Іван Павлов (1849–1936): класичне зумовлення, умовні рефлекси й темперамент

Ім’я Івана Павлова знають навіть ті, хто ніколи не відкривав підручник психології: «собака Павлова» давно стала розхожим образом автоматичної, завченої реакції. Та сам Павлов був фізіологом, а не психологом, і Нобелівську премію отримав зовсім не за досліди зі слиновиділенням. І все ж саме його робота з умовними рефлексами подарувала психології один із найнадійніших її законів і стала відправною точкою для цілого напряму — біхевіоризму.

Хто такий Іван Павлов

Іван Петрович Павлов (1849–1936) — російський і радянський фізіолог, лауреат Нобелівської премії, чиї експерименти з травленням несподівано привели до відкриття умовного рефлексу. Народився він 1849 року в Рязані, у родині священника, спершу готувався до духовної кар’єри, але захопився природничими науками й вступив до Санкт-Петербурзького університету. Усе подальше життя Павлов присвятив фізіології — точному, вимірюваному вивченню роботи організму. Саме цю строгість природознавця він згодом переніс і на психіку, наполягаючи, що поведінку треба досліджувати об’єктивно, а не через самоспостереження.

Собаки, слина і Нобелівська премія

Науковий світ визнав Павлова задовго до його психологічних відкриттів. Нобелівську премію з фізіології та медицини 1904 року він отримав за дослідження травлення — за те, що детально описав роботу травних залоз, застосовуючи винахідливі хірургічні методики на собаках. Багато років він очолював відділ фізіології в Інституті експериментальної медицини й розробив методику хронічних фістул, яка дозволяла роками спостерігати роботу залоз на живій, здоровій тварині. Це була класична фізіологія, у якій психології не було й сліду.

Саме під час цих дослідів Павлов помітив дивну річ: піддослідні собаки починали виділяти слину ще до того, як отримували їжу, — щойно бачили служителя, який зазвичай приносив корм. Спершу він назвав це явище психічною секрецією і навіть вагався, чи гідне таке «суб’єктивне» переживання строгого вивчення. Та цікавість ученого перемогла: Павлов вирішив дослідити ефект так само точно, як досліджував залози, — і з цього виросло вчення про умовні рефлекси.

Класичне зумовлення

В основі відкриття Павлова лежить проста різниця між двома типами реакцій. Деякі рефлекси вроджені: їжа в роті собаки автоматично викликає слиновиділення, і вчитися цьому не треба. Їжу Павлов назвав безумовним стимулом, а слиновиділення у відповідь на неї — безумовним рефлексом. Це та база, яку організм має від народження.

Далі починається научіння. Якщо перед появою їжі раз за разом лунає нейтральний сигнал — метроном, зумер чи спалах світла, — мозок пов’язує цей сигнал із їжею. Згодом одного лише сигналу досить, щоб потекла слина. Нейтральний подразник перетворюється на умовний стимул, а викликана ним слина — на умовний рефлекс, тобто реакцію, якої тварина навчилася.

Павлов описав і те, що відбувається з цим зв’язком далі. Якщо умовний сигнал багато разів повторювати без підкріплення їжею, реакція поступово слабшає — це згасання. А подразники, схожі на умовний стимул (вищий чи нижчий тон метронома), теж здатні викликати відповідь — це генералізація. Ці закономірності виявилися напрочуд універсальними: за тією ж логікою в людини формуються не лише слинні, а й емоційні реакції — від апетиту побачивши рекламу їжі до мимовільної тривоги від звуку бормашини.

Типи вищої нервової діяльності й темперамент

Павлов пішов далі за окремі рефлекси й спробував описати нервову систему в цілому. Він припустив, що в основі поведінки лежать два процеси — збудження і гальмування, — а індивідуальні відмінності визначаються трьома властивостями цих процесів: силою, врівноваженістю та рухливістю. Сильна чи слабка нервова система, врівноважена чи ні, рухлива чи інертна — з комбінацій цих ознак Павлов вивів чотири основні типи вищої нервової діяльності.

Найпомітніше те, що ці чотири типи він прямо співвідніс із класичними типами темпераменту, відомими ще з античності: сильний урівноважений рухливий тип — сангвінік, сильний урівноважений інертний — флегматик, сильний неврівноважений — холерик, слабкий — меланхолік. Так стародавня ідея про чотири темпераменти вперше дістала спробу фізіологічного пояснення.

Сучасні виміри темпераменту влаштовані інакше, ніж жорсткі павловські типи: вони описують людину не однією з чотирьох «клітинок», а положенням на кількох шкалах. Побачити цю логіку на практиці можна, якщо пройти тест на темперамент за Айзенком: Ганс Айзенк, спираючись зокрема й на павловську ідею про біологічну основу нервових процесів, звів темперамент до вимірів екстраверсії та нейротизму.

Друга сигнальна система

Ще одна ідея Павлова стосується того, чим людина відрізняється від тварини. Тварина реагує на безпосередні сигнали — запахи, звуки, образи; це те, що Павлов назвав першою сигнальною системою, спільною для всіх живих істот. Але людина володіє ще й другою сигнальною системою — мовою. Слово, за Павловим, це «сигнал сигналів»: воно здатне замінити реальний подразник і саме викликати реакцію. Почуте чи прочитане слово «лимон» змушує рот наповнюватися слиною — прикметний доказ того, що умовні зв’язки в людини вибудовуються не лише на відчуттях, а й на мові. Саме тому в людини страх чи бажання здатне запустити не реальний предмет, а сама думка про нього чи розповідь про пережите, — і це принципово ускладнює картину порівняно з павловськими собаками.

Що підтвердилось, а що ні

Спадок Павлова варто оцінювати чесно, бо різні його частини витримали перевірку часом по-різному.

Найголовніше підтвердилося переконливо: класичне зумовлення — реальний і фундаментальний механізм научіння. Сучасна наука лише уточнила його зміст. Роботи Роберта Рескорли показали, що зумовлення — не механічна «заміна» одного стимулу іншим, а засвоєння передбачливого зв’язку між подіями: умовний сигнал працює тоді, коли він справді щось прогнозує. Тобто навіть тварина в досліді радше вчиться передбачати, ніж просто пускає слину «за дзвінком».

Особливо плідною виявилася ідея умовного зв’язку в клініці. Ще 1920 року Джон Вотсон і Розалі Рейнер у досліді з немовлям («малюк Альберт») показали, що страх можна виробити умовно, поєднавши нейтральний об’єкт із гучним звуком. Так класичне зумовлення стало моделлю того, як виникають фобії й тривожні розлади, а згасання умовної реакції — теоретичною основою експозиційної терапії, одного з найдоказовіших методів сучасної когнітивно-поведінкової терапії.

А от чому не пощастило — то це суворій типології типів вищої нервової діяльності як теорії темпераменту. Сама ідея біологічної основи темпераменту виявилася правильною, але конкретні чотири павловські типи наука зрештою відкинула: їх витіснили дименсійні, вимірні моделі. Прямим спадкоємцем Павлова тут став Айзенк, а далі — сучасні дослідники на кшталт Мері Ротбарт, Джерома Кейгана з його поняттям поведінкового гальмування та Роберта Клонінджера, які пов’язують темперамент із конкретними нейромедіаторними й генетичними системами, а не з чотирма готовими типами.

Спадщина: від біхевіоризму до КПТ

Вплив Павлова на психологію величезний, хоч сам він психологом себе не вважав. Його об’єктивний метод — вивчати поведінку через вимірювані реакції, а не через самозвіти — став одним із наріжних каменів біхевіоризму. Ідеї про класичне зумовлення пізніше доповнив оперантне зумовлення Берреса Скіннера, де поведінку формують уже її наслідки, а Альберт Бандура додав до цієї лінії роль спостереження й наслідування. Практична ж вершина традиції — сучасна когнітивно-поведінкова терапія, чиї методи роботи зі страхом прямо виростають із павловських законів вироблення й згасання реакцій.

Головні праці

• «Лекції про роботу головних травних залоз» (1897) — підсумок досліджень травлення, за які Павлов здобув Нобелівську премію.
• «Умовні рефлекси» (англійське видання 1927 року в перекладі Ґ. Анрепа) — систематичний виклад учення про умовні рефлекси й роботу кори головного мозку.

Приклад із життя

Уявімо людину, яка колись пережила сильну паніку в переповненому супермаркеті: серцебиття, нестача повітря, відчуття катастрофи. Сам супермаркет — нейтральне місце; безумовним подразником була панічна реакція організму. Але одного разу цього зв’язку виявилося досить: тепер уже вхід до магазину працює як умовний стимул і сам собою викликає тривогу, хоч реальної загрози немає. Далі спрацьовує генералізація — неспокій починають викликати будь-які людні місця. Це чиста павловська логіка, і саме тому виходом стає не уникання, а кероване згасання: людина знову й знову заходить у магазин без катастрофи — й умовний зв’язок поступово слабшає. На цьому й побудована експозиційна терапія.

Міфи і факти про Павлова

Насправді	Поширений міф
Павлов був фізіологом, а Нобелівську премію отримав за фізіологію травлення	Павлов був психологом і здобув Нобелівську премію за умовні рефлекси
У дослідах Павлов частіше застосовував метроном, зумер чи світло	Павлов дзвонив у дзвіночок, і в собак одразу текла слина
Без підкріплення умовний рефлекс згасає (хоч може спонтанно відновлюватися)	Одного разу вироблений умовний рефлекс лишається назавжди
Чотири типи вищої нервової діяльності — історична модель темпераменту	Павловські типи ВНД — сучасна наукова класифікація темпераменту
Зумовлення — це засвоєння передбачливого зв’язку між подіями	Зумовлення — це проста механічна «заміна» одного стимулу іншим

Джерела

• Pavlov I. P. Conditioned Reflexes: An Investigation of the Physiological Activity of the Cerebral Cortex. Переклад G. V. Anrep, 1927. Першоджерело (Classics in the History of Psychology, York University)
• APA Dictionary of Psychology: classical conditioning, conditioned reflex, unconditioned stimulus, extinction.
• The Nobel Prize in Physiology or Medicine 1904 — Ivan Pavlov. Nobel Prize
• Watson J. B., Rayner R. Conditioned Emotional Reactions. Journal of Experimental Psychology, 1920. Першоджерело (Classics, York University)
• Rescorla R. A. Pavlovian conditioning: it's not what you think it is. American Psychologist, 1988. DOI: 10.1037/0003-066X.43.3.151 · PubMed
• Hofmann S. G. Cognitive processes during fear acquisition and extinction in animals and humans: implications for exposure therapy of anxiety disorders. Clinical Psychology Review, 2008. DOI: 10.1016/j.cpr.2007.04.009 · Повний текст
• Scheveneels S., Boddez Y., Hermans D. Predicting clinical outcomes via human fear conditioning: a narrative review. Behaviour Research and Therapy, 2021. DOI: 10.1016/j.brat.2021.103870 · PubMed
• Cloninger C. R., Cloninger K. M., Zwir I., Keltikangas-Järvinen L. The complex genetics and biology of human temperament: a review of traditional concepts in relation to new molecular findings. Translational Psychiatry, 2019. DOI: 10.1038/s41398-019-0621-4 · Повний текст