Синдром жертви: чому людина застрягає в ролі жертви і як із неї вийти

«Зі мною завжди так», «мене ніхто не цінує», «усі користуються моєю добротою». Кожен час від часу так думає, особливо після справжньої несправедливості. Але в деяких людей ці думки стають постійним фоном: кривди знаходяться в кожних стосунках, на кожній роботі й у кожній розмові, а образи роками не відпускають.

У побуті це називають синдромом жертви. Розповідаємо, чим він відрізняється від реальної кривди, що про нього з'ясували психологи, як він проявляється в стосунках, звідки береться, як пов'язаний із безпорадністю та пережовуванням образ, чим шкодить і що допомагає з нього вийти.

Синдром жертви і реальна кривда: важлива межа

Почнемо з головного. Ця стаття не про людей, які пережили насильство, зраду чи несправедливість, і не про те, що вони «самі винні». Визнання власних страждань після травми — нормальна й корисна реакція, яка допомагає людині знову відчути, що світ може бути справедливим.

Дослідники, які вивчали позицію жертви, окремо наголошують: такий патерн мислення може розвинутися без тяжкої травми, а тяжка травма не обов'язково його формує. У ще одній роботі автори пишуть, що схильність почуватися жертвою і демонструвати свій статус не є синонімом реального досвіду віктимізації. Тож говорити про пережиту кривду й чекати її визнання — зовсім не те саме, що мати «синдром жертви».

Офіційного діагнозу «синдром жертви» немає ні в Міжнародній класифікації хвороб, ні в американському DSM. Слово «жертва» трапляється там лише в службових кодах, які фіксують реальну подію, наприклад злочин проти людини. Такий код описує обставину, а не розлад чи рису мислення. Науковці ж розглядають позицію жертви як особливість особистості, яку можна виміряти опитувальником, а не як хворобу.

Якщо ж вас справді принижують, контролюють чи залякують у стосунках, це не «позиція жертви», а ситуація, у якій потрібні безпека й підтримка. З цим працює психолог при аб'юзивних стосунках.

Що з'ясували психологи: схильність почуватися жертвою

Найґрунтовніше явище описала у 2020 році група дослідників на чолі з Р. Габай. Вони назвали його схильністю до міжособистісної віктимності — стійким відчуттям, що людина є жертвою в різних стосунках. У восьми дослідженнях автори створили шкалу з 22 тверджень і показали, що ця риса стабільна: через три тижні результати майже не змінювалися.

Дослідники виділили чотири складові. Потреба у визнанні — людині важливо, щоб кривдник і оточення визнали, що з нею повелися несправедливо. Моральна елітарність — відчуття, що вона значно моральніша за інших. Брак емпатії до чужих страждань. І руміновання, тобто довге прокручування кривди в думках.

Щоб виміряти цю рису, автори спершу провели інтерв'ю з людьми, а потім відібрали з їхніх розповідей твердження про стосунки. Кожне з них оцінюють від 1 до 7, і на кожну з чотирьох складових припадає кілька пунктів. Окремі відчуття зі шкали знайомі багатьом, а про схильність свідчить їхнє поєднання і сталість.

Люди з вираженою схильністю частіше, сильніше й довше відчували себе скривдженими. Вони частіше чекали кривди в неоднозначних ситуаціях, а через тиждень після заповнення шкали їхня оцінка образи була сильнішою, ніж пояснювала тяжкість самої ситуації. Автори застерігають, що всі вибірки були ізраїльськими, а дослідження переважно кореляційні. Тому переносити ці висновки на інші країни варто з обережністю.

Сама по собі потреба у визнанні після образи цілком природна і, за словами авторів, навіть відкриває можливість для розмови та змін. Проблема виникає тоді, коли всі чотири складові стають звичним способом бачити будь-які стосунки. Автори також пов'язують цю рису із зовнішнім локусом контролю, про який ідеться нижче.

Як позиція жертви проявляється в стосунках

Схильність почуватися жертвою змінює реакції в конфліктах. У дослідженнях 2020 року люди з вищими балами були менш готові прощати і частіше хотіли помсти, а в одному з експериментів зв'язок із бажанням помсти був дуже сильним. Вони частіше пояснювали кривду поганими рисами кривдника, краще запам'ятовували негативні емоції й відчували, що після образи мають право поводитися не зовсім етично. В економічній грі таке відчуття переходило в реальну помсту.

Окремо дослідники вивчали демонстрацію власного статусу жертви, тобто звичку підкреслювати перед іншими, наскільки тебе скривдили. Схильність почуватися жертвою пов'язана з такою демонстрацією, але ці поняття не збігаються: перше описує внутрішнє відчуття, друге — те, як людина подає себе оточенню. І жодне з них не дорівнює реальному досвіду кривди.

У буденному житті ця риса нерідко виглядає як постійна насторога. Людина з вираженою схильністю почуватися жертвою наперед чекає від інших недоброго ставлення й сумнівається в їхній чесності. Через це затримку з відповіддю, сухе повідомлення чи забуту обіцянку вона легко читає як свідому зневагу, хоча в іншої людини могли бути зовсім інші причини.

Страждають і самі стосунки. Схильність почуватися жертвою пов'язана з перебільшеним відчуттям права в парі й меншою довірою до людей. Близькі можуть опинятися в ролі рятівників або, навпаки, винуватців. Цю динаміку добре описує трикутник Карпмана, у якому Переслідувач, Рятівник і Жертва раз у раз міняються місцями. Партнер, який довго підтримував і втішав, одного дня втомлюється, зривається й сам почувається скривдженим, а коло починається наново. Розірвати його простіше, коли кожен говорить про власні почуття й прохання, а не з'ясовує, хто винен більше.

Звідки береться синдром жертви

Найміцніший зв'язок дослідники знайшли з типом прихильності. Схильність почуватися жертвою передбачала тривожна прихильність, а уникальна — ні. Автори пишуть, що ця риса глибоко вкорінена у стосунках із першими значущими дорослими. Для тривожно прихильної людини позиція жертви стає способом отримувати увагу, визнання й співчуття і водночас висловлювати негативні почуття.

Прямих даних про те, що дитяча травма сама по собі породжує позицію жертви, поки немає, а зв'язок між пережитими труднощами, типом прихильності й цією рисою автори називають питанням для майбутніх досліджень. Інші науковці описують позицію жертви як глибоко засвоєну установку, яка може складатися різними шляхами: через те, чого людину навчило її оточення, і через досвід близьких стосунків.

Помітний зв'язок є й із вразливим нарцисизмом. У канадському дослідженні 400 учасників схильність почуватися жертвою була значно тісніше пов'язана з вразливою, прихованою формою нарцисизму, ніж із грандіозною. Про різні обличчя нарцисизму ми писали окремо.

Ще одна опора синдрому жертви — зовнішній локус контролю, тобто переконання, що події в житті визначають інші люди чи обставини. Докладніше про це поняття ми розповідали в статті про локус контролю. У дослідженні 2022 року схильність почуватися жертвою корелювала саме з твердженнями на кшталт «так уже склалося, і я нічого не можу вдіяти».

Безпорадність, пережовування образ і вторинна вигода

Позиція жертви часто переплітається з безпорадністю. Автори концепції вивченої безпорадності через пів століття переглянули свою теорію: пасивність у відповідь на тривалі неприємності не засвоюється, а є реакцією за замовчуванням. Навчитися можна іншого — очікування, що погані події можна контролювати.

Важливу роль відіграє спосіб пояснювати невдачі. Тривалу безпорадність передбачали пояснення причин як постійних («так буде завжди») і всеохопних («так у всьому»). Надію ж автори описують як звичку очікувати, що погані події будуть тимчасовими, локальними й підконтрольними. Коли до таких узагальнень додається звичка пояснювати кривду поганими рисами інших людей, про яку йшлося вище, виходить думка «зі мною завжди так чинять». У ній не лишається місця ні для винятків, ні для власного впливу.

Друга опора — руміновання, тобто повторне пережовування проблеми замість пошуку рішень. Думки ходять по колу навколо того, чому все сталося і чим це обернулося, а до конкретного кроку так і не доходять. Недарма руміновання входить до чотирьох складових самої схильності почуватися жертвою, а в одному з досліджень групи Габай ця риса помітно корелювала зі схильністю до руміновання. Розпізнати його допомагає простий орієнтир: після чергового «прокручування» не з'являється жодного нового рішення, лише більше гіркоти.

Нарешті, про вторинну вигоду: позиція жертви може приносити увагу, турботу й звільнення від відповідальності. Це поняття прийшло з психоаналізу, але його перевіряли й на практиці: у нідерландському дослідженні 42,2 відсотка амбулаторних пацієнтів очікували від терапії якоїсь вторинної вигоди, лише 6 відсотків сказали про це психіатру, а таке очікування було пов'язане з гіршим результатом терапії. Помітити таку вигоду в себе — не привід для самодокорів, а підказка, про що варто відверто поговорити з фахівцем.

Чим шкодить позиція жертви

Найперше за цю позицію платить сама людина. Схильність почуватися жертвою корелює з нейротизмом, тобто зі звичкою гостро й довго переживати неприємне, а також із меншою довірою до людей. Образа, яка тижнями не відпускає, забирає час і сили, яких потім бракує на відпочинок, близьких і власні плани.

Позиція жертви помітна й на роботі. Робоче зауваження, зміна планів чи чужий успіх можуть сприйматися як особиста несправедливість, і напруга в колективі зростає. Страждає й кар'єра. В ізраїльському дослідженні схильність почуватися жертвою була пов'язана з меншим прагненням до підприємництва. Але сильне відчуття власної ефективності пом'якшувало цей зв'язок: у людей, які вірили у свої сили, він зникав.

Позиція жертви і повторна віктимізація: не плутати

Існує реальне явище, яке не можна плутати з синдромом жертви, — повторна віктимізація. Так називають ситуацію, коли людина, яка вже пережила насильство, знову його зазнає. Насильство, на жаль, не рідкість. За даними ВООЗ, про сексуальне насильство в дитинстві повідомляють кожна п'ята жінка й кожен сьомий чоловік. Це не прояв «позиції жертви»: схильність почуватися жертвою і реальний досвід насильства — різні речі.

Відповідальність за насильство завжди несе кривдник. Коли фахівці говорять про повторну віктимізацію, ідеться лише про вищий ризик і про те, як його знизити, а не про провину тих, хто постраждав. Тому після пережитого насильства важливо не залишатися з наслідками наодинці й шукати фахівця, який працює з травмою. Якщо ж небезпека триває зараз, першим кроком має бути безпека: розкажіть про ситуацію людині, якій довіряєте, і зверніться до служб допомоги.

Як вийти з позиції жертви

Чесно скажемо: втручань, перевірених саме на зниженні схильності почуватися жертвою, поки немає. Автори оригінального дослідження також застерігають, що одного лише визнання страждань часто недостатньо для змін. Проте є методи з доказами щодо механізмів, які цю позицію підтримують.

Співчуття до себе зазвичай описують через три складові: доброзичливість до себе замість самоосуду, відчуття спільності з іншими людьми замість ізоляції та усвідомленість замість надмірного занурення в болісні думки. У метааналізі 27 рандомізованих досліджень програми співчуття до себе суттєво зменшували руміновання, а також знижували депресію, стрес і самокритику.

Прощення — ще один напрям із даними. Психологи визначають його як свідоме рішення відпустити образу й бажання помсти незалежно від того, чи заслуговує на це кривдник. Прощення не означає забути, виправдати чи обов'язково помиритися. У метааналізі 54 звітів терапія, спрямована на прощення, помітно перевершувала відсутність лікування й зменшувала депресію та тривогу.

Ось що можна почати робити самостійно:

• помічати слова «завжди», «ніколи», «всі» й перевіряти, чи справді це так;
• відділяти факт від власної інтерпретації чужих намірів;
• шукати в кожній ситуації те, на що ви можете вплинути, навіть якщо це невелика частина;
• чесно спитати себе, що дає вам ця роль і як отримати це інакше;
• говорити про свої потреби прямо, а не через докори;
• обмежувати час на прокручування образ і повертатися до дій.

Корисно також кілька тижнів вести короткі нотатки: яка ситуація зачепила, що ви подумали про наміри іншої людини, що відчули й що зробили. Перечитуючи їх, легше побачити, які сценарії повторюються і де насправді був вибір.

Якщо за позицією жертви стоїть глибока невпевненість у власних силах, з нею працює психолог при низькій самооцінці. Автори дослідження про самоефективність припускають, що її можна посилювати через приклад людей у схожій ситуації та підтримку, хоча ці шляхи ще потрібно перевірити.

Якщо в позиції жертви застрягла близька вам людина, не варто сперечатися про те, наскільки їй насправді погано. Краще визнати, що їй боляче, і водночас не брати на себе обов'язок усе виправити: спитати, що вона хотіла б змінити і який перший крок може зробити сама. Власні межі при цьому теж важливі, адже допомога не означає погоджуватися з кожним звинуваченням на свою адресу.

Як допомагає психотерапія

Автори дослідження схильності почуватися жертвою пишуть, що викривлення в тлумаченні подій, поясненнях і пам'яті можна опрацьовувати в різних видах терапії, зокрема когнітивно-поведінковій і схема-терапії. Вони також радять досліджувати в терапії зв'язок цієї риси з тривожною прихильністю, щоб зрозуміти глибинні потреби людини.

На сесіях фахівець допомагає помітити, як саме людина пояснює собі конфлікти, і перевірити ці пояснення на конкретних випадках із її життя. Мета в тому, щоб у розповіді поступово з'явилося місце не лише для образи, а й для смутку, злості, потреб і власних рішень. Метод обирають разом із психологом, і важливо, щоб вам було безпечно й зрозуміло, над чим ви працюєте.

Зміни потребують часу, але вони можливі. Згаданий вище перегляд теорії безпорадності показує: навчитися можна саме очікування, що на події вдається впливати, а отже, звичний спосіб пояснювати світ теж піддається змінам.

Коли варто звернутися до фахівця

Звернутися по допомогу варто, якщо:

• вам здається, що вас кривдять майже в усіх стосунках і на кожній роботі;
• образи роками не відпускають, а думки про несправедливість займають багато часу;
• через постійні конфлікти ви втрачаєте близьких, друзів чи роботу;
• з'являються пригніченість, безнадія, безсоння чи сильна тривога;
• ви пережили насильство і відчуваєте, що не можете впоратися з його наслідками самостійно.

Подивитися, наскільки ви схильні пояснювати події зовнішніми обставинами, допоможе тест на локус контролю. Фахівець допоможе відрізнити позицію жертви від реальної небезпеки у стосунках, розібратися, що підтримує цей патерн, і за потреби направить до лікаря.

Джерела

• Maaravi Y, Hameiri B, Gur T. Perceptions of Victimhood and Entrepreneurial Tendencies. Frontiers in Psychology, 2022; 13:797787. DOI: 10.3389/fpsyg.2022.797787 · PMID: 35237209 · Повний текст
• Maier SF, Seligman ME. Learned helplessness at fifty: Insights from neuroscience. Psychological Review, 2016; 123(4):349–367. DOI: 10.1037/rev0000033 · PMID: 27337390 · Повний текст
• Greater Good Science Center, UC Berkeley. Forgiveness: Defined. berkeley.edu
• World Health Organization. Child maltreatment. Fact sheet, 2026. who.int
• Gabay R, Hameiri B, Rubel-Lifschitz T, Nadler A. The tendency for interpersonal victimhood: The personality construct and its consequences. Personality and Individual Differences, 2020; 165:110134. DOI: 10.1016/j.paid.2020.110134
• Bedard T, MacIsaac A, Visser B, Mushquash AR. Linking the Tendency for Interpersonal Victimhood, victim signaling, and narcissism: The need to be seen as a victim. Personality and Individual Differences, 2026; 251:113597. DOI: 10.1016/j.paid.2025.113597
• van Egmond J, Kummeling I. A blind spot for secondary gain affecting therapy outcomes. European Psychiatry, 2002; 17(1):46–54. DOI: 10.1016/s0924-9338(02)00622-3 · PMID: 11918993
• Ferrari M, Hunt C, Harrysunker A та ін. Self-Compassion Interventions and Psychosocial Outcomes: a Meta-Analysis of RCTs. Mindfulness, 2019; 10:1455–1473. DOI: 10.1007/s12671-019-01134-6
• Wade NG, Hoyt WT, Kidwell JE, Worthington EL. Efficacy of psychotherapeutic interventions to promote forgiveness: a meta-analysis. Journal of Consulting and Clinical Psychology, 2014; 82(1):154–170. DOI: 10.1037/a0035268 · PMID: 24364794