Метод історій у психотерапії: притчі та їхні функції за Пезешкіаном

Психотерапевт вислуховує довгу скаргу — і замість тлумачення розповідає коротку східну притчу про купця та його папугу. Клієнтка спершу дивується, а через тиждень повертається зі словами: «Я весь час думала про ту клітку». Це не імпровізація і не спроба розважити паузу. У Позитивній психотерапії Носсрата Пезешкіана історія — робочий інструмент із власною теорією, показаннями, місцем у структурі сесії та цілком реальними ризиками. Розберемо, як він влаштований.

Що таке метод історій у психотерапії

Метод історій — це свідоме, дозоване використання притч, казок, міфів, прислів'їв та анекдотів як самостійного засобу психотерапії, а не як прикраси до слів терапевта. Носсрат Пезешкіан почав розвивати цей підхід у Вісбадені з кінця 1960-х, а в 1979 році видав книжку «Купець і папуга», підзаголовок якої точно називає суть: східні історії як медіа (посередники) у психотерапії. Історія тут — не приклад до пояснення, а третій учасник розмови.

Логіка методу виростає з позитум-підходу: латинське positum означає «фактичне, наявне», тож терапевт шукає не лише симптом, а й здібності, які за ним стоять. Історія для цього ідеальна: вона не ставить діагноз і нікого не звинувачує, вона просто показує ще один спосіб жити з тією самою ситуацією. Сам Пезешкіан пояснював свій інтерес двома причинами — власним транскультурним досвідом (Іран і Німеччина) і бажанням поєднати інтуїтивну мудрість Сходу з психотерапевтичними методами Заходу.

Важливо, що йдеться не про «східну екзотику». Автор прямо писав, що звертання саме до перських історій не має принципового значення: східні й західні міфології мають спільне коріння й розійшлися вже в історико-політичному полі. Українське прислів'я працює в кабінеті рівно так само, як суфійська притча, — якщо терапевт справді з нею працював.

Чому історія обходить опір

Класичне пояснення просте: історії звертаються менше до розсудку й чіткої логіки, а більше до інтуїції та фантазії. Людина, яка годину захищала свою позицію аргументами, раптом опиняється в ситуації, де аргументувати нема з ким — герой притчі не сперечається, він просто діє інакше.

Другий механізм — дистанція. Історія відірвана від безпосереднього досвіду клієнта, тому вона не зачіпає його опір щодо викриття власних слабких місць; за словами Пезешкіана, цілеспрямовано застосований міфологічний приклад допомагає здобути в чомусь змінене ставлення до власних конфліктів. Клієнт бачить конфлікт іззовні, ніби чужий, — і саме тому може дозволити собі його роздивитися.

Третій механізм культурно старший за психотерапію. У східній традиції історії розповідали дервіші та професійні оповідачі в кав'ярнях і на родинних зібраннях, і вони, як зауважував Пезешкіан, ставали на місце добрих порад і жорстких заходів. Найвідоміший приклад такої «народної психотерапії» — «Тисяча і одна ніч», де рамкова історія прямо описує зцілення психічно хворого правителя за допомогою оповідей.

Із цього випливає практичний висновок, який легко проґавити: розповідання не є монологом. Терапевт стежить не за тим, чи «зрозумів» клієнт мораль, а за реакцією — де людина всміхнулася, де відвела погляд, де перебила. Ця реакція і є клінічним матеріалом, часто чеснішим за пряму відповідь на пряме питання; навичку такого спостереження дає навчання Позитивної психотерапії.

Функції історії за Пезешкіаном

Пезешкіан описав функції історій як окрему теоретичну модель, і сучасні дослідники методу її розширюють. Ось ті, що описані в його роботах і фаховій періодиці Всесвітньої асоціації Позитивної психотерапії.

• Дзеркало (Spiegelfunktion) — слухач упізнає в героєві себе, свої потреби й ситуацію, але не стає при цьому предметом розгляду; історія дозволяє відрефлексувати й пригадати власний досвід.
• Модель (Modellfunktion) — притча пропонує варіант розв'язку, з яким можна порівняти власний, лишаючи широкий простір для інтерпретації.
• Посередник (Mediatorfunktion) — трикутник «клієнт — терапевт — історія» розвантажує парні стосунки: обидва дивляться на щось третє, а не один на одного.
• Депо (Depotfunktion) — частина клієнтів не реагує на історію одразу й повертається до неї через тижні, коли її сенс дозріває. Ефект розтягнутий у часі.
• Носій традиції і місток між культурами — казки, оповіді та прислів'я переносять норми й цінності, тому історія працює як інструмент транскультурного підходу, даючи змогу побачити свою норму як одну з можливих.
• Контр-концепція (Gegenkonzept) — провокативна історія пропонує позицію, протилежну звичній, і клієнт мусить якось до неї поставитися.

Окремо описують ще одну функцію — допомогу в регресії: історія повертає дорослого до дитячої ситуації уявної зустрічі з образами й казками, підживлює спонтанність і саме цим обходить раціоналізацію та інтелектуалізацію. Пезешкіан любив повторювати за хірургом Фердинандом Зауербрухом, що лікарю, який розповідає пацієнтам добрі історії, потрібно вдвічі менше наркозу.

Де історія стоїть у структурі терапії

Метод не існує окремо від п'ятиступеневої моделі терапії, і місце історії в ній цілком конкретне. На першому ступені — спостереження й дистанціювання — притча дає рівно те, чого потребує цей етап: погляд на власну ситуацію з відстані, без оцінки й без поспішних висновків.

На четвертому ступені, коли терапевтична довіра вже є, добре працюють провокативні історії-контр-концепції, які розбирають на Базовому курсі Позитивної психотерапії: клієнт має досить опори, щоб витримати незручну позицію й зайняти власну. А на п'ятому ступені — розширенні цілей — історія відкриває майбутнє, якого людина ще не пробувала уявити; це той момент, коли терапевт питає, що клієнт робитиме, коли проблем більше не залишиться.

«Купець і папуга»: як влаштована притча

Сюжет, який дав назву книжці Пезешкіана, походить із класичної східної традиції — він є в «Маснаві» Джалаледдіна Румі. Купець збирається в Індію й питає домашніх, що привезти. Питає й папугу в клітці; той просить лише переказати вільним папугам на батьківщині, як він живе. Купець переказує — і один із птахів падає з гілки мертвим. Удома засмучений купець розповідає про це своєму папузі, і той теж падає на дно клітки. Господар виносить тіло — і папуга злітає на дерево, пояснивши: побратим не помер, він передав інструкцію, як вийти з клітки.

У кабінеті ця історія майже ніколи не про птахів. Вона про те, що зі становища, яке здається безвихідним, іноді виводить не боротьба, а відмова від ролі, за яку тримаєшся. Терапевт не пояснює цього — він розповідає й замовкає. Тлумачення робить клієнт, і саме воно стає матеріалом для наступної сесії.

Як це виглядає в роботі

Уявімо клієнтку, яка десять років тягне на собі догляд за матір'ю і на будь-яку пропозицію відповідає: «Я не можу інакше». Пряма конфронтація тут лише посилить провину. Терапевт розповідає притчу про купця й папугу — і дає домашнє завдання не «зробити висновок», а записати, що в історії зачепило найбільше. На наступній сесії клієнтка приносить фразу «він мусив спершу перестати бути живим папугою» — і це вже не про матір, а про роль, у якій вона застрягла.

Уявімо іншу ситуацію: подружжя, де кожен доводить свою правоту про порядок у домі. Історія про короля й важкий замок, який виявився просто причиненим, тут працює як контр-концепція: обидва сміються, і сміх уперше за півгодини робить розмову спільною, а не змагальною.

І третій випадок — підліток, який на всі питання відповідає «нормально». З ним прислів'я чи короткий анекдот часто виявляється єдиним, на що він реагує живою мімікою. Це не «підхід до складного клієнта», а той самий механізм посередника: говорити про третє легше, ніж про себе.

У всіх трьох випадках домашнє завдання формулюється однаково обережно: не «подумайте, про що ця історія», а «запишіть, що згадалося». Різниця принципова. Перше формулювання просить правильну відповідь і повертає клієнта в позицію учня; друге лишає історію відкритою і дозволяє їй працювати як депо — інколи тижнями.

Сусідні інструменти й чим метод від них відрізняється

Метод історій — не єдиний спосіб працювати образом. Терапевтична метафора як окрема техніка спирається на давню лінгвістичну ідею (Джордж Лакофф і Марк Джонсон, «Метафори, якими ми живемо», 1980), що метафора не прикрашає мислення, а структурує його. Дослідження підтверджують, що клієнти самі описують терапію метафорами — глибини й поверхні, відкритості й закритості, шляху з темряви до світла.

Бібліотерапія — структуроване читання як доповнення до психотерапії, для закріплення сесійних ідей або підтримки змін. Наративна терапія Майкла Вайта та Девіда Епстона працює не з чужою притчею, а з власною історією клієнта, допомагаючи переписати її. Метафоричні асоціативні карти дають візуальний, а не словесний стимул. Окремим полем лишається казкотерапія, зосереджена насамперед на роботі з дітьми.

Відмінність методу історій у тому, що притча тут не самоціль і не проєктивний стимул: вона підібрана під конкретний конфлікт і конкретний ступінь терапії. Терапевт заздалегідь знає, яку функцію хоче задіяти — дзеркало, модель чи контр-концепцію — і саме від цього залежить, яку історію він візьме й чи візьме взагалі. Історія, розказана «бо гарна», клінічно порожня.

Ризики: коли історія шкодить

Найчастіша помилка — моралізаторство. Історія, розказана з інтонацією «отже, треба було робити так», перестає бути посередником і стає повчанням; клієнт слухняно киває й нічого не змінює. Пезешкіан описував привабливість історій через їхню розважальність, називаючи їх ложкою цукру, що підсолоджує навіть гірку мораль, — але в кабінеті цукор без потреби небезпечний.

Друга помилка — використати притчу як пораду. Якщо терапевт заздалегідь знає «правильне» тлумачення й веде до нього, історія втрачає свою головну властивість — багатозначність. Третя — невчасність: провокативна історія до появи довіри читається як насмішка.

Умова, яку прямо називають у методі, звучить буденно: терапевт має сам прожити свої історії, зокрема в межах власної самотерапії, і мати запас, з якого вибирає доречну. Саме тому роботі з образом і притчею вчаться окремо — наприклад, на циклі майстер-класів «Мова метафори», де фахівці розбирають добір історій під запит і власні реакції на них.

Міфи і факти

Насправді	Поширений міф
Історія має описані функції, показання і час застосування в структурі сесії	Історії в терапії — це розвага і спосіб заповнити паузу
Метод працює з будь-якою традицією; вибір саме східних історій не принциповий	Це «східна» техніка, чужа для нашої культури
Тлумачення робить клієнт, багатозначність історії — умова роботи	Терапевт розповідає притчу, щоб донести правильний висновок
Історія обходить опір саме тому, що говорить не про клієнта прямо	Дорослій людині притча нічого не дасть, це для дітей
Ефект часто відкладений: клієнт повертається до історії через тижні	Якщо клієнт не відреагував одразу, історія не спрацювала

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: bibliotherapy (визначення бібліотерапії як структурованого читання на доповнення до психотерапії).
• Peseschkian N. [Fantasies and parables as media in psychotherapy]. Diskussionsforum medizinische Ethik, 1991;(11):LXIII–LXVI. PMID: 1801452 · PubMed
• Remmers A. How Do Traditional Stories Work in the Process of Solving Unconscious, Interpersonal and Cultural Conflict? A Contribution to Narrative Ethics. The Global Psychotherapist, 2022;2(2):77–85. DOI: 10.52982/lkj175 · Всесвітня асоціація Позитивної психотерапії
• Lytvynenko O., Peseschkian F., Zlatova L., Karikash V., Zhumatii T. Using Stories, Anecdotes, and Humor in Positive Psychotherapy. У кн.: Positive Psychiatry, Psychotherapy and Psychology. Springer, 2025, с. 443–457. DOI: 10.1007/978-3-031-94645-5_36 · Springer
• Kolenda-Sujecka K. The Neuroscience of Story: The Role of Storytelling in Psychotherapy. The Global Psychotherapist, 2023;3(1):133–137. DOI: 10.52982/lkj192
• Malkomsen A., Røssberg J. I., Dammen T. та ін. Digging down or scratching the surface: how patients use metaphors to describe their experiences of psychotherapy. BMC Psychiatry, 2021;21:533. DOI: 10.1186/s12888-021-03551-1 · PMID: 34706691
• Peseschkian N. Der Kaufmann und der Papagei: Orientalische Geschichten in der Positiven Psychotherapie. Fischer, Франкфурт-на-Майні, 1979. Англійське видання: Oriental Stories as Techniques in Positive Psychotherapy: The Merchant and the Parrot. AuthorHouse, 2016.
• Peseschkian N. Positive Psychotherapy: Theory and Practice of a New Method. Springer, Берлін-Гайдельберг, 1987 (перше німецьке видання — 1977); розділ «The Five Stages of Treatment in Positive Psychotherapy», с. 271–364.
• White M., Epston D. Narrative Means to Therapeutic Ends. W. W. Norton, Нью-Йорк, 1990.