Транскультурний підхід у психотерапії: культура як ресурс, а не діагноз

Психотерапевт, який приймає людей із різних родин і країн, рано чи пізно натрапляє на те саме: що для одного клієнта очевидна турбота, для іншого звучить як контроль; звичка приходити хвилина в хвилину десь читається як повага, а десь — як холодність. Носсрат Пезешкіан (1933–2010), лікар іранського походження, який практикував у Німеччині, зробив із цього спостереження не побічну ремарку, а опору методу: Позитивна психотерапія (ППТ) від початку спиралася на транскультурні спостереження більш ніж у двадцяти культурах. Транскультурний підхід — це та її грань, що не дає терапевтові сплутати власну норму з нормою взагалі.

Що таке транскультурний підхід простими словами

Транскультурний підхід (нім. transkultureller Ansatz) — це настанова терапевта, за якої культурний контекст людини (родинний, національний, поколіннєвий, релігійний) розглядають як частину психічної реальності, а не як екзотичну домішку до «справжньої» психодинаміки. Він не зводиться до знання звичаїв і свят: це спосіб чути, звідки взялася норма, за якою людина себе судить.

Практично підхід тримається на одному ході думки. Побачивши поведінку, що виглядає як симптом або «дивна риса», терапевт спершу питає не «наскільки це патологічно», а «в якій системі координат це має сенс». І далі ставить головне транскультурне питання: як до цього ставляться в інших культурах, в інших родинах, в інші часи? Питання просте, ефект — сильний: воно перетворює «так правильно» на «так прийнято тут» і повертає людині можливість вибирати.

У назві міжнародної організації методу — Всесвітньої асоціації Позитивної та транскультурної психотерапії — слово «транскультурна» стоїть не для окраси. Культурний вимір тут не додаток до теорії, а одна з її несучих стін.

Звідки узявся цей погляд

Пезешкіан навчався медицини, психіатрії та неврології в Німеччині й практикував у Вісбадені, тобто щодня бачив дві системи очевидностей одночасно: ту, у якій виріс сам, і ту, у якій жили його пацієнти. Із 1968 року він разом із колегами розробляв метод, який пізніше назвав Позитивною психотерапією, і будував його свідомо як культурно чутливий: не «західна психотерапія для всіх», а система понять, які можна наповнити різним культурним змістом.

Звідси й дослідницький жест методу — порівняння того, як у різних культурах поводяться з тим самим людським матеріалом: із часом, гостинністю, тілом, грошима, слухняністю, горем. Такі порівняння дали не список стереотипів, а робочу ідею: люди скрізь мають ті самі здібності, але цінують і тренують їх у різних пропорціях.

Тут варто одразу розвести два різні напрями з майже однаковими назвами. Позитивна психотерапія Пезешкіана (з 1977 року) — психодинамічний метод із власною теорією конфлікту; позитивна психологія Мартіна Селігмана та побудована на ній однойменна терапія 2006 року — інша традиція, з іншим корінням і іншими доказами. Про самого засновника методу докладніше — у статті про Носсрата Пезешкіана.

Транскультурне питання в роботі терапевта

Найпомітніше транскультурний вимір працює там, де ППТ описує повсякденні норми — актуальні здібності (нім. Aktualfähigkeiten): пунктуальність, охайність, ощадливість, ввічливість, вірність, послух, справедливість, довіру. Це той шар, через який люди сваряться найчастіше, бо кожен вважає свій розподіл ваг само собою зрозумілим.

А ваги справді різні. Десь запізнення на пів години — образа, десь — норма, бо важливіше не обірвати розмову з попереднім співрозмовником. Десь дитяча самостійність — головна виховна мета, десь такою метою є лояльність до родини, і доросла людина, яка щотижня радиться з матір'ю, ні для кого не «незріла». Ані перше, ані друге не є психологічною істиною: це різні способи розподілити ті самі цінності, і на Базовому курсі Позитивної психотерапії з цього починають розбір актуальних здібностей.

Уявімо подружжя, у якому чоловік виріс у родині з культом відкритих дверей: гості без попередження, стіл накривається за десять хвилин, відмовити — соромно. Дружина виросла там, де дім — простір тиші й порядку, а візит узгоджують заздалегідь. У сесії вони сперечаються не про гостей: він чує «мене не приймають», вона чує «мене не питають». Транскультурне питання («а як це влаштовано було у ваших родинах, у ваших бабусь?») знімає з конфлікту статус характерологічної вади й повертає йому справжній масштаб — зіткнення двох родинних культур.

Культура як ресурс, а не дефіцит

У багатьох підходах культура з'являється переважно як перешкода: бар'єр мови, стигма, «недовіра до психіатрії», «традиційні уявлення». У ППТ логіка обернена — вона задана концепцією базових здібностей (нім. Grundfähigkeiten): здатність любити і здатність пізнавати належать кожній людині, а культура лише пропонує форми, у яких ці здібності виражають.

Тоді релігійна практика, ритуал прощання з померлим, звичка спиратися на велику родину чи спільноту земляків перестають бути «опором» і стають готовим ресурсом, який уже є в клієнта. Терапевт не мусить його схвалювати або поділяти; йому досить помітити, що ця форма робить для людини — тримає, дає сенс, повертає гідність.

Практичний бік цього — і в тому, як задають питання. Замість «чому ви досі не переїхали від батьків» звучить «як у вашій родині заведено допомагати одне одному й у чому ціна цієї допомоги для вас».

Транскультурність усередині однієї країни

Спокуса звести підхід до роботи з іноземцями велика, але помилкова. Культура — це не тільки паспорт: у межах одного міста співіснують родинні культури, поколіннєві (люди, чиї батьки виросли в дефіциті, і їхні діти, які виросли з інтернетом), професійні, релігійні й класові.

Найближчий приклад — розрив поколінь усередині однієї родини. Бабуся, чия ощадливість формувалася в роки дефіциту, і внучка, для якої гроші — інструмент, а не запас, живуть за різними, але однаково логічними правилами; коли вони сваряться через викинуту їжу, це не конфлікт характерів, а зіткнення двох епох у межах однієї кухні.

Особливо чутливий цей вимір там, де людина живе між двома системами норм одночасно, — у міграції та вимушеному переїзді. Для багатьох українських клієнтів за кордоном це буденність: у новій країні звичні речі раптом читаються інакше — прямота здається грубістю, стриманість — байдужістю, звичка розраховувати на родичів — несамостійністю.

Уявімо клієнтку, яка вже другий рік живе в іншій країні й описує себе як ліниву й безвольну: не може «просто взятися» за пошук роботи. У розмові з'ясовується, що вдома вона робила все через мережу знайомих, а тут єдиний спосіб — холодні відгуки на вакансії, самопрезентація й наполегливість, які в її системі координат виглядають як нахабство. Ідеться не про волю, а про неспівпадіння норм: інструмент, який працював, тут не працює, а той, що працює, суперечить внутрішньому «так не можна». Назвати це своїм ім'ям — уже половина роботи.

Чим це відрізняється від суміжних понять

Три речі, які регулярно плутають, насправді відповідають на різні запитання.

Крос-культурна психологія — це дослідницька дисципліна: словник Американської психологічної асоціації означує її як галузь психології, що вивчає подібності й відмінності в поведінці людей із різних культур і описує пояснювальні моделі, якими ці культури користуються. Її продукт — знання про закономірності, а не позиція в кабінеті.

Транскультурна психіатрія — суміжна галузь на межі психіатрії й антропології — стоїть ближче, але дивиться згори: як культура впливає на форму, перебіг і розпізнавання розладів у популяціях і як через це служби охорони здоров'я недооцінюють чи, навпаки, переоцінюють симптоми в мігрантів.

Культурна компетентність — це вже про фахівця: знання й навички, доречні для конкретної культури, здатність оцінити власну культурну позицію та готовність змінювати звичні практики; на ній тримаються стандарти підготовки й адаптація протоколів. Транскультурний підхід ППТ не заміняє її, а розташований в іншому місці: він убудований у саму терапевтичну розмову як питання, яке ставлять клієнтові, а не як компетенція, яку добирає собі терапевт.

Історії з різних культур як інструмент

Найвідоміший практичний доважок цього підходу — метод історій у психотерапії: східні притчі, анекдоти, приказки, які Пезешкіан почав використовувати в сесіях і зібрав у книжках. Історія працює саме транскультурно: вона показує ту саму ситуацію в чужій системі координат, тож клієнт бачить альтернативу, не почуваючись розкритикованим.

Механізм тут не орнаментальний. Пряма інтерпретація («ви надто вимогливі до себе») змушує людину захищатися, а історія пропонує безпечну дистанцію: герой чинить інакше, і клієнт сам вирішує, чи стосується це його. Саме тому притча, узята з іншої культури, часто спрацьовує там, де пряме слово тільки посилює опір.

Сучасне застосування цієї лінії — робота з людьми, чий досвід узагалі не вкладається в західні терапевтичні звички. Описано, зокрема, використання ППТ у допомозі єзидським жінкам, що пережили насильство й геноцид: метод довелося вести мовою їхніх власних понять і опор, а не пояснювати їм, як влаштована психіка «правильно».

Ризики: стереотип замість людини

У транскультурного погляду є дві типові деформації. Перша — стереотипізація: культурне знання перетворюється на довідник («іранці такі, українці сякі»), і терапевт перестає слухати конкретну людину, бо вже «знає» її. Друга, дзеркальна, — культуралізація: індивідуальний конфлікт, депресія чи насильство списуються на «їхні традиції» й тому не отримують належного лікування чи захисту.

Про цю пастку відкрито пишуть і дослідники культурної компетентності: культурне знання легко стає новим набором ярликів, якщо його не врівноважує уважність до одиничного випадку. Тому транскультурне питання завжди адресоване клієнтові («як це було у вашій родині?»), а не довіднику.

Третій ризик — сліпа пляма самого терапевта. Уявімо супервізію, де фахівець описує клієнта як «надто залежного від матері», і лише в розборі помічає, що мірилом тут була його власна родинна культура, у якій рання сепарація вважалася доблестю. Помітити свою норму як норму, а не як істину, — окрема робота, і вона теж частина методу.

Як цю настанову напрацьовують

Транскультурна позиція не з'являється з прочитаної книжки: її тренують на власному матеріалі. У навчанні Позитивної психотерапії майбутній фахівець спершу описує власні актуальні здібності та родинні правила, потім бачить у групі десяток інших конфігурацій — і тільки тоді може не нав'язувати свою клієнтові.

Другий інструмент — супервізія: у розборі випадків — наприклад, у New Leaf Академії — найлегше побачити момент, де терапевт непомітно перейшов від опису клієнта до оцінки його способу життя. Третій — тривала робота з різними за походженням клієнтами, бо жоден перелік культурних особливостей не замінить досвіду здивування.

Емпірично цей вектор підтверджують і дані про культурну адаптацію психологічних втручань: систематичні огляди й метааналізи показують, що адаптовані до культурного контексту програми працюють краще за неадаптовані, хоч ефект і помірний. Це аргумент не на користь «особливої психотерапії для кожного народу», а на користь того, що культурний контекст — робочий параметр терапії, а не фон.

Міфи і факти

Насправді	Поширений міф
Це настанова для будь-якої пари «терапевт — клієнт», зокрема з одного міста	Транскультурний підхід потрібен лише для роботи з іноземцями
Питання ставлять клієнтові, щоб почути його систему координат	Досить вивчити звичаї країни, і клієнт стане зрозумілим
Базові здібності універсальні, різняться форми їх вираження	Кожна культура має свою окрему психологію
Культура частіше є ресурсом, ніж перешкодою	Традиції клієнта — це опір терапії
Це метод Пезешкіана, а не терапія на базі позитивної психології	Позитивна психотерапія і позитивна психологія — одне й те саме

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: cross-cultural psychology (а також словникова стаття cultural competence).
• Peseschkian H., Remmers A. Positive Psychotherapy: An Introduction. У кн.: Positive Psychiatry, Psychotherapy and Psychology. Springer, 2020. DOI: 10.1007/978-3-030-33264-8_2 · Springer
• World Association for Positive and Transcultural Psychotherapy: опис методу та його історії (офіційний міжнародний орган методу, Вісбаден).
• Harper Shehadeh M., Heim E., Chowdhary N., Maercker A., Albanese E. Cultural Adaptation of Minimally Guided Interventions for Common Mental Disorders: A Systematic Review and Meta-Analysis. JMIR Mental Health, 2016. DOI: 10.2196/mental.5776 · Повний текст
• Peseschkian N. Positive psychotherapy: a transcultural and interdisciplinary approach to psychotherapy. Psychotherapy and Psychosomatics, 1990. DOI: 10.1159/000288338 · PMID: 2290904.
• Peseschkian N. Transkulturelle Aspekte der Familientherapie (транскультурні аспекти сімейної терапії). Diskussionsforum Medizinische Ethik, 1991. PMID: 2038830.
• Kizilhan J. I., Wenzel T. Positive psychotherapy in the treatment of traumatised Yezidi survivors of sexualised violence and genocide. International Review of Psychiatry, 2020. DOI: 10.1080/09540261.2020.1809356 · PMID: 33016807.
• Li H., Xi Z., Barnett P., Saunders R., Shafran R., Pilling S. Efficacy of culturally adapted interventions for common mental disorders in people of Chinese descent: a systematic review and meta-analysis. The Lancet Psychiatry, 2023; 10:426–440. DOI: 10.1016/S2215-0366(23)00118-9 · PMID: 37208113.
• Kirmayer L. J. Cultural competence and evidence-based practice in mental health: epistemic communities and the politics of pluralism. Social Science & Medicine, 2012. DOI: 10.1016/j.socscimed.2012.03.018 · PMID: 22575699.