Конфліктологія: що вивчає наука про конфлікти, медіація і переговори

Двоє керівників відділів третій тиждень ділять бюджет, сусіди судяться через паркан, колишнє подружжя щовечора сперечається про графік зустрічей із дітьми. Історії різні, а запитання в них одне: чому суперечка стає руйнівною і що повертає її туди, де сторони ще здатні домовитися. Саме цим займається конфліктологія. Розберемо, звідки взялася ця галузь, які дослідження стали для неї класикою, чим вона відрізняється від медіації й переговорів і що з цього знадобиться студентові-психологу.

Що таке конфліктологія

Конфліктологія — це міждисциплінарна галузь знання про те, як виникають, розгортаються й завершуються конфлікти між людьми, групами, організаціями й державами. Свої відповіді до неї приносять психологія, соціологія, право, політологія й менеджмент, тож одна суперечка тут — водночас історія про емоції, інтереси й процедуру.

З назвою є пастка, про яку краще знати одразу. «Конфліктологія» — це пострадянська академічна традиція: під таким заголовком виходять українські й російські підручники, зокрема багато разів перевиданий курс А. Я. Анцупова й А. І. Шипілова. Англомовна наука окремої «конфліктології» не виділяє — там говорять про дослідження конфліктів (conflict studies) і їх розв'язання (conflict resolution). У Словнику Американської психологічної асоціації статті «conflictology» немає, зате розв'язання конфлікту визначено як зменшення розбрату між людьми чи групами через примирення, переговори й торг. Тож наукові статті шукайте за англомовними назвами.

Галузь має два поверхи. Теоретичний пояснює, чому одні суперечки згасають, а інші розростаються. Прикладний перетворює ці знання на процедури й навички — від шкільного посередництва до тренінгів із психології ефективних переговорів для команд і керівників.

Звідки взялася наука про конфлікти

Довго конфлікт вважали поломкою. Погляд змінила книжка американського соціолога Льюїса Козера «Функції соціального конфлікту» (1956). Спираючись на класичний есей Георга Зіммеля, Козер доводив, що конфлікт — теж форма соціалізації: у суперечках групи окреслюють свої межі, краще усвідомлюють, хто вони, і не розпадаються під тиском напруження. Цілком гармонійна група, за Козером, неможлива: у ній не було б ні руху, ні структури.

Від Козера лишилося й розрізнення, яким користуються досі. Реалістичний конфлікт виростає з конкретної незадоволеної вимоги і служить засобом її досягти, тож він стихає, щойно з'являється інший шлях до мети. Нереалістичний живиться потребою розрядити напругу: сварка стає самоціллю, а мішень легко змінюється. Звідси і завдання, яке Козер відводив посередникові, — прибрати нереалістичну агресію, щоб сторони могли тверезо обговорити справжні претензії.

Психологічну лінію розвинув Мортон Дойч. У статті 1949 року він пов'язав співпрацю й суперництво з тим, як влаштовані цілі сторін. Коли успіх одного наближає успіх іншого, виникає позитивна взаємозалежність, і люди схильні співпрацювати. Коли виграш одного означає програш іншого, взаємозалежність негативна, і ситуація сама штовхає до боротьби. Отже, характер конфлікту часто задає не вдача учасників, а будова того, що вони ділять.

Паралельно конфлікт почали описувати мовою математики. Теорія ігор аналізує рішення людей, чий вибір впливає одне на одного, а найвідомішою її моделлю стала дилема в'язня: кожному вигідніше дбати про себе, але якщо так учинять обидва, обидва опиняться в гіршому становищі. Відкриття гри зазвичай приписують Мерріллу Флуду й Мелвіну Дрешеру, які працювали в корпорації RAND після Другої світової, а історію з ув'язненими до неї додав Альберт Такер. На початку 1980-х Роберт Аксельрод провів комп'ютерні турніри для повторюваної версії гри, і обидва виграла стратегія взаємності («око за око»): почати зі співпраці, а далі повторювати попередній хід партнера. Аксельрод пояснював її успіх тим, що вона ніколи не зраджує першою, відповідає на зраду, готова пробачити й зрозуміла іншим.

Експеримент «Печера розбійників»: від ворожнечі до спільної мети

Найвідоміше дослідження галузі провели в літньому таборі. Улітку 1954 року команда Музафера Шерифа привезла 22 хлопчиків років одинадцяти до скаутського табору, з усіх боків оточеного парком Robbers Cave в Оклахомі. Учасників добирали прискіпливо: стабільні родини, жодних провалів у школі, ніхто нікого раніше не знав. Спершу дві групи жили окремо, не підозрюючи одна про одну, і встигли обрати лідерів, назви («Гримучі змії» та «Орли») й власні правила.

На другому етапі дослідники влаштували серію змагань, де перемога однієї групи означала поразку іншої. Ворожнеча не забарилася: образливі прізвиська, стереотипи про «підлих» суперників, спалений прапор. Показово, що саме тоді згуртованість усередині кожної групи помітно зросла, але ця солідарність аж ніяк не поширювалася на чужих. Як належність до групи стає частиною образу себе, пояснює теорія соціальної ідентичності.

На третьому етапі групи спершу просто зводили разом: спільний обід, кіно, феєрверк. Це не спрацювало — простий контакт лише додав приводів для образ, і хлопці використовували спільні події, щоб обмінятися черговими випадами.

Тоді дослідники запровадили надзавдання — мети, важливі для обох груп, але недосяжні для кожної поодинці. Персонал таємно перекрив подачу води, і табір нібито лишився без питної води; фільм «Острів скарбів» коштував 15 доларів, яких табір не міг сплатити повністю. Розв'язуючи ці проблеми разом, хлопці почали позичати одне одному інструменти й домовлятися про черговість, а в соціометричних опитуваннях побільшало дружніх виборів серед недавніх ворогів.

Класику варто читати критично. Звіт самого Шерифа визнає, що учасники не знали, що саме за ними спостерігають і що кожен крок спланований заздалегідь: спостерігачі видавали себе за вожатих, а кризи на кшталт зламаного водогону влаштовував персонал. Джина Перрі в книжці «The Lost Boys» (2018) розшукала учасників і розповіла про попередню, 1953 року, спробу схожого експерименту, яку довелося зупинити: хлопці об'єдналися не проти іншої групи, а проти дорослих. Вона ж ставить питання, наскільки персонал сам підживлював суперництво і що насправді знали батьки. Висновок про силу спільної мети від цього не зникає, але охайний підручниковий сюжет виявляється значно складнішим.

Контакт між групами: що показали метааналізи

Ідею, що знайомство з представниками іншої групи зменшує ворожнечу, розвинув Гордон Олпорт у книжці «Природа упередження» (1954). Словник APA описує гіпотезу контакту так: взаємодія між членами різних груп зменшує упередження, і ефект сильніший, коли люди мають рівний статус, не змагаються між собою і не сприймають одне одного як зовсім чужих.

Найпереконливішу перевірку провели Петтігрю і Тропп: їхній метааналіз 2006 року об'єднав 713 вибірок із 515 досліджень. Контакт зазвичай знижував упередження, ефект поширювався на всю групу, а не лише на знайомих її представників, і суворіші за методом дослідження показували його навіть сильнішим. Умови Олпорта підсилювали результат, але виявилися не обов'язковими. Автори радили надалі вивчати передусім те, що заважає контакту працювати.

На перший погляд, це суперечить табору Шерифа, де спільні обіди нічого не дали. Але там зустрічалися групи в розпалі ворожнечі й без жодної взаємозалежності. Для практики урок такий: посадити сторони за один стіл — лише початок, важливо, що саме вони роблять разом.

Конфліктологія, медіація і переговори

Ці слова часто плутають, хоча стоять вони на різних рівнях: конфліктологія — наука, а переговори й медіація — процедури, що з неї виросли й нею перевіряються.

Переговори — це взаємна комунікація, у якій сторони суперечки розбирають спірні питання, пояснюють свої позиції й обмінюються пропозиціями та контрпропозиціями, шукаючи прийнятний для всіх варіант. Третьої сторони тут немає. Класикою став метод принципових переговорів, який 1981 року описали Роджер Фішер і Вільям Юрі з Гарвардського переговорного проєкту. Він тримається на чотирьох опорах: відокремлювати людей від проблеми, говорити про інтереси, а не про позиції, шукати варіанти взаємної вигоди й спиратися на об'єктивні критерії. Поруч стоїть правило найкращої альтернативи (BATNA): угода має сенс, лише якщо вона краща за те, що буде без неї.

Медіація додає до переговорів нейтральну третю особу. Словник APA описує медіатора як людину — скажімо, юриста чи психолога, — яка допомагає сторонам спілкуватися й дійти згоди. Головна відмінність від суду: медіатор не може нав'язати результат, рішення лишається за учасниками. Його сила — у розмові, продуктивнішій, ніж сторони провели б самі: він допомагає встановити факти, зберігає неупередженість, підштовхує до нових ідей. Одні медіатори зосереджуються на швидкому врегулюванні справи, інші — на стосунках людей, яким ще доведеться мати справу одне з одним.

Арбітраж і суд улаштовані інакше. Сторони викладають аргументи неупередженій особі, і вирішує вже вона: арбітр, суддя або присяжні. Процес змагальний, а підсумок зазвичай має переможця й переможеного. Арбітраж, на відміну від суду, конфіденційний, арбітра й правила сторони обирають самі, а за їхньою згодою рішення остаточне.

В Україні медіацію врегульовано окремим законом, який описує її як добровільну й конфіденційну процедуру. Чи дає вона щось, крім економії часу? Показове дослідження провели Емері та колеги: сім'ї зі спором про опіку над дітьми випадковим чином скеровували або на медіацію, або до суду. Через 12 років батьки, які жили окремо від дітей і пройшли медіацію, більше долучалися до їхнього життя, частіше бачилися з ними й мали більший вплив на спільне виховання — і конфліктів між батьками від цього не побільшало.

Де застосовують конфліктологію і хто це робить

Конфліктолог — радше роль, ніж окрема професія з єдиними вимогами. Її виконують психологи, юристи, HR-фахівці й викладачі, які спеціалізуються на аналізі конфліктів, медіації або навчанні навичок домовлятися. Серед медіаторів, як зазначають автори енциклопедії Університету Колорадо, є і досвідчені професіонали, і люди з дуже різним фаховим тлом.

В організаціях конфліктологія допомагає розбирати суперечки в командах. У сімейній практиці існує медіація для пар, що розлучаються: APA описує її як консультування щодо фінансів, опіки та зустрічей із дітьми. У школі посередником між двома однолітками може стати старшокласник, а на іншому полюсі — дипломатія, де посередником може виступати Генеральний секретар ООН. За оцінкою 2003 року, суди лише американського штату Флорида щороку скеровували на медіацію близько 150 тисяч справ. Правовий бік цього поля досліджує сусідня галузь — юридична психологія.

Найвідоміший інструмент, яким користуються і тренери, і дослідники, — опитувальник Кеннета Томаса й Ральфа Кілменна (1974). Він описує п'ять стилів поведінки в конфлікті: суперництво, уникання, пристосування, компроміс і співпрацю. Співпрацю вважають найнадійнішим шляхом до стійких домовленостей, проте жоден стиль не підходить до всіх ситуацій: уникнути розмови розумно з людиною, яка вибухає, а поступитися — коли напругу треба знизити негайно.

Уявімо три ситуації. Керівники відділів сперечаються за бюджет, а за словами «нам потрібно більше» ховаються страх утратити вплив і тиск згори — розмова про це дасть більше, ніж торг за відсотки. Батьки після розлучення не можуть узгодити графік, і медіатор допомагає їм домовитися, не забираючи рішення. Два класи ворогують після змагань — і тут пригадується табір Шерифа: спільна справа, важлива для обох, — по суті те саме надзавдання з його експерименту.

Є й межа. Методи конфліктології розраховані на сторони з приблизно рівними можливостями. Коли в стосунках є насильство чи систематичний контроль, безпека важливіша за домовленість, і пошук компромісу тут не годиться. Чим такий стан відрізняється від звичайного міжособистісного конфлікту, розібрано окремо.

Міфи і факти про конфліктологію

Що найчастіше кажуть про науку про конфлікти — і як є насправді:

Насправді	Поширений міф
Конфліктолог і медіатор допомагають домовитися, а рішення ухвалюють самі сторони	Конфліктолог вирішить конфлікт за вас
Медіатор не виносить рішення — це робить суддя або арбітр	Медіатор — це той самий суддя, тільки неофіційний
Принципові переговори шукають вигоду для обох і спираються на об'єктивні критерії	Головне в переговорах — дотиснути іншу сторону
Мета — зробити конфлікти керованими; вони мають і соціальні функції	Конфлікти можна й треба усунути повністю
Групам у розпалі ворожнечі сам контакт може лише підлити олії у вогонь — потрібна спільна справа	Досить посадити сторони за один стіл — і ворожнеча мине

Джерела

• APA Dictionary of Psychology: mediation (а також статті negotiation, arbitration, principled negotiation, conflict resolution, contact hypothesis, prisoner's dilemma, divorce mediation, mediator).
• Sherif M., Harvey O. J., White B. J., Hood W. R., Sherif C. W. Intergroup Conflict and Cooperation: The Robbers Cave Experiment, 1954/1961. Classics in the History of Psychology, York University (розділи 7–8: контакт без взаємозалежності, надзавдання, висновки). Критичний перегляд: Perry G. The Lost Boys: Inside Muzafer Sherif's Robbers Cave Experiment. Scribe, 2018.
• Program on Negotiation, Harvard Law School: Principled Negotiation: Focus on Interests to Create Value (чотири елементи методу Фішера, Юрі й Паттона, BATNA); Conflict-Management Styles: Pitfalls and Best Practices (п'ять стилів за Томасом і Кілменном).
• Beyond Intractability, Conflict Information Consortium, University of Colorado Boulder: Leb C. Arbitration, 2003 (порівняння суду, арбітражу й медіації); Honeyman C., Yawanarajah N. Mediation, 2003; Maiese M. Negotiation, 2003 (позиційний торг і переговори на основі інтересів, взаємозалежність цілей за Дойчем; першоджерело — Deutsch M. A Theory of Co-operation and Competition. Human Relations, 1949; 2:129–152).
• Kuhn S. Prisoner's Dilemma. Stanford Encyclopedia of Philosophy, 1997, ред. 2025 (Флуд і Дрешер, Такер, турніри Аксельрода).
• Coser L. A. The Functions of Social Conflict. The Free Press, 1956.
• Анцупов А. Я., Шипилов А. И. Конфликтология. Учебник для вузов (кілька перевидань).
• Pettigrew T. F., Tropp L. R. A meta-analytic test of intergroup contact theory. Journal of Personality and Social Psychology, 2006; 90(5):751–783. DOI: 10.1037/0022-3514.90.5.751 · PMID: 16737372
• Emery R. E., Laumann-Billings L., Waldron M. C., Sbarra D. A., Dillon P. Child custody mediation and litigation: custody, contact, and coparenting 12 years after initial dispute resolution. Journal of Consulting and Clinical Psychology, 2001; 69(2):323–332. DOI: 10.1037/0022-006x.69.2.323 · PMID: 11393609