали неоднозначно, а спільні риси знаходили радше в газетних історіях, ніж у клінічних описах. Автори обережно зауважили, що подібність гучних випадків може пояснюватися тим, як про них пишуть медіа.

Дані ФБР ще прозоріші. У 1999 році Двейн Фузельє, психолог відомства, підняв національну базу з понад 1200 випадків захоплення заручників: 92% потерпілих не показали жодних ознак синдрому, а якщо не рахувати тих, хто просто гнівався на поліцію за повільні переговори, ця частка сягала 95%. Його висновок: явище «перебільшене, переаналізоване, переписхологізоване і перерозрекламоване».

Соціологи пояснили, чому термін живе попри це. У 2012 році Майкл Адор'ян із колегами показали, що стокгольмський синдром давно перетворився на «народний ресурс»: зручне слово, яким суди, журналісти та звичайні люди пояснюють поведінку, що інакше здається незрозумілою. Швейцарські клініцисти у 2023 році додали важливе: термін не лише не валідований, а й несе важкий осуд, бо перекладає на потерпілу відповідальність за те, що вона «полюбила» кривдника.

Отже, стокгольмський синдром як окрема хвороба заручників не підтвердився. Але це не означає, що описаних реакцій не існує. Вони існують, просто мають інші назви: реакція умиротворення, травматична прив'язаність, комплексний ПТСР. І саме в цих назвах уже немає натяку на те, що жертва «сама винна».

Де стокгольмський синдром справді небезпечний: домашнє насильство, діти, полон

За оцінками ВООЗ 2023 року, приблизно кожна третя жінка у світі, 31,6%, зазнавала фізичного або сексуального насильства від партнера чи стороннього, а кожна четверта з тих, хто мав стосунки, зазнавала його саме від чоловіка чи партнера. Це та реальність, у якій «стокгольмські» реакції зустрічаються не в одиничних випадках, а масово, і саме тому Грем перенесла модель із банківського сховища на звичайні квартири.

Дослідження підтверджують зв'язок. У репрезентативній вибірці жінок Лівану, опитаній у 2018 році, вищий бал за шкалою стокгольмського синдрому йшов поряд із вищим рівнем фізичного й нефізичного насильства з боку партнера; окремими чинниками ризику були розлучення, низька освіта, залежність партнера від алкоголю, наркотиків чи азартних ігор і його історія погроз та нападів. Новозеландська дослідниця Шерлі Юліх ще у 2005 році показала на інтерв'ю з дорослими, які пережили сексуальне насильство в дитинстві, що емоційний зв'язок із кривдником захищає його довгі роки після того, як насильство припинилося, і заважає людині заявити в поліцію.

Український закон називає речі своїми іменами. Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» окремо визначає психологічне насильство: словесні образи, погрози, приниження, переслідування, залякування, контроль, які викликають у людини побоювання за свою безпеку. Він же передбачає терміновий заборонний припис, який поліція виносить кривднику одразу після виклику, і обмежувальний припис, який встановлює суд. Тобто те, що людина з побутовим стокгольмським синдромом роками вважає «нашими сімейними справами», держава вважає правопорушенням, і механізм захисту вже існує.

Якщо ви або ваша близька людина в небезпеці прямо зараз, є цілодобові безкоштовні лінії: Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства 0 800 500 335 або 116 123 з мобільного, урядова лінія 1547 і поліція 102.

Як допомогти собі або близькій людині

Найчастіша помилка рідних: «Як ти можеш його захищати, він же тебе б'є!». Із погляду людини, яка живе в реакції умиротворення, це ще одна атака, і вона відповість так, як навчилася відповідати на будь-яку атаку: захистом кривдника. Працює протилежне. Не сперечайтеся про почуття, залишайтеся на зв'язку, коли її ізолюють від усіх, і повторюйте одне: «Що б не сталося, ти можеш прийти до мене». Так ви руйнуєте третю умову, ізоляцію, а разом із нею й четверту, відсутність виходу.

Якщо ви впізнали себе, почніть не з питання «чи люблю я його», а з питання безпеки. Запишіть факти без пояснень: що саме він зробив, коли, скільки разів. Складіть план на випадок загострення: документи, гроші, куди їхати, кому подзвонити. Такий план не зобов'язує піти, він повертає психіці те, чого вона була позбавлена: вибір.

Із психологом робота йде в іншому порядку, ніж очікують. Спочатку стабілізація і безпека, потім розбір когнітивних викривлень («він б'є, бо я його довела»), і лише згодом робота з травмою. Для тих, хто пережив полон, викрадення або роки насильства, це територія психотерапії ПТСР з її травмофокусованими методами. Опис випадку 2025 року нагадує, чому це важливо: у 39-річної жінки, яку колишній чоловік поранив ножем у шию, симптоми ПТСР із лікуванням минали, але саме тоді зростало співчуття до нападника, вона підтримувала з ним зв'язок у в'язниці й просила зняти обвинувачення. Автори застерігають клініцистів: прив'язаність до кривдника може з'явитися вже під час одужання.

І головне, що варто знати людині, яка себе за це ненавидить: ви не полюбили монстра. Ваша нервова система зробила те, що зберегло вам життя. Це не слабкість, а стратегія, яка своє завдання виконала і тепер може піти у відставку.

Коли до психолога, а коли до психіатра

До психолога варто йти, коли ви помічаєте в собі описані ознаки, коли не можете пояснити рідним, чому лишаєтеся, або коли вже пішли, але продовжуєте захищати колишнього і тягнетеся назад. Особливо, якщо ізоляція вже сталася і поговорити просто нема з ким. Формат тут не так важливий: працює й очна, й онлайн-терапія.

Консультація психіатра потрібна, коли до цього додаються панічні напади, нічні кошмари й флешбеки, які не дають працювати, стійке безсоння, думки про самоушкодження або відчуття, що жити не варто. Це ознаки посттравматичного розладу чи депресії, які можуть потребувати медикаментозної підтримки поряд із психотерапією. Записатися на консультацію психіатра онлайн можна навіть із міста, де немає фахівців, або з-за кордону.

Якщо ж ідеться про людину, яка нещодавно повернулася з полону, важливо пам'ятати: її вдячність або співчуття до тих, хто її утримував, не є хворобою і не потребує «перевиховання». Це слід від того, що допомогло вижити. Він потребує часу, безпеки і фахівця, який працює з травмою.

Джерела

• De Fabrique N., Romano S. J., Vecchi G. M., Van Hasselt V. B., 2007. FBI Law Enforcement Bulletin, 76(7):10–15 · Реферат на сайті Міністерства юстиції США — походження терміна, три компоненти реакції, чотири умови її формування і як переговорники використовують їх для порятунку заручників.
• Bailey R., Dugard J., Smith S. F., Porges S. W., 2023. European Journal of Psychotraumatology, 14(1):2161038. DOI: 10.1080/20008066.2022.2161038 · PMID: 37052112 · Повний текст — пропозиція замінити «стокгольмський синдром» терміном «умиротворення» на основі полівагальної теорії.
• Всесвітня організація охорони здоров'я, 2026. Насильство щодо жінок: інформаційний бюлетень · Сторінка — оцінки 2023 року: 31,6% жінок зазнавали фізичного або сексуального насильства, 25,8% жінок 15–49 років, які мали стосунки, зазнавали його від партнера.
• Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» № 2229-VIII від 07.12.2017 (чинна редакція) · Текст закону — визначення психологічного насильства, терміновий заборонний припис і обмежувальний припис.
• Namnyak M., Tufton N., Szekely R. та ін., 2008. Acta Psychiatrica Scandinavica, 117(1):4–11. DOI: 10.1111/j.1600-0447.2007.01112.x · PMID: 18028254 — систематичний огляд: 12 робіт, переважно описи випадків, жодних валідованих критеріїв, терміна немає в класифікаціях.
• Fuselier G. D., 1999. FBI Law Enforcement Bulletin, 68(7):22–25 — база HOBAS, понад 1200 випадків: 92% заручників без ознак синдрому, 95% без урахування негативних почуттів до поліції.
• Cantor C., Price J., 2007. Australian and New Zealand Journal of Psychiatry, 41(5):377–384. DOI: 10.1080/00048670701261178 · PMID: 17464728 — еволюційний погляд: умиротворення як захисна реакція ссавців і фундамент комплексного ПТСР.
• Graham D. L., Rawlings E. I., Ihms K. та ін., 1995. Violence and Victims, 10(1):3–22. PMID: 8555117 — шкала з 49 пунктів для молодих жінок у стосунках: три фактори, ядро синдрому, психологічна шкода, залежність від любові.
• Jülich S., 2005. Journal of Child Sexual Abuse, 14(3):107–129. DOI: 10.1300/J070v14n03_06 · PMID: 16203697 — інтерв'ю з дорослими, які пережили сексуальне насильство в дитинстві: зв'язок із кривдником захищає його роками і заважає заявити в поліцію.
• Rahme C., Haddad C., Akel M. та ін., 2021. Journal of Interpersonal Violence, 36(23–24):11509–11531. DOI: 10.1177/0886260519897337 · PMID: 31941399 — репрезентативна вибірка жінок Лівану: валідація шкали, зв'язок балів із насильством, чинники ризику.
• Le Goff-Cubilier V., Gammeter R., 2023. Revue Médicale Suisse, 19(852):2267–2269. DOI: 10.53738/REVMED.2023.19.852.2267 · PMID: 38019546 — синдром не є валідованим діагнозом і несе важкий осуд; паралелі з відносинами контролю.
• Alshwaiheen N., Saleh D., Alani W., 2025. Cureus, 17(4):e82307. DOI: 10.7759/cureus.82307 · PMID: 40376364 — опис випадку: ПТСР після нападу колишнього чоловіка і прив'язаність до нього, що зростала під час одужання.
• Adorjan M., Christensen T., Kelly B., Pawluch D., 2012. The Sociological Quarterly, 53(3):454–474. DOI: 10.1111/j.1533-8525.2012.01241.x — стокгольмський синдром як «народний ресурс» для пояснення незрозумілої поведінки в суді, медіа та побуті.