Іван Павлов (1849–1936): класичне зумовлення, умовні рефлекси й темперамент

Ім’я Івана Павлова знають навіть ті, хто ніколи не відкривав підручник психології: «собака Павлова» давно стала розхожим образом автоматичної, завченої реакції. Та сам Павлов був фізіологом, а не психологом, і Нобелівську премію отримав зовсім не за досліди зі слиновиділенням. І все ж саме його робота з умовними рефлексами подарувала психології один із найнадійніших її законів і стала відправною точкою для цілого напряму — біхевіоризму.

Хто такий Іван Павлов

Іван Петрович Павлов (1849–1936) — російський і радянський фізіолог, лауреат Нобелівської премії, чиї експерименти з травленням несподівано привели до відкриття умовного рефлексу. Народився він 1849 року в Рязані, у родині священника, спершу готувався до духовної кар’єри, але захопився природничими науками й вступив до Санкт-Петербурзького університету. Усе подальше життя Павлов присвятив фізіології — точному, вимірюваному вивченню роботи організму. Саме цю строгість природознавця він згодом переніс і на психіку, наполягаючи, що поведінку треба досліджувати об’єктивно, а не через самоспостереження.

Хронологія життя Павлова

Головні віхи — за нобелівською біографією та книжкою учня Павлова Бориса Бабкіна (1949):

• 1849 — народився в Рязані в родині священника; учився в духовній семінарії, але під впливом ідей Сєченова обрав природничі науки.
• 1870–1879 — фізико-математичний факультет університету, потім Медико-хірургічна академія, закінчена із золотою медаллю.
• 1883 — докторська дисертація «Відцентрові нерви серця», виконана в лабораторії при клініці С. П. Боткіна.
• 1890 — очолив відділ фізіології Інституту експериментальної медицини й керував ним 45 років; з 1895 до 1925 року завідував кафедрою фізіології Військово-медичної академії.
• 1897 — «Лекції про роботу головних травних залоз», підсумок досліджень травлення.
• 1903–1907 — доповідь у Мадриді з визначенням умовного рефлексу, Нобелівська премія 1904 року, обрання академіком.
• 1921 — декрет за підписом Леніна про особливі умови для його роботи; у 1930-х у Колтушах під Ленінградом для нього збудували лабораторію генетики вищої нервової діяльності.
• 1936 — помер 27 лютого в Ленінграді у 86 років: грип ускладнився бронхітом, а згодом двобічною пневмонією. Ще за чотири дні до смерті він увесь день працював у лабораторії.

Із цих дат видно, що до психології Павлов прийшов уже за п’ятдесят, після понад двох десятиліть досліджень серця й травлення.

Собаки, слина і Нобелівська премія

Науковий світ визнав Павлова задовго до його психологічних відкриттів. Нобелівську премію з фізіології та медицини 1904 року він отримав за дослідження травлення — за те, що детально описав роботу травних залоз, застосовуючи винахідливі хірургічні методики на собаках. Багато років він очолював відділ фізіології в Інституті експериментальної медицини й розробив методику хронічних фістул, яка дозволяла роками спостерігати роботу залоз на живій, здоровій тварині. Це була класична фізіологія, у якій психології не було й сліду.

Саме під час цих дослідів Павлов помітив дивну річ: піддослідні собаки починали виділяти слину ще до того, як отримували їжу, — щойно бачили служителя, який зазвичай приносив корм. Спершу він назвав це явище психічною секрецією і навіть вагався, чи гідне таке «суб’єктивне» переживання строгого вивчення. Та цікавість ученого перемогла: Павлов вирішив дослідити ефект так само точно, як досліджував залози, — і з цього виросло вчення про умовні рефлекси.

Що відкрив Павлов: від серця до слова

Формулювання Нобелівського комітету варто знати точно: премію 1904 року присуджено «на знак визнання його праць із фізіології травлення, завдяки яким знання про життєво важливі аспекти предмета було перетворено й розширено». Про умовні рефлекси в ньому немає жодного слова, хоча поза фізіологією прославили Павлова саме вони. Усього в його доробку шість напрямів:

Напрям	Що встановив	Що з цього лишилося
Серце і кровообіг, 1880-ті	рефлекторна регуляція серця й судин, підсилювальний нерв серця	ідея нервізму, з якою він узявся за травлення
Травлення, 1891–1900	хронічний експеримент із фістулами: залози роками спостерігають на здоровій тварині	основа сучасної фізіології травлення і Нобелівська премія
Умовний рефлекс, від 1903	«психічна секреція» — тимчасовий, набутий рефлекс, який можна виміряти	класичне зумовлення як один із найнадійніших законів научіння
Типи нервової системи, лекції 1927 року	сила, врівноваженість і рухливість нервових процесів, чотири їхні поєднання	історична модель: темперамент сьогодні описують шкалами
Експериментальний невроз, лекції 1927 року	зрив поведінки собаки, коли розрізнити коло й еліпс стає неможливо	лабораторна модель зриву від нерозв’язного завдання
Друга сигнальна система, пізні праці	слово як «сигнал сигналів», що заміняє реальний подразник	пояснення, чому реакцію в людини запускає й розповідь про подію

Найвідоміший рядок — третій: дослід, який у побуті називають «собакою Павлова». Нижче він описаний коротко, а протоколи, роль порядку сигналів і сучасне пояснення механізму — на окремій сторінці про класичне зумовлення.

Три нижні рядки складаються у вчення про вищу нервову діяльність. Психологові варто пам’ятати застереження з лекцій 1927 року: античною класифікацією темпераментів Павлов дозволяв собі користуватися лише до появи строгої наукової.

Класичне зумовлення

В основі відкриття Павлова лежить проста різниця між двома типами реакцій. Деякі рефлекси вроджені: їжа в роті собаки автоматично викликає слиновиділення, і вчитися цьому не треба. Їжу Павлов назвав безумовним стимулом, а слиновиділення у відповідь на неї — безумовним рефлексом. Це та база, яку організм має від народження.

Далі починається научіння. Якщо перед появою їжі раз за разом лунає нейтральний сигнал — метроном, зумер чи спалах світла, — мозок пов’язує цей сигнал із їжею. Згодом одного лише сигналу досить, щоб потекла слина. Нейтральний подразник перетворюється на умовний стимул, а викликана ним слина — на умовний рефлекс, тобто реакцію, якої тварина навчилася.

Павлов описав і те, що відбувається з цим зв’язком далі. Якщо умовний сигнал багато разів повторювати без підкріплення їжею, реакція поступово слабшає — це згасання. А подразники, схожі на умовний стимул (вищий чи нижчий тон метронома), теж здатні викликати відповідь — це генералізація. Ці закономірності виявилися напрочуд універсальними: за тією ж логікою в людини формуються не лише слинні, а й емоційні реакції — від апетиту побачивши рекламу їжі до мимовільної тривоги від звуку бормашини.

Типи вищої нервової діяльності й темперамент

Павлов пішов далі за окремі рефлекси й спробував описати нервову систему в цілому. Він припустив, що в основі поведінки лежать два процеси — збудження і гальмування, — а індивідуальні відмінності визначаються трьома властивостями цих процесів: силою, врівноваженістю та рухливістю. Сильна чи слабка нервова система, врівноважена чи ні, рухлива чи інертна — з комбінацій цих ознак Павлов вивів чотири основні типи вищої нервової діяльності.

Найпомітніше те, що ці чотири типи він прямо співвідніс із класичними типами темпераменту, відомими ще з античності: сильний урівноважений рухливий тип — сангвінік, сильний урівноважений інертний — флегматик, сильний неврівноважений — холерик, слабкий — меланхолік. Так стародавня ідея про чотири темпераменти вперше дістала спробу фізіологічного пояснення.

Сучасні виміри темпераменту влаштовані інакше, ніж жорсткі павловські типи: вони описують людину не однією з чотирьох «клітинок», а положенням на кількох шкалах. Побачити цю логіку на практиці можна, якщо пройти тест на темперамент за Айзенком: Ганс Айзенк, спираючись зокрема й на павловську ідею про біологічну основу нервових процесів, звів темперамент до вимірів екстраверсії та нейротизму.

Друга сигнальна система

Ще одна ідея Павлова стосується того, чим людина відрізняється від тварини. Тварина реагує на безпосередні сигнали — запахи, звуки, образи; це те, що Павлов назвав першою сигнальною системою, спільною для всіх живих істот. Але людина володіє ще й другою сигнальною системою — мовою. Слово, за Павловим, це «сигнал сигналів»: воно здатне замінити реальний подразник і саме викликати реакцію. Почуте чи прочитане слово «лимон» змушує рот наповнюватися слиною — прикметний доказ того, що умовні зв’язки в людини вибудовуються не лише на відчуттях, а й на мові. Саме тому в людини страх чи бажання здатне запустити не реальний предмет, а сама думка про нього чи розповідь про пережите, — і це принципово ускладнює картину порівняно з павловськими собаками.

Що підтвердилось, а що ні

Спадок Павлова варто оцінювати чесно, бо різні його частини витримали перевірку часом по-різному.

Найголовніше підтвердилося переконливо: класичне зумовлення — реальний і фундаментальний механізм научіння. Сучасна наука лише уточнила його зміст. Роботи Роберта Рескорли показали, що зумовлення — не механічна «заміна» одного стимулу іншим, а засвоєння передбачливого зв’язку між подіями: умовний сигнал працює тоді, коли він справді щось прогнозує. Тобто навіть тварина в досліді радше вчиться передбачати, ніж просто пускає слину «за дзвінком».

Особливо плідною виявилася ідея умовного зв’язку в клініці. Ще 1920 року Джон Вотсон і Розалі Рейнер у досліді з немовлям («малюк Альберт») показали, що страх можна виробити умовно, поєднавши нейтральний об’єкт із гучним звуком. Так класичне зумовлення стало моделлю того, як виникають фобії й тривожні розлади, а згасання умовної реакції — теоретичною основою експозиційної терапії, одного з найдоказовіших методів сучасної когнітивно-поведінкової терапії.

А от чому не пощастило — то це суворій типології типів вищої нервової діяльності як теорії темпераменту. Сама ідея біологічної основи темпераменту виявилася правильною, але конкретні чотири павловські типи наука зрештою відкинула: їх витіснили дименсійні, вимірні моделі. Прямим спадкоємцем Павлова тут став Айзенк, а далі — сучасні дослідники на кшталт Мері Ротбарт, Джерома Кейгана з його поняттям поведінкового гальмування та Роберта Клонінджера, які пов’язують темперамент із конкретними нейромедіаторними й генетичними системами, а не з чотирма готовими типами.

Спадщина: від біхевіоризму до КПТ

Вплив Павлова на психологію величезний, хоч сам він психологом себе не вважав. Його об’єктивний метод — вивчати поведінку через вимірювані реакції, а не через самозвіти — став одним із наріжних каменів біхевіоризму. Ідеї про класичне зумовлення пізніше доповнив оперантне зумовлення Берреса Скіннера, де поведінку формують уже її наслідки, а Альберт Бандура додав до цієї лінії роль спостереження й наслідування. Практична ж вершина традиції — сучасна когнітивно-поведінкова терапія, чиї методи роботи зі страхом прямо виростають із павловських законів вироблення й згасання реакцій.

Павлов і радянська влада: від критика до канону

Для пострадянського психолога ця історія має практичний сенс: реальний Павлов і «павловське вчення» з радянських підручників — не одне й те саме.

За спогадами Бабкіна, Павлов відкрито критикував більшовиків: революцію вважав найбільшим лихом для Росії, а студентам казав, що для такого експерименту над країною пошкодував би навіть жабу. Влада ж дорожила його ім’ям: 24 січня 1921 року Ленін підписав декрет про особливі умови для його роботи. Наприкінці життя ставлення Павлова до влади пом’якшало, і 1935 року на прийомі для учасників Міжнародного фізіологічного конгресу він проголосив тост за «великих соціальних експериментаторів».

Перелом настав після його смерті. З 28 червня по 4 липня 1950 року Академія наук і Академія медичних наук СРСР провели в Москві об’єднану сесію, відому як Павловська сесія. За оглядом історикині медицини Крістіни Попової (2025), її готували під особистим контролем Сталіна, і вчення про вищу нервову діяльність дістало офіційний, панівний статус. Учнів і послідовників Павлова — Леона Орбелі, Ліну Штерн та Івана Беріташвілі — офіційно розкритикували, Костянтина Бикова й Анатолія Іванова-Смоленського проголосили носіями «справжнього» вчення, а для контролю створили павловські комісії й переписали програми медичних вузів.

Наслідки зачепили три дисципліни:

• психіатрію: 1951 року окрема сесія, як показав Віндгольц, засудила Гіляровського, Гуревича та Шмар’яна за «антимарксистські» погляди й західні теорії, і ті мусили визнати помилки;
• клінічну медицину: у лікарні масово впровадили сонну терапію — від психічних розладів до гіпертонії, хоча часто вона не давала результату, а в психіатрії протрималася ще десятиліття;
• психологію: значну частину її теорії, за оцінкою американського психолога Разрана (1958), звели до узгодження Павлова з марксизмом, а тестування інтелекту, психоаналіз і гештальтпсихологія лишалися під давньою забороною.

Павловську комісію розпустили 1955 року, після фізіологічного з’їзду в Києві, але багато молодих медиків устигли вивчитися за догматизованою версією вчення. Тому корисно розрізняти Павлова-експериментатора, чиї факти перевіряли й уточнювали, і «павловське вчення» 1950-х як канон, що склався вже після його смерті.

Головні праці

• «Лекції про роботу головних травних залоз» (1897) — підсумок досліджень травлення, за які Павлов здобув Нобелівську премію.
• «Умовні рефлекси» (англійське видання 1927 року в перекладі Ґ. Анрепа) — систематичний виклад учення про умовні рефлекси й роботу кори головного мозку.

Приклад із життя

Уявімо людину, яка колись пережила сильну паніку в переповненому супермаркеті: серцебиття, нестача повітря, відчуття катастрофи. Сам супермаркет — нейтральне місце; безумовним подразником була панічна реакція організму. Але одного разу цього зв’язку виявилося досить: тепер уже вхід до магазину працює як умовний стимул і сам собою викликає тривогу, хоч реальної загрози немає. Далі спрацьовує генералізація — неспокій починають викликати будь-які людні місця. Це чиста павловська логіка, і саме тому виходом стає не уникання, а кероване згасання: людина знову й знову заходить у магазин без катастрофи — й умовний зв’язок поступово слабшає. На цьому й побудована експозиційна терапія.

Міфи і факти про Павлова

Насправді	Поширений міф
Павлов був фізіологом, а Нобелівську премію отримав за фізіологію травлення	Павлов був психологом і здобув Нобелівську премію за умовні рефлекси
У дослідах Павлов частіше застосовував метроном, зумер чи світло	Павлов дзвонив у дзвіночок, і в собак одразу текла слина
Без підкріплення умовний рефлекс згасає (хоч може спонтанно відновлюватися)	Одного разу вироблений умовний рефлекс лишається назавжди
Чотири типи вищої нервової діяльності — історична модель темпераменту	Павловські типи ВНД — сучасна наукова класифікація темпераменту
Зумовлення — це засвоєння передбачливого зв’язку між подіями	Зумовлення — це проста механічна «заміна» одного стимулу іншим

Джерела

• Pavlov I. P. Conditioned Reflexes: An Investigation of the Physiological Activity of the Cerebral Cortex. Переклад G. V. Anrep, 1927. Першоджерело (Classics in the History of Psychology, York University) (Лекція XVII — типи нервової системи, антична класифікація темпераментів і досліди з колом та еліпсом)
• APA Dictionary of Psychology: classical conditioning, conditioned reflex, unconditioned stimulus, extinction.
• The Nobel Prize in Physiology or Medicine 1904 — Ivan Pavlov: Facts; Biographical (Nobel Lectures, Physiology or Medicine 1901–1921, Elsevier, 1967). Nobel Prize (формулювання премії; Рязань, 1849, вплив Сєченова; навчання 1870–1879; дисертація 1883 року в лабораторії клініки Боткіна, кровообіг 1880-х; Інститут експериментальної медицини з 1890 року — 45 років; кафедра 1895–1925; травлення 1891–1900, «Лекції» 1897 року; Мадрид, 1903; академік 1907 року)
• Watson J. B., Rayner R. Conditioned Emotional Reactions. Journal of Experimental Psychology, 1920.
• Rescorla R. A. Pavlovian conditioning: it's not what you think it is. American Psychologist, 1988. DOI: 10.1037/0003-066X.43.3.151 · PMID: 3364852.
• Hofmann S. G. Cognitive processes during fear acquisition and extinction in animals and humans: implications for exposure therapy of anxiety disorders. Clinical Psychology Review, 2008. DOI: 10.1016/j.cpr.2007.04.009 · Повний текст
• Scheveneels S., Boddez Y., Hermans D. Predicting clinical outcomes via human fear conditioning: a narrative review. Behaviour Research and Therapy, 2021. DOI: 10.1016/j.brat.2021.103870 · PMID: 34000680.
• Cloninger C. R., Cloninger K. M., Zwir I., Keltikangas-Järvinen L. The complex genetics and biology of human temperament: a review of traditional concepts in relation to new molecular findings. Translational Psychiatry, 2019. DOI: 10.1038/s41398-019-0621-4 · PMC: PMC6848211.
• Babkin B. P. Pavlov: A Biography. University of Chicago Press, 1949. (спогади учня: критика більшовиків, декрет Леніна від 24 січня 1921 року, Колтуші в 1930-х, тост 1935 року, смерть 27 лютого 1936 року від двобічної пневмонії у 86 років)
• Popova K. The Soviet export of sleep therapy to the Eastern Bloc countries after the Pavlovian session in 1950. Medical History, 2025;69(4):573–591. DOI: 10.1017/mdh.2025.10043 · PMC: PMC12902692 · PMID: 41346145. Повний текст (сесія під контролем Сталіна; Орбелі, Штерн, Беріташвілі, Биков, Іванов-Смоленський; павловські комісії до 1955 року; сонна терапія)
• Windholz G. Soviet psychiatrists under Stalinist duress: the design for a new Soviet psychiatry and its demise. History of Psychiatry, 1999;10(39):329–347. DOI: 10.1177/0957154X9901003904 · PMID: 11624008. (сесія 1951 року; засудження Гіляровського, Гуревича та Шмар’яна)
• Razran G. Soviet psychology and psychophysiology. Science, 1958;128(3333):1187–1194. DOI: 10.1126/science.128.3333.1187 · PMID: 13592304. (сесія 28 червня — 4 липня 1950 року; стан радянської психології)