Роздвоєння особистості (дисоціативний розлад ідентичності): що це насправді, ознаки, причини і лікування

Вона знаходить у своїй шафі речі, яких не купувала. Колеги переказують розмову, якої вона не пам'ятає, хоча була її учасницею. Іноді з дня випадають години, і єдина підказка — чужий почерк у власному записнику. Кіно перетворює такий сюжет на історію про «кількох людей в одному тілі», а в житті все виглядає значно тихіше.

«Роздвоєння особистості» — побутова назва. У медицині цей стан називають дисоціативним розладом ідентичності, скорочено ДРІ, а в розмовах і пошуку часто кажуть «дисоціативний розлад особистості». Нижче розбираємо, як розлад проявляється, звідки береться, чим відрізняється від шизофренії й пограничного розладу і що з ним роблять у терапії. Там, де наука сперечається сама з собою, ми показуємо обидві позиції.

Що таке роздвоєння особистості і чому лікарі кажуть «дисоціативний розлад ідентичності»

Почнемо з назви, бо в ній половина плутанини. Колишня назва діагнозу, «розлад множинної особистості», і породила образ «кількох людей в одному тілі». У 1994 році американський діагностичний посібник DSM у четвертому виданні перейменував його на дисоціативний розлад ідентичності. Зміна не косметична: нова назва підкреслює, що йдеться не про кілька повноцінних особистостей, а про одну, яка не змогла зібратися в цілісне «я» і тому існує як набір роз'єднаних станів. У Міжнародній класифікації хвороб десятого перегляду стара назва лишилася («множинна особистість» у рубриці F44.8, у деталізованих версіях — F44.81), і лише МКХ-11 перейшла на ДРІ.

Слово «дисоціативний» відсилає до дисоціації, механізму, за якого психіка відокремлює частину досвіду від решти: спогади від почуттів, тіло від емоцій, події від відчуття, що вони сталися саме зі мною. У легкій формі це знайоме кожному, хто «випадав» під час нудної лекції або не пам'ятав, як доїхав додому. Про весь спектр цього явища, від норми до розладів, ми детально писали в статті про дисоціацію. ДРІ — його найважча форма, коли роз'єднується вже саме відчуття «я».

Не варто плутати ДРІ з дисоціальним розладом особистості (F60.2). Назви схожі, але це зовсім інший діагноз, який ще називають антисоціальним: стійка зневага до соціальних норм і байдужість до почуттів інших людей. До роздвоєння особистості він стосунку не має.

Критерії діагнозу: що вимагають DSM-5-TR і МКХ-11

За американським посібником DSM-5-TR діагноз можливий, лише коли виконано всі п'ять умов:

1. два чи більше окремих станів особистості (у деяких культурах це описують як одержимість), що змінюють відчуття себе й власних дій, а з ними емоції, поведінку, пам'ять, сприйняття і мислення; ці зміни помічає сама людина або інші;
2. повторювані провали в пам'яті про буденні події, важливі особисті дані чи травматичні події, які не пояснити звичайною забудькуватістю;
3. симптоми спричиняють помітний дистрес або заважають у роботі, стосунках чи інших важливих сферах;
4. це не частина загальноприйнятої культурної чи релігійної практики, а в дітей — не гра з уявним другом;
5. стан не пояснюється дією алкоголю чи інших речовин (наприклад, «провалами» під час сп'яніння) або іншою хворобою, зокрема епілептичними нападами.

У МКХ-11 розлад має код 6B64, і амнезію між станами там названо типовою, але не обов'язковою ознакою. Окремий код 6B65 відведено частковій формі: один стан домінує в щоденному житті, а інші «вторгаються» в нього думками, почуттями, голосами чи рухами; керування вони перебирають хіба що зрідка й ненадовго. Саме поєднання окремих станів і провалів пам'яті, а не «зміна настрою» чи «різна поведінка з різними людьми», відрізняє діагноз від звичайної багатогранності здорової людини.

Ознаки і симптоми ДРІ: як це виглядає зсередини і збоку

Головна помилка уяви полягає в очікуванні театральних перемикань, коли людина раптом заговорить іншим голосом і назветься іншим ім'ям. У реальності зміни станів здебільшого непомітні для сторонніх і часто непомітні для самої людини. Вона роками може вважати себе просто розсіяною, дивною, «не такою, як усі», перш ніж хтось назве речі своїми іменами.

Зсередини розлад найчастіше описують так:

• провали в часі: минають години або дні, про які немає спогадів, хоча за свідченнями інших людина була активною і поводилася звично;
• сліди чужої діяльності: незнайомі речі в домі, записи чужим почерком, повідомлення, яких ви не писали, покупки, яких не робили;
• відчуття, що всередині є «хтось інший», хто думає, коментує, сперечається або бере на себе складні ситуації;
• люди вітаються з вами як зі знайомими, а ви їх не впізнаєте, або називають вас іншим ім'ям;
• навички й уподобання, що з'являються і зникають: ви можете раптом вправно робити те, чого нібито ніколи не вчилися, або втратити звичну вправність;
• епізоди відчуження від себе, коли власне тіло, голос чи відображення здаються чужими;
• сильна фрагментарність біографії: великі шматки дитинства не згадуються взагалі.

Відчуження від себе часто виникає і саме по собі, без розладу ідентичності. Стан, коли світ здається несправжнім або власне «я» спостерігається ніби збоку, називають деперсоналізацією і дереалізацією; про них, їхні причини та відмінність від психозу у нас є окрема стаття про дереалізацію. При ДРІ ці відчуття теж присутні, але до них додаються провали пам'яті та зміни стану, яких при чистій деперсоналізації немає.

Як поводиться людина з ДРІ: що помічають близькі

Збоку близькі помічають інше: людина «інакша» в різні дні, суперечить сама собі щодо планів і обіцянок, не пам'ятає сварок або, навпаки, обіцянок помиритися, реагує на дрібниці як на загрозу, іноді розмовляє по-дитячому або з інтонаціями, які їй не властиві.

Майже завжди поряд є депресія, тривога, порушення сну і самопошкодження. В австралійському опитуванні 55 пацієнтів із дисоціативними розладами депресію мали 96%, самопошкодження 68%, спроби самогубства 69%. Саме ці супутні стани зазвичай і приводять людину до фахівця, тоді як сама дисоціація роками лишається непоміченою.

Чи стоїть за провалами пам'яті й змінами стану дисоціативний розлад, а не епілепсія, наслідки травми голови чи вживання речовин, з'ясовує лікар — психіатр або невролог — після обстеження. За потреби ми можемо направити вас до лікаря-психіатра, з яким співпрацюємо, і допомогти домовитися про прийом.

Коли варто звернутися по допомогу

Звернутися до фахівця варто, якщо:

• з дня регулярно випадають години чи цілі епізоди, про які ви нічого не пам'ятаєте;
• ви знаходите сліди дій, яких не пам'ятаєте: речі, записи, повідомлення, покупки;
• близькі описують вашу поведінку, якої ви не впізнаєте, або називають вас іншим ім'ям;
• провали пам'яті поєднуються з депресією, панікою, самопошкодженням чи вживанням алкоголю.

Якщо з'являються думки про те, що жити не варто, або ви завдаєте собі шкоди, по допомогу треба звернутися сьогодні, не чекаючи планового прийому. Що відбувається з людиною, яка шкодить собі, і як їй допомогти, ми розбирали в статті про самопошкодження.

Наскільки поширений розлад: цифри замість вражень

Довгий час ДРІ вважали екзотикою, яку бачать хіба що в кіно та в кількох клініках США. Епідеміологічні дані цю картину не підтверджують. У спільнотній вибірці 658 дорослих американців, яких інтерв'ювали клініцисти, критеріям розладу відповідали 1,5% учасників, у великому дослідженні 628 жінок у Туреччині — 1,1%. У клінічних вибірках, де пацієнтів послідовно обстежують за структурованим інтерв'ю, ДРІ знаходять у 0,4–6% випадків. Діагностують розлад значно частіше в жінок: у літературі співвідношення сягає восьми до одного, хоча до статевого дозрівання різниці між статями, схоже, немає.

Тобто йдеться не про рідкісну хворобу, а про рідко розпізнавану. За даними британських і нідерландських дослідників, до правильного діагнозу людина з ДРІ встигає отримати в середньому чотири інші й провести в системі психіатричної допомоги близько семи років, в окремих випадках до дванадцяти.

Причини: чому психіка дитини «розділяється»

Майже все, що відомо про походження ДРІ, зводиться до одного слова: травма, причому не одноразова, а тривала і рання. У більшості клінічних серій про насильство чи занедбаність у дитинстві повідомляють 90–100% пацієнтів, а в кількох дослідженнях історію важкого насильства підтвердили незалежні джерела: документи, свідки, служби захисту дітей. До насильства додаються важка емоційна занедбаність, порушена прив'язаність, систематичне порушення кордонів дитини.

Чому саме дитинство? Тому що особистість не дана від народження, вона збирається. Маленька дитина в різних станах справді трохи різна: сонна, розлючена, грайлива, злякана; здорове дорослішання поступово зшиває ці стани в одне «я» з єдиною пам'яттю і біографією. Для цього потрібен безпечний дорослий, який допомагає дитині пережити сильні почуття і повертає їй відчуття цілісності. Коли ж дорослий сам є джерелом жаху, дитина потрапляє в нерозв'язну ситуацію: втекти неможливо, чинити опір неможливо, і психіка робить єдине, що може, відокремлює нестерпний досвід від решти життя. Про те, як травма загалом змінює психіку і чому її наслідки не минають самі, ми писали в матеріалі про психотравму.

Теорія структурної дисоціації особистості описує наслідок так: одна частина психіки продовжує жити «нормальним» життям, ходить до школи, спілкується, вчиться, а інші частини тримають на собі травматичні спогади, страх, гнів, біль. У здоровій психіці такий поділ тимчасовий і згладжується, коли небезпека минає. Якщо ж травма повторюється роками, частини не інтегруються, обростають власною пам'яттю, віком, манерою і починають діяти як окремі стани ідентичності. Огляд 2017 року від міжнародної групи дослідників називає ДРІ хронічним посттравматичним розладом, у якому центральними чинниками є насильство, емоційна занедбаність і порушена прив'язаність у дитинстві.

Не кожна дитина, що пережила насильство, розвине ДРІ, і не кожен пацієнт із ДРІ пам'ятає травму. Дослідники говорять про додаткові умови: висока природна здатність до дисоціації, відсутність хоча б одного безпечного дорослого, ранній початок травмування, коли інтеграція «я» ще не відбулася. Багато з тих, хто в дорослому віці звертається по допомогу з «незрозумілими» симптомами, тільки в терапії виявляють, що корені лежать у ранніх роках; саме з цим працює напрям дитячі травми в дорослих.

Що показують знімки мозку

Головне питання, яке десятиліттями ставили скептики, звучало так: якщо стани ідентичності справжні, а не зіграні, це має бути видно в тілі й мозку. Нейровізуалізаційні дослідження показали, що різні стани однієї людини реагують на ті самі спогади по-різному: з іншими суб'єктивними відчуттями, реакціями серця й тиску та іншими патернами мозкової активності, а здорові люди, яких просили зіграти ці стани, такої картини не відтворили. У структурних дослідженнях у людей із ДРІ знаходили менші гіпокамп і мигдалину, ділянки, важливі для пам'яті й емоцій. У 2019 році алгоритм машинного навчання, натренований на знімках 75 людей, відрізняв мозок людей із ДРІ від мозку здорових із чутливістю 72% і специфічністю 74%.

Жоден із цих результатів не є «аналізом на ДРІ», і автори наголошують на цьому самі. Вибірки малі, майже всі учасниці жінки, а зменшення гіпокампа трапляється й при ПТСР без дисоціації. Для прихильників моделі травми ці роботи — вагомий аргумент, що розлад не зіграний. Але критичний огляд 2026 року звертає увагу, що більшість таких досліджень виконала одна дослідницька група на тих самих невеликих вибірках, у 11 і 32 пацієнток, тому критики вважають питання відкритим.

Роздвоєння особистості, шизофренія і пограничний розлад: у чому різниця

Побутова мова десятиліттями плутала два зовсім різні стани. «Шизофренія» буквально означає «розщеплений розум», але розщеплюється там не особистість, а злагодженість психічних процесів: мислення, сприйняття, емоцій, волі. При шизофренії центральними є марення і галюцинації, за яких людина втрачає здатність відрізняти уявне від реального, тоді як при ДРІ тестування реальності збережене: людина знає, що голоси лунають усередині неї, а не з телевізора, і сама сумнівається в тому, що з нею відбувається.

Плутанину підсилює те, що при ДРІ теж бувають «голоси», схожі на слухові галюцинації. Але це переважно голоси внутрішніх частин: вони звучать зсередини, часто мають упізнавані характери і коментують або сперечаються, тоді як при шизофренії голоси частіше сприймаються як зовнішні й чужі. Сплутати ці розлади легко, а ціна помилки висока: роки на неправильному діагнозі й лікування, яке не торкається дисоціації.

Друге часте змішування стосується пограничного розладу особистості. Обидва стани пов'язані з дитячою травмою, дають нестабільну самооцінку, імпульсивність, самопошкодження й дисоціативні епізоди і часто співіснують. Але при пограничному розладі ідентичність нестабільна, а не розділена: людина хитається в тому, хто вона, проте не має відокремлених станів із власною пам'яттю і провалів у часі. Структуровані інтерв'ю надійно розрізняють ці діагнози, навіть коли вони поєднуються в однієї людини.

Міфи і факти про роздвоєння особистості

Емпіричний огляд шести поширених міфів про ДРІ та пізніші дослідження дозволяють звести найчастіші уявлення в одну таблицю:

Як насправді	Поширений міф
Шизофренія порушує мислення і сприйняття реальності, ДРІ — цілісність «я»; це різні діагнози	«Роздвоєння особистості» — це і є шизофренія
Перемикання здебільшого непомітні збоку, а нерідко й для самої людини	Людина з ДРІ раптом говорить чужим голосом і називає себе іншим ім'ям
Головний задокументований ризик — для самої людини: самопошкодження і спроби самогубства	Люди з ДРІ — небезпечні злочинці, як у фільмі «Спліт»
Структуровані інтерв'ю розрізняють ці діагнози, хоча вони часто поєднуються	ДРІ — той самий пограничний розлад під іншою назвою
Опитувальники лише показують, як часто бувають дисоціативні переживання	Онлайн-тест може підтвердити роздвоєння особистості
При біполярному розладі змінюється настрій, а не ідентичність, і пам'ять про епізоди зберігається	Роздвоєння особистості — це різкі перепади настрою

Чи можна вдавати ДРІ: суперечка про травму і фантазію

ДРІ — один із найсуперечливіших діагнозів у психіатрії, і чесна стаття не може обійти цю полеміку. Так звана модель фантазії стверджує: дисоціативні симптоми виникають не з травми, а зі схильності до фантазування, високої навіюваності й культурних очікувань, а ДРІ значною мірою породжений самою терапією та популярними книжками й фільмами. Її прибічники нагадують, що кореляція травми й дисоціації не доводить причинності і що спогади про насильство в багатьох дослідженнях не підтверджені документально.

Модель травми відповідає даними. Аналіз 2012 року перевірив вісім суперечливих передбачень обох моделей на всьому масиві досліджень: зв'язок травми з дисоціацією виявився стабільним і зберігався навіть при об'єктивно задокументованій травмі, а зв'язку дисоціації з навіюваністю надійно не знайшли. У 2016 році нідерландська група напряму порівняла 17 пацієнтів із підтвердженим ДРІ, 16 здорових людей, навчених його імітувати, 16 пацієнтів із ПТСР і 16 здорових контролів: група з ДРІ не була схильнішою до фантазування чи навіювання і не продукувала більше хибних спогадів, зате мала найвищі показники травми.

Водночас у критиків є вагомі аргументи. Огляд групи німецьких психіатрів і психологів 2026 року підсумовує: досліджень небагато, їхні дані погано підтверджують ключове припущення про амнезію між станами, тому автори вважають ДРІ недостатньо валідованим діагнозом. І, що важливо для читача, хибнопозитивні діагнози справді існують. Польське дослідження 2021 року описало шістьох жінок, у яких попередній діагноз ДРІ після ретельного структурованого інтерв'ю не підтвердився: вони щиро ідентифікувалися з діагнозом, і знання про розлад впливало на те, як вони описували симптоми. Висновок обох таборів тут збігається: діагноз має ставити навчений фахівець, а не тест в інтернеті, спільнота в соцмережах чи власне відчуття.

Як ставлять діагноз і чому на це йдуть роки

Одного аналізу або сканування, яке показало б ДРІ, не існує, і жоден онлайн-тест його не замінить. Діагноз клінічний: він ґрунтується на детальному анамнезі, спостереженні і структурованому інтерв'ю. У дослідженнях золотим стандартом вважають спеціальні клінічні інтерв'ю для дисоціативних розладів, які по черзі перевіряють амнезію, деперсоналізацію, дереалізацію, сплутаність ідентичності та її зміни. Першим кроком до такої розмови може стати допомога психолога: вона не замінює обстеження, але дає змогу спокійно описати, що з вами відбувається, і зрозуміти, до якого фахівця йти далі.

Що лікар має виключити

Перш ніж говорити про дисоціативний розлад, лікар виключає інші причини провалів пам'яті та змін стану:

• скроневу епілепсію та інші неврологічні хвороби;
• наслідки черепно-мозкової травми;
• вплив алкоголю, наркотиків чи ліків;
• біполярний розлад і психоз;
• культурно чи релігійно зумовлені стани, які в певних спільнотах є нормою і не потребують лікування.

Часто корисною виявляється розмова з близькими, бо саме вони помічають те, чого сама людина не пам'ятає.

Чому ж на діагноз ідуть роки? В австралійському опитуванні 76% пацієнтів повідомили про затримку діагнозу, у чверті вона перевищила десять років, а 80% стикалися зі скептичним або ворожим ставленням клініцистів. Із 250 опитаних там самих фахівців 42% ніколи не працювали з жодним таким випадком, а валідними діагнозами ці розлади вважали лише 55%. До цього додається інше: люди приходять не з «роздвоєнням», а з депресією, панікою, самопошкодженням або розладом харчової поведінки, і лікують саме їх. Самі ж вони мовчать: соромляться, бояться, що їх визнають божевільними, або просто не знають, що провали в часі не є нормою.

Прямі запитання про втрачений час і чужі речі у власному житті лишаються найпростішим і найнедооціненішим діагностичним інструментом. Схожі запитання — про втрачений час, речі й записи, яких людина не пам'ятає, відчуття нереальності — ставить шкала дисоціативного досвіду DES-II: вона показує, як часто бувають такі переживання, але не діагностує ДРІ, а високий бал — лише привід для розмови з фахівцем.

Як лікують ДРІ: три фази психотерапії

Основний метод лікування — довготривалий курс індивідуальної психотерапії. Ліків, які прибирали б дисоціацію, не існує: препарати лікар може призначити лише для супутніх станів, депресії, тривоги, порушень сну, і вони не замінюють психотерапевтичної роботи. Міжнародні клінічні настанови щодо лікування ДРІ в дорослих, чинні з 2011 року, описують фазний підхід:

1. Безпека і стабілізація. Мета не дістатися травматичних спогадів, а навпаки: навчитися лишатися в теперішньому, розпізнавати наближення перемикання, зменшити самопошкодження, налагодити сон і розпорядок, побудувати внутрішню співпрацю між станами замість війни. Ця фаза найдовша і для багатьох людей найважливіша.
2. Робота з травматичними спогадами. До неї переходять лише за достатньої стабільності, поступово й обережно, щоб частини, які тримали ці спогади, могли розділити досвід із рештою психіки.
3. Інтеграція і повернення до життя: стосунків, роботи, планів. Інтеграція не означає «знищення» частин: стани перестають бути роз'єднаними, і людина має єдину пам'ять і єдину відповідальність за власне життя.

Усередині фазної моделі використовують роботу з внутрішніми частинами, елементи когнітивно-поведінкової та схема-терапії, десенсибілізацію рухами очей після стабілізації, тілесно орієнтовані техніки. Спільне в них одне: терапевт звертається до всієї системи частин із повагою і не намагається «вигнати» жодну з них. Ідея внутрішньої багатоскладовості здорової психіки лежить, наприклад, в основі терапії внутрішніх сімейних систем, яку при ДРІ застосовують у модифікованому вигляді.

Люди з ДРІ часто мають і симптоми комплексного ПТСР, тому лікування зазвичай іде на обох рівнях одразу.

Що відомо про ефективність лікування

Найбільші дослідження фазної терапії спостережні, без контрольних груп. За звітами пацієнтів і терапевтів, за 30 місяців лікування зменшувалися дисоціативні, посттравматичні й депресивні симптоми, кількість госпіталізацій, самопошкодження і вживання речовин. З двох рандомізованих випробувань, де частина учасників мала ДРІ, групова програма не дала ефекту, а онлайн-програма, яку проходили паралельно з терапією, помірно покращила регуляцію емоцій і симптоми ПТСР, але не саму дисоціацію. Тож лікування допомагає багатьом, проте доказова база поки скромна: критичний огляд 2026 року не знаходить надійних доказів ефективності жодного окремого методу.

Настанови радять не починати прямої роботи з травматичними спогадами, доки людина не навчиться стримувати їхні вторгнення й заземлюватися, а контрольованих досліджень стандартних протоколів для ПТСР саме при ДРІ поки немає. Тому психотерапія травми при дисоціативному розладі має враховувати його структуру, а не просто «пропрацьовувати спогад».

Життя з ДРІ: що допомагає щодня і як підтримати близьку людину

Між сесіями більшу частину роботи робить сама людина. На етапі стабілізації навчають кількох навичок:

• заземлення, яке повертає в теперішнє в момент, коли починається «випадання»: назвати п'ять предметів навколо, відчути опору під ногами, потримати холодний предмет, проговорити вголос дату й місце;
• щоденник або нотатки в телефоні, куди записуються плани, домовленості й події дня: він компенсує провали пам'яті й з часом допомагає помітити, після чого стається перемикання;
• передбачуваний розпорядок: сон, їжа й навантаження в одні й ті самі години зменшують загальний рівень стресу, а стрес є головним тригером дисоціації.

Дисоціативні розлади пов'язані з високим ризиком самопошкодження, тому план безпеки, складений разом із терапевтом, із контактами, конкретними діями і людьми, яким можна подзвонити, — не формальність.

Що допомагає близьким, а що шкодить

Близьким людям потрібні інформація і терпіння. Шкодять дві протилежні стратегії: вимагати, щоб людина «зібралася» або «припинила вдавати», і вести окремі стосунки з кожним станом як з окремою людиною. Обидві посилюють роз'єднання. Допомагає інше:

• спокійно нагадувати, що відбувалося, коли людина не пам'ятає;
• не карати за забуте й не влаштовувати «викриття»;
• підтримувати лікування, а якщо людині самій важко, допомогти знайти фахівця і дійти до першої зустрічі;
• мати домовлений план дій на випадок кризи;
• піклуватися про власний ресурс, бо близькість із людиною в тяжкому стані виснажує.

Для тих, кому важко виходити з дому або хто живе далеко від великих міст, розумним початком є дистанційна психотерапія з фахівцем, який працює з травмою і дисоціацією.

Історія діагнозу: від Феліди до «Сивілли» і кіно

Описи «подвійної особистості» старші за психіатрію як науку. У 1876 році французький лікар Ежен Азам опублікував історію пацієнтки, яку назвав Феліда Ікс: два стани з різним характером і однобічною амнезією між ними. Наприкінці дев'ятнадцятого століття П'єр Жане ввів саме поняття дисоціації і показав, що частини психіки можуть діяти окремо від свідомості; про його внесок у психологію травми є стаття в нашому словнику про П'єра Жане.

Потім тема пішла в масову культуру. У 1950-х вийшла книга «Три обличчя Єви» про пацієнтку двох американських психіатрів, а в 1973 році бестселер «Сивілла» про жінку з шістнадцятьма «особистостями», за яким зняли телефільм. Після цих публікацій кількість діагнозів у США різко зросла, і в 1980 році розлад множинної особистості офіційно увійшов до третього видання DSM. Пізніші журналістські розслідування показали, що історія «Сивілли» значною мірою була сконструйована в терапії, і саме вона дала скептикам головний аргумент про навіювання. У 1994 році діагноз перейменували, щоб відійти від образу «багатьох людей».

Кіно ж продовжує жити старим образом. Фільми на кшталт «Спліта» показують людину з ДРІ як небезпечного, майже надприродного злочинця з десятками яскравих «особистостей», хоча головний задокументований ризик при цьому розладі — для самої людини. Шкода цього образу конкретна: люди, які впізнають у собі провали пам'яті й чужі речі в шафі, соромляться сказати про це навіть лікареві, бо бояться виявитися «монстром із фільму». Тим часом розлад, що почався як спосіб дитини вижити в нестерпних умовах, — не вирок: терапія, яка враховує травму, допомагає багатьом людям жити цілісніше, і саме це головне, що варто знати про роздвоєння особистості.

Джерела

• Brand B. L., Şar V., Stavropoulos P. та ін. Separating fact from fiction: an empirical examination of six myths about dissociative identity disorder. Harvard Review of Psychiatry, 2016; 24(4):257–270. DOI: 10.1097/HRP.0000000000000100 · Повний текст
• Roepke S., Priebe K., Schmahl C. та ін. Dissociative identity disorder and partial dissociative identity disorder. Deutsches Ärzteblatt International, 2026; 123(8):220–225. DOI: 10.3238/arztebl.m2026.0005 · PMID: 41711447 · Повний текст
• Şar V., Dorahy M. J., Krüger C. Revisiting the etiological aspects of dissociative identity disorder: a biopsychosocial perspective. Psychology Research and Behavior Management, 2017; 10:137–146. DOI: 10.2147/PRBM.S113743 · PMC: PMC5422461 · Повний текст
• Pietkiewicz I. J., Bańbura-Nowak A., Tomalski R., Boon S. Revisiting false-positive and imitated dissociative identity disorder. Frontiers in Psychology, 2021; 12:637929. DOI: 10.3389/fpsyg.2021.637929 · Повний текст
• Johnson J. G., Cohen P., Kasen S., Brook J. S. Dissociative disorders among adults in the community, impaired functioning, and axis I and II comorbidity. Journal of Psychiatric Research, 2006; 40(2):131–140. DOI: 10.1016/j.jpsychires.2005.03.003 · PMID: 16337235.
• Vissia E. M., Giesen M. E., Chalavi S. та ін. Is it trauma- or fantasy-based? Comparing dissociative identity disorder, post-traumatic stress disorder, simulators, and controls. Acta Psychiatrica Scandinavica, 2016; 134(2):111–128. DOI: 10.1111/acps.12590 · PMID: 27225185.
• Reinders A. A. T. S., Marquand A. F., Schlumpf Y. R. та ін. Aiding the diagnosis of dissociative identity disorder: pattern recognition study of brain biomarkers. The British Journal of Psychiatry, 2019; 215(3):536–544. DOI: 10.1192/bjp.2018.255 · PMID: 30523772.
• Leonard D., Brann S., Tiller J. Dissociative disorders: pathways to diagnosis, clinician attitudes and their impact. Australian and New Zealand Journal of Psychiatry, 2005; 39(10):940–946. DOI: 10.1080/j.1440-1614.2005.01700.x · PMID: 16168022.
• Dalenberg C. J., Brand B. L., Gleaves D. H. та ін. Evaluation of the evidence for the trauma and fantasy models of dissociation. Psychological Bulletin, 2012; 138(3):550–588. DOI: 10.1037/a0027447 · PMID: 22409505.
• International Society for the Study of Trauma and Dissociation. Guidelines for treating dissociative identity disorder in adults, third revision: summary version. Journal of Trauma & Dissociation, 2011; 12(2):188–212. DOI: 10.1080/15299732.2011.537248 · PMID: 21391104.