Роздвоєння особистості (дисоціативний розлад ідентичності): що це насправді, ознаки, причини і лікування

Вона знаходить у своїй шафі речі, яких не купувала. Колеги переказують розмову, якої вона не пам'ятає, хоча була її учасницею. Іноді з дня випадають години, і єдина підказка про те, що відбувалося, це чужий почерк у власному записнику. У кіно такий сюжет подають як історію про «кількох людей в одному тілі». У кабінеті психіатра він називається інакше і виглядає значно тихіше.

«Роздвоєння особистості» це побутова назва, яку в медицині не використовують уже понад тридцять років. Але саме за цим словосполученням люди шукають відповіді, тому ми починаємо з нього. Далі в статті ми поступово перейдемо до точного терміна, розберемо, звідки береться розлад, як він проявляється, чим відрізняється від шизофренії й пограничного розладу, чи можна його вдавати і що з ним роблять у терапії.

Тема обросла міфами більше, ніж будь-який інший психіатричний діагноз, тому ми спираємося лише на дослідження: епідеміологічні вибірки, нейровізуалізацію, порівняння пацієнтів із симулянтами, довготривалі спостереження за терапією. Там, де наука сперечається сама з собою, ми показуємо обидві позиції.

Що таке роздвоєння особистості і чому лікарі кажуть «дисоціативний розлад ідентичності»

Почнемо з назви, бо в ній половина плутанини. До 1994 року діагноз у міжнародних класифікаціях називався «розлад множинної особистості», і саме звідти пішов образ «кількох людей в одному тілі». У четвертому виданні американського діагностичного посібника DSM його перейменували на дисоціативний розлад ідентичності (в англомовній літературі dissociative identity disorder, DID). Зміна не косметична: нова назва підкреслює, що йдеться не про кілька повноцінних особистостей, а про одну, яка не змогла зібратися в цілісне «я» і тому існує як набір роз'єднаних станів.

Слово «дисоціативний» відсилає до дисоціації, механізму, за якого психіка відокремлює частину досвіду від решти: спогади від почуттів, тіло від емоцій, події від відчуття, що вони сталися саме зі мною. У легкій формі це знайоме кожному, хто «випадав» під час нудної лекції або не пам'ятав, як доїхав додому. Про весь спектр цього явища, від норми до розладів, ми детально писали в статті про дисоціацію. ДРІ це його найважча форма, коли роз'єднується вже саме відчуття «я».

У Міжнародній класифікації хвороб одинадцятого перегляду розлад має код 6B64, а окремим кодом 6B65 виділено часткову форму, за якої один стан ідентичності домінує, а інші лише вриваються в його життя, не перебираючи керування повністю. Діагностичні критерії описують ядро розладу через дві ознаки: наявність двох чи більше відокремлених станів особистості та повторювані провали пам'яті, які не пояснити звичайною забудькуватістю. Саме поєднання цих двох ознак, а не «зміна настрою» чи «різна поведінка з різними людьми», відрізняє діагноз від звичайної багатогранності здорової людини.

Ознаки і симптоми ДРІ: як це виглядає зсередини і збоку

Головна помилка уяви полягає в очікуванні театральних перемикань, коли людина раптом заговорить іншим голосом і назветься іншим ім'ям. У реальності зміни станів здебільшого непомітні для сторонніх і часто непомітні для самої людини. Вона роками може вважати себе просто розсіяною, дивною, «не такою, як усі», перш ніж хтось назве речі своїми іменами.

Зсередини розлад найчастіше описують так:

• провали в часі: минають години або дні, про які немає спогадів, хоча за свідченнями інших людина була активною і поводилася звично;
• сліди чужої діяльності: незнайомі речі в домі, записи чужим почерком, повідомлення, яких ви не писали, покупки, яких не робили;
• відчуття, що всередині є «хтось інший», хто думає, коментує, сперечається або бере на себе складні ситуації;
• люди вітаються з вами як зі знайомими, а ви їх не впізнаєте, або називають вас іншим ім'ям;
• навички й уподобання, що з'являються і зникають: ви можете раптом вправно робити те, чого нібито ніколи не вчилися, або втратити звичну вправність;
• епізоди відчуження від себе, коли власне тіло, голос чи відображення здаються чужими;
• сильна фрагментарність біографії: великі шматки дитинства не згадуються взагалі.

Останній пункт про відчуження варто розкрити окремо, бо він часто виникає і сам по собі, без розладу ідентичності. Стан, коли світ здається несправжнім або власне «я» спостерігається ніби збоку, називають деперсоналізацією і дереалізацією; про них, їхні причини та відмінність від психозу у нас є окрема стаття про дереалізацію. При ДРІ ці відчуття теж присутні, але до них додаються провали пам'яті та зміни стану, яких при чистій деперсоналізації немає.

Збоку близькі помічають інше: людина «інакша» в різні дні, суперечить сама собі щодо планів і обіцянок, не пам'ятає сварок або, навпаки, обіцянок помиритися, реагує на дрібниці як на загрозу, іноді розмовляє по-дитячому або з інтонаціями, які їй не властиві. Майже завжди поряд є депресія, тривога, порушення сну і самопошкодження. В австралійському опитуванні 55 пацієнтів із дисоціативними розладами депресію мали 96%, самопошкодження 68%, спроби самогубства 69%. Саме ці супутні стани зазвичай і приводять людину до лікаря, тоді як сама дисоціація роками лишається непоміченою. Розібратися, чи стоїть за провалами пам'яті й змінами стану дисоціативний розлад, а не епілепсія, наслідки травми голови чи вживання речовин, може лише психіатр на очному або відеоприйомі.

Наскільки поширений розлад: цифри замість вражень

Довгий час ДРІ вважали екзотикою, яку бачать хіба що в кіно та в кількох клініках США. Епідеміологічні дані цю картину не підтверджують. У спільнотній вибірці 658 дорослих американців, яких інтерв'ювали клініцисти, критеріям розладу протягом останнього року відповідали 1,5% учасників. У репрезентативному опитуванні 628 жінок у турецькому місті ДРІ діагностували в 1,1%, а якийсь дисоціативний розлад протягом життя в 18,3%, при цьому психіатричну допомогу коли-небудь отримували лише 28,7% із них. Канадське дослідження загальної популяції Вінніпега дало близьку цифру: приблизно 1% дорослих.

У клінічних вибірках частка вища. Серед пацієнтів міської амбулаторної психіатричної клініки в Нью-Йорку, які пройшли структуроване інтерв'ю, дисоціативний розлад мали 29%, а ДРІ 6%. Ключова деталь того дослідження: лише чотирьом із 24 людей, у яких виявили дисоціативний розлад, цей діагноз ставили раніше, хоча вони роками лікувалися в тій самій клініці. Метааналіз 98 досліджень на майже 32 тисячах студентів показав 11,4% дисоціативних розладів загалом. Тобто йдеться не про рідкісну хворобу, а про рідко розпізнавану.

Це підтверджують і цифри про шлях до діагнозу. За даними, зібраними для нейровізуалізаційного дослідження британських і нідерландських учених, людина з ДРІ до правильного діагнозу отримувала в середньому чотири інші й проводила в системі психіатричної допомоги близько семи років, в окремих випадках до дванадцяти. В австралійському опитуванні 76% пацієнтів повідомили про затримку діагнозу, у чверті вона перевищила десять років, а 80% стикалися зі скептичним або ворожим ставленням клініцистів. Із 250 опитаних там самих фахівців лише 55% вважали дисоціативні розлади безумовно валідними діагнозами, а 42% ніколи не працювали з жодним таким випадком.

Причини: чому психіка дитини «розділяється»

Майже все, що відомо про походження ДРІ, зводиться до одного слова: травма, причому не одноразова, а тривала і рання. Уже в 1986 році огляд ста випадків розладу множинної особистості, зібраних американськими клініцистами, показав спільне ядро: депресивні й дисоціативні симптоми плюс історія значного дитячого травмування, передусім насильства. Пізніші дослідження доповнили картину: важка емоційна занедбаність, порушена прив'язаність, систематичне порушення кордонів дитини. У нью-йоркській амбулаторній вибірці пацієнти з дисоціативними розладами повідомляли про фізичне насильство в дитинстві у 71% випадків проти 27% у решти, а про сексуальне у 74% проти 29%.

Чому саме дитинство? Тому що особистість не дана від народження, вона збирається. Маленька дитина в різних станах справді трохи різна: сонна, розлючена, грайлива, злякана; здорове дорослішання поступово зшиває ці стани в одне «я» з єдиною пам'яттю і біографією. Для цього потрібен безпечний дорослий, який допомагає дитині пережити сильні почуття і повертає їй відчуття цілісності. Коли ж дорослий сам є джерелом жаху, дитина потрапляє в нерозв'язну ситуацію: втекти неможливо, чинити опір неможливо, і психіка робить єдине, що може, відокремлює нестерпний досвід від решти життя. Про те, як травма загалом змінює психіку і чому її наслідки не минають самі, ми писали в матеріалі про психотравму.

Теорія структурної дисоціації особистості описує наслідок так: одна частина психіки продовжує жити «нормальним» життям, ходить до школи, спілкується, вчиться, а інші частини тримають на собі травматичні спогади, страх, гнів, біль. У здоровій психіці такий поділ тимчасовий і згладжується, коли небезпека минає. Якщо ж травма повторюється роками, частини не інтегруються, обростають власною пам'яттю, віком, манерою і починають діяти як окремі стани ідентичності. Огляд 2017 року від міжнародної групи дослідників називає ДРІ хронічним посттравматичним розладом, у якому центральними етіологічними чинниками є насильство, емоційна занедбаність і порушена прив'язаність у дитинстві.

Не кожна дитина, що пережила насильство, розвине ДРІ, і не кожен пацієнт із ДРІ пам'ятає травму. Дослідники говорять про додаткові умови: висока природна здатність до дисоціації, відсутність хоча б одного безпечного дорослого, ранній початок травмування, коли інтеграція «я» ще не відбулася. Багато з тих, хто в дорослому віці звертається по допомогу з «незрозумілими» симптомами, тільки в терапії виявляють, що корені лежать у ранніх роках; саме з цим працює напрям дитячі травми в дорослих.

Що показують знімки мозку

Головне питання, яке десятиліттями ставили скептики, звучало так: якщо стани ідентичності справжні, а не зіграні, це має бути видно в тілі й мозку. Відповідь на нього дали нейровізуалізаційні дослідження, значна частина яких виконана однією нідерландською групою, тому їхні вибірки невеликі, зате дизайн жорсткий: пацієнтів порівнюють не лише зі здоровими, але й із людьми, яких навчили імітувати розлад.

У дослідженні 2006 року одинадцятьом пацієнтам із ДРІ в позитронно-емісійному томографі зачитували нейтральний і травматичний сценарій у двох різних станах: «нейтральному», який веде щоденне життя, і «травматичному», що має доступ до болючих спогадів. Ті самі слова про травму викликали різні суб'єктивні відчуття, різні реакції серця й тиску і різні патерни кровотоку в мозку залежно від того, в якому стані перебувала людина. У 2014 році та сама група за допомогою МРТ-перфузії показала, що і в стані спокою «нормальна» й «емоційна» частини мають різний малюнок мозкової активності, а актори, яких просили зіграти ці стани, активували інші зони, пов'язані з уявою і співпереживанням, тобто симуляція виглядала інакше.

Є і структурні відмінності. У 17 пацієнтів із ДРІ гіпокамп, ділянка, критична для пам'яті, був меншим за обсягом на 10–11% порівняно зі здоровими людьми, а ступінь зменшення корелював із тяжкістю дитячої травми і дисоціативних симптомів. У ширшій вибірці з 32 пацієнток із ДРІ виявили тоншу кору в острівці, передній поясній і тім'яній ділянках, і ці відхилення були пов'язані з травмуванням у віці від народження до трьох років. Нарешті, у 2019 році алгоритм машинного навчання, натренований на знімках 75 людей, відрізняв мозок людей із ДРІ від мозку здорових із чутливістю 72% і специфічністю 74%.

Жоден із цих результатів не є «аналізом на ДРІ», і автори наголошують на цьому самі. Вибірки малі, майже всі учасниці жінки, а зменшення гіпокампа трапляється й при ПТСР без дисоціації. Але разом ці роботи закривають питання, чи існує розлад як біологічна реальність. Редакційна стаття в британському психіатричному журналі 2021 року формулює консенсус так: нейробіологічні дані підтверджують клінічні спостереження, що ДРІ є важкою формою посттравматичного стресового розладу.

Роздвоєння особистості, шизофренія і пограничний розлад: у чому різниця

Побутова мова десятиліттями плутала два зовсім різні стани. «Шизофренія» буквально означає «розщеплений розум», але розщеплюється там не особистість на кілька, а злагодженість психічних процесів усередині однієї людини: мислення, сприйняття, емоцій, волі. При шизофренії центральними є марення і галюцинації, за яких людина втрачає здатність відрізняти уявне від реального. При ДРІ тестування реальності збережене: людина знає, що голоси лунають усередині неї, а не з телевізора, і сама сумнівається в тому, що з нею відбувається.

Плутанину підсилює те, що при ДРІ теж бувають «голоси». Але це переважно голоси внутрішніх частин, вони звучать зсередини, часто мають упізнавані характери і коментують або сперечаються, тоді як при шизофренії голоси частіше сприймаються як зовнішні й чужі. Огляд 2008 року про диференційну діагностику показав, що психотичні симптоми при ДРІ трапляються частіше, ніж вважали, а в обох розладів є травматичні передумови, тому сплутати їх легко, а ціна помилки висока: антипсихотики не лікують дисоціацію, а роки на неправильному діагнозі втрачаються.

Друге часте змішування стосується пограничного розладу особистості. Обидва стани пов'язані з дитячою травмою, обидва дають нестабільну самооцінку, імпульсивність, самопошкодження й дисоціативні епізоди, і вони часто співіснують. Але при пограничному розладі ідентичність нестабільна, а не розділена: людина хитається в тому, хто вона, проте не має відокремлених станів із власною пам'яттю і провалів у часі. Емпіричний огляд шести міфів про ДРІ окремо розбирає переконання, ніби це «той самий пограничний розлад під іншою назвою», і показує, що дані його не підтримують: структуровані інтерв'ю надійно розрізняють ці діагнози, навіть коли вони поєднуються в однієї людини.

Чи можна вдавати ДРІ: суперечка про травму і фантазію

Це єдиний психіатричний діагноз, навколо якого досі точиться відкрита наукова полеміка, і чесна стаття не може її обійти. Так звана модель фантазії стверджує: дисоціативні симптоми виникають не з травми, а зі схильності до фантазування, високої навіюваності й культурних очікувань, а ДРІ значною мірою породжений самою терапією та популярними книжками й фільмами. Прибічники цієї позиції у 2014 році нагадали, що кореляція травми й дисоціації не доводить причинності, що спогади про насильство в багатьох дослідженнях не підтверджені документально і що людям із дисоціацією властива підвищена частота хибних спогадів.

Модель травми відповідає даними. Аналіз 2012 року перевірив вісім суперечливих передбачень обох моделей на всьому масиві досліджень: зв'язок травми з дисоціацією виявився стабільним і зберігався навіть при об'єктивно задокументованій травмі, а зв'язку дисоціації з навіюваністю надійно не знайшли. У 2016 році нідерландська група напряму порівняла 17 пацієнтів із підтвердженим ДРІ, 16 здорових людей, навчених його імітувати, 16 пацієнтів із ПТСР і 16 здорових контролів: група з ДРІ не була схильнішою до фантазування чи навіювання і не продукувала більше хибних спогадів, зате мала найвищі показники травми. Метааналіз на 32 тисячах студентів додав, що частота дисоціативних розладів не знижувалася з 1990-х і не була вищою в Північній Америці, хоч би де їх «вигадували», а вищою виявилася в менш безпечних країнах.

Водночас критики мають рацію в іншому. Огляд публікацій за 2000–2010 роки нарахував лише 1171 новий задокументований випадок за десятиліття, більшість із них із невеликої кількості країн і клінік, а задокументованих випадків, які виникли б поза лікуванням, майже не було. Це не означає, що розлад вигаданий, але означає, що поле досліджень вузьке. І, що важливо для читача, хибнопозитивні діагнози справді існують. Польське дослідження 2021 року описало шістьох жінок, у яких попередній діагноз ДРІ після ретельного структурованого інтерв'ю не підтвердився: вони щиро ідентифікувалися з діагнозом, знання про розлад впливало на те, як вони описували симптоми, а спроба зняти діагноз викликала розчарування і гнів. Висновок обох таборів тут збігається: діагноз має ставити навчений фахівець, а не тест в інтернеті, спільнота в соцмережах чи власне відчуття.

Як ставлять діагноз і чому на це йдуть роки

Одного аналізу або сканування, яке показало б ДРІ, не існує, і жоден онлайн-тест його не замінить. Діагноз клінічний: він ґрунтується на детальному анамнезі, спостереженні і структурованому інтерв'ю. У дослідженнях золотим стандартом вважають спеціальні клінічні інтерв'ю для дисоціативних розладів, які по черзі перевіряють амнезію, деперсоналізацію, дереалізацію, сплутаність ідентичності та її зміни. Для попереднього відсіву використовують опитувальники дисоціативних переживань, але високий бал у них є лише приводом для глибшої розмови, а не діагнозом.

Перш ніж говорити про дисоціативний розлад, лікар виключає інші причини провалів пам'яті та змін стану: скроневу епілепсію, наслідки черепно-мозкової травми, вплив алкоголю й речовин, біполярний розлад, психоз, а також культурно й релігійно зумовлені стани, які в певних спільнотах є нормою і не потребують лікування. Часто корисною виявляється розмова з близькими, бо саме вони помічають те, чого сама людина не пам'ятає.

Чому ж на діагноз ідуть роки? З того самого австралійського опитування видно два бар'єри одразу. По-перше, пацієнти приходять не з «роздвоєнням», а з депресією, панікою, самопошкодженням або розладом харчової поведінки, і лікують саме їх. По-друге, частина фахівців у розлад не вірить або ніколи його не бачила, тому не запитує про дисоціацію взагалі. Пацієнти ж мовчать із власних причин: соромляться, бояться, що їх визнають божевільними, або просто не знають, що провали в часі не є нормою. Прямі запитання про втрачений час і чужі речі у власному житті лишаються найпростішим і найнедооціненішим діагностичним інструментом.

Як лікують ДРІ: три фази психотерапії

Основний метод лікування це довготривала психотерапія. Ліків, які прибирали б дисоціацію, не існує; препарати призначають лише для супутніх станів, депресії, тривоги, порушень сну, і вони не замінюють психотерапевтичної роботи. Міжнародні клінічні настанови щодо лікування ДРІ в дорослих, що діють із 2011 року, описують фазний підхід, який став стандартом у полі травматерапії.

Перша фаза це безпека і стабілізація. Її мета не дістатися травматичних спогадів, а навпаки: навчити людину лишатися в теперішньому, розпізнавати наближення перемикання, зменшити самопошкодження, налагодити сон і розпорядок, побудувати внутрішню співпрацю між станами замість війни. Ця фаза найдовша і для багатьох людей найважливіша. Друга фаза, до якої переходять лише за достатньої стабільності, це поступова обережна робота з травматичними спогадами, щоб частини, які їх тримали, могли розділити цей досвід із рештою психіки. Третя фаза інтеграція і повернення до життя: стосунків, роботи, планів. Інтеграція не означає «знищення» частин; йдеться про те, щоб стани перестали бути роз'єднаними і людина мала єдину пам'ять і єдину відповідальність за власне життя.

Дослідження підтверджують, що це працює, хоч і не швидко. У найбільшому міжнародному спостережному проєкті пацієнти з дисоціативними розладами, які отримували спеціалізоване лікування, через шість років мали менше госпіталізацій, менше повторної віктимізації і вищий рівень функціонування. Онлайн-освітня програма для 111 пацієнтів і їхніх терапевтів зменшила дисоціативні й посттравматичні симптоми і самопошкодження з середніми та великими розмірами ефекту, причому люди з найважчою дисоціацією покращувалися найшвидше. Водночас стандартні протоколи для звичайного ПТСР, побудовані на прямій експозиції до травми без стабілізаційної фази, у людей із ДРІ дають гірший результат і високий рівень переривання лікування. Тому психотерапія травми при дисоціативному розладі має враховувати його структуру, а не просто «пропрацьовувати спогад».

Серед конкретних підходів усередині фазної моделі використовують роботу з внутрішніми частинами, елементи когнітивно-поведінкової та схема-терапії, десенсибілізацію рухами очей після стабілізації, тілесно орієнтовані техніки. Спільне в них одне: терапевт звертається до всієї системи частин із повагою і не намагається «вигнати» жодну з них. Ідея внутрішньої багатоскладовості здорової психіки лежить, наприклад, в основі терапії внутрішніх сімейних систем, яку при ДРІ застосовують у модифікованому вигляді. Люди з ДРІ часто мають і симптоми комплексного ПТСР, тому лікування зазвичай іде на обох рівнях одразу.

Життя з ДРІ: що допомагає щодня і як підтримати близьку людину

Між сесіями більшість роботи робить сама людина, і кілька практик доведено полегшують життя. Перша це техніки заземлення, які повертають у теперішнє в момент, коли починається «випадання»: назвати п'ять предметів навколо, відчути опору під ногами, потримати холодний предмет, проговорити вголос дату й місце. Друга щоденник або нотатки в телефоні, куди записуються плани, домовленості й події дня; він компенсує провали пам'яті і з часом допомагає помітити закономірності, після яких стається перемикання. Третя передбачуваний розпорядок: сон, їжа й навантаження в одні й ті самі години зменшують загальний рівень стресу, а стрес є головним тригером дисоціації.

Окремо варто сказати про безпеку. Дисоціативні розлади пов'язані з високим ризиком самопошкодження, тому план безпеки, складений разом із терапевтом, із контактами, конкретними діями і людьми, яким можна подзвонити, не формальність. Якщо з'являються думки про те, що жити не варто, це привід звернутися по невідкладну допомогу сьогодні, не чекаючи наступної сесії.

Близьким людям потрібна інформація і терпіння. Не варто вимагати, щоб людина «зібралася» або «припинила вдавати», і не варто вести окремі стосунки з кожним станом як з окремою людиною: обидві стратегії посилюють роз'єднання. Допомагає інше: спокійно нагадувати, що відбувалося, коли людина не пам'ятає; не карати за забуте; не влаштовувати «викриття»; підтримувати лікування і піклуватися про власний ресурс, бо близькість із людиною в тяжкому стані виснажує. Дослідження бар'єрів показують, що лікування отримують лише від 28 до 48% людей із дисоціативними розладами, а серед 276 опитаних 97% стикалися хоча б з однією перешкодою: вартість, брак фахівців, недовіра з боку лікарів. Часом саме близька людина стає тим, хто знаходить спеціаліста і допомагає дійти до першої зустрічі. Для тих, кому важко виходити з дому або хто живе далеко від великих міст, розумним початком є онлайн-психотерапія з фахівцем, який працює з травмою і дисоціацією.

Історія діагнозу: від Феліди до «Сивілли» і кіно

Описи «подвійної особистості» старші за психіатрію як науку. У 1876 році французький лікар Ежен Азам опублікував історію пацієнтки, яку назвав Феліда Ікс: два стани з різним характером і однобічною амнезією між ними. Наприкінці дев'ятнадцятого століття П'єр Жане ввів саме поняття дисоціації і показав, що частини психіки можуть діяти окремо від свідомості; про його внесок у психологію травми є стаття в нашому словнику про П'єра Жане. У 1906 році американець Мортон Прінс видав книгу про дисоціацію особистості, детальний опис пацієнтки з кількома станами, який на десятиліття став класикою.

Потім тема пішла в масову культуру. У 1950-х вийшла книга «Три обличчя Єви» про пацієнтку двох американських психіатрів, а в 1973 році бестселер «Сивілла» про жінку з шістнадцятьма «особистостями», за яким зняли телефільм. Після цих публікацій кількість діагнозів у США різко зросла, і в 1980 році розлад множинної особистості офіційно увійшов до третього видання DSM. Пізніші журналістські розслідування показали, що історія «Сивілли» значною мірою була сконструйована в терапії, і саме ця історія дала скептикам головний аргумент про навіювання, а в 1994 році діагноз перейменували, щоб відійти від образу «багатьох людей».

Кіно ж продовжує жити старим образом. Фільми на кшталт «Спліта» показують людину з ДРІ як небезпечного, майже надприродного злочинця з десятками яскравих «альтерів». Дослідження такої картини не підтримують: пацієнти з дисоціативними розладами передусім шкодять собі, а не іншим, а перемикання здебільшого непомітні. Шкода цього образу конкретна: люди, які впізнають у собі провали пам'яті й чужі речі в шафі, соромляться сказати про це навіть лікареві, бо бояться виявитися «монстром із фільму». Тим часом розлад, що почався як спосіб дитини вижити в нестерпних умовах, при правильній терапії піддається лікуванню, і саме це головне, що варто знати про роздвоєння особистості.

Джерела

• Dissociative identity disorder — Словник Американської психологічної асоціації: словникова стаття про дисоціативний розлад ідентичності та його колишню назву.
• Reinders A. A. T. S., Veltman D. J. Dissociative identity disorder: out of the shadows at last? The British Journal of Psychiatry, 2021; 219(2):413–414. DOI: 10.1192/bjp.2020.168 · Повний текст
• Brand B. L., Şar V., Stavropoulos P. та ін. Separating fact from fiction: an empirical examination of six myths about dissociative identity disorder. Harvard Review of Psychiatry, 2016; 24(4):257–270. DOI: 10.1097/HRP.0000000000000100 · Повний текст
• Schlumpf Y. R., Reinders A. A. T. S., Nijenhuis E. R. S. та ін. Dissociative part-dependent resting-state activity in dissociative identity disorder: a controlled fMRI perfusion study. PLoS ONE, 2014; 9(6):e98795. DOI: 10.1371/journal.pone.0098795 · Повний текст
• Johnson J. G., Cohen P., Kasen S., Brook J. S. Dissociative disorders among adults in the community, impaired functioning, and axis I and II comorbidity. Journal of Psychiatric Research, 2006; 40(2):131–140. DOI: 10.1016/j.jpsychires.2005.03.003 · PMID: 16337235.
• Şar V., Akyüz G., Doğan O. Prevalence of dissociative disorders among women in the general population. Psychiatry Research, 2007; 149(1–3):169–176. DOI: 10.1016/j.psychres.2006.01.005 · PMID: 17157389.
• Foote B., Smolin Y., Kaplan M. та ін. Prevalence of dissociative disorders in psychiatric outpatients. American Journal of Psychiatry, 2006; 163(4):623–629. DOI: 10.1176/ajp.2006.163.4.623 · PMID: 16585436.
• Leonard D., Brann S., Tiller J. Dissociative disorders: pathways to diagnosis, clinician attitudes and their impact. Australian and New Zealand Journal of Psychiatry, 2005; 39(10):940–946. DOI: 10.1080/j.1440-1614.2005.01700.x · PMID: 16168022.
• Reinders A. A. T. S., Marquand A. F., Schlumpf Y. R. та ін. Aiding the diagnosis of dissociative identity disorder: pattern recognition study of brain biomarkers. The British Journal of Psychiatry, 2019; 215(3):536–544. DOI: 10.1192/bjp.2018.255 · PMID: 30523772.
• Chalavi S., Vissia E. M., Giesen M. E. та ін. Abnormal hippocampal morphology in dissociative identity disorder and post-traumatic stress disorder correlates with childhood trauma and dissociative symptoms. Human Brain Mapping, 2015; 36(5):1692–1704. DOI: 10.1002/hbm.22730 · PMC: PMC4400262.
• Vissia E. M., Giesen M. E., Chalavi S. та ін. Is it trauma- or fantasy-based? Comparing dissociative identity disorder, post-traumatic stress disorder, simulators, and controls. Acta Psychiatrica Scandinavica, 2016; 134(2):111–128. DOI: 10.1111/acps.12590 · PMID: 27225185.
• Dalenberg C. J., Brand B. L., Gleaves D. H. та ін. Evaluation of the evidence for the trauma and fantasy models of dissociation. Psychological Bulletin, 2012; 138(3):550–588. DOI: 10.1037/a0027447 · PMID: 22409505.
• Lynn S. J., Lilienfeld S. O., Merckelbach H. та ін. The trauma model of dissociation: inconvenient truths and stubborn fictions. Comment on Dalenberg et al. (2012). Psychological Bulletin, 2014; 140(3):896–910. DOI: 10.1037/a0035570 · PMID: 24773505.
• Pietkiewicz I. J., Bańbura-Nowak A., Tomalski R., Boon S. Revisiting false-positive and imitated dissociative identity disorder. Frontiers in Psychology, 2021; 12:637929. DOI: 10.3389/fpsyg.2021.637929 · PMC: PMC8134744.
• Myrick A. C., Webermann A. R., Loewenstein R. J. та ін. Six-year follow-up of the treatment of patients with dissociative disorders study. European Journal of Psychotraumatology, 2017; 8(1):1344080. DOI: 10.1080/20008198.2017.1344080 · PMC: PMC5492082.
• Brand B. L., Schielke H. J., Putnam K. T. та ін. An online educational program for individuals with dissociative disorders and their clinicians: 1-year and 2-year follow-up. Journal of Traumatic Stress, 2019; 32(1):156–166. DOI: 10.1002/jts.22370 · PMC: PMC6590319.
• Nester M. S., Hawkins S. L., Brand B. L. Barriers to accessing and continuing mental health treatment among individuals with dissociative symptoms. European Journal of Psychotraumatology, 2022; 13(1):2031594. DOI: 10.1080/20008198.2022.2031594 · PMC: PMC8856065.
• International Society for the Study of Trauma and Dissociation. Guidelines for treating dissociative identity disorder in adults, third revision: summary version. Journal of Trauma & Dissociation, 2011; 12(2):188–212. DOI: 10.1080/15299732.2011.537248 · PMID: 21391104.