Синдром Мюнхгаузена: коли людина вигадує хворобу, і що з цим робити

Уявіть людину, яка свідомо вдає із себе хвору: підробляє аналізи, ковтає непотрібні ліки, наполягає на операції, якої не потребує. Не заради лікарняного чи грошей — а щоб опинитися в ролі пацієнта, яким опікуються. Це і є синдром Мюнхгаузена — рідкісний, але добре описаний психічний розлад, де людина завдає шкоди власному тілу заради уваги й турботи.

Тема оточена міфами: її плутають то з іпохондрією, то зі звичайним «симулянтом», а найважчу форму — коли хворобу вигадують дитині — часто описують як трилер, а не як те, чим вона є насправді: форму насильства. Розберемося спокійно й точно: що це за стан, звідки взявся, чим відрізняється від суміжних, і як допомогти собі чи близькому.

Що таке синдром Мюнхгаузена простими словами

Синдром Мюнхгаузена — це різновид штучного (симулятивного) розладу, за якого людина навмисно фальсифікує, перебільшує або навіть викликає у себе симптоми хвороби. Ключове слово тут — навмисно: на відміну від багатьох станів, симптоми не «здаються» людині, вона свідомо їх створює. Але робить це не заради очевидної вигоди, а через глибоку внутрішню потребу бути хворою, отримувати обстеження, співчуття й догляд.

Саме ця деталь відрізняє розлад від звичайного обману. У сучасній класифікації стан офіційно називають штучним розладом; «синдром Мюнхгаузена» — історична назва його найважчої, хронічної форми з мандрівками від лікарні до лікарні. Людина в цьому стані не грає роль — вона справді страждає, просто страждання спрямоване на саму себе.

Звідки взялася назва

Назву стан отримав від барона Мюнхгаузена — літературного персонажа XVIII століття, відомого неймовірними, вигаданими історіями про власні пригоди. У 1951 році британський лікар Річард Ашер описав пацієнтів, які кочували між лікарнями з драматичними, але видуманими скаргами, і назвав це «синдромом Мюнхгаузена» — за здатністю переконливо розповідати «медичні небилиці».

Через чверть століття, у 1977 році, педіатр Рой Медоу описав ще страшніший варіант — коли дорослий вигадує або викликає хворобу не в себе, а в дитини, яку доглядає. Він назвав це «синдромом Мюнхгаузена за дорученням». Сьогодні терміни оновилися, але обидві назви залишилися в побуті й у старих медичних документах.

Як це виглядає: поведінка й тривожні дзвіночки

Людина зі штучним розладом зазвичай має вражаюче багату історію хвороб і госпіталізацій, часто добре орієнтується в медичній термінології, а її симптоми дивно не збігаються з результатами обстежень. Це не про слабку волю чи «поганий характер» — це глибокий психологічний стан, з яким працює психотерапевт, а не докори.

На що звертають увагу фахівці:

• симптоми драматичні, але не підтверджуються аналізами й оглядом, а історія хвороби суперечлива;
• людина прагне інвазивних обстежень і операцій, радо погоджується на болісні процедури;
• стан загадковим чином погіршується саме тоді, коли за пацієнтом спостерігають, і покращується, коли ні;
• людина уникає передачі медичних записів з попередніх клінік, часто змінює лікарів («ходіння по лікарях»);
• рецидиви трапляються передбачувано, а нові симптоми з'являються, щойно попередні спростовано.

Жоден із цих пунктів окремо не є діагнозом — усі ми маємо право хворіти по-справжньому. Але стійке поєднання таких ознак — привід для делікатної професійної оцінки.

Чим це НЕ є: Мюнхгаузен, симуляція, іпохондрія та психосоматика

Найбільша плутанина навколо теми — саме тут. Чотири різні стани легко сплутати, бо ззовні вони схожі, але механізм у них зовсім різний.

• Синдром Мюнхгаузена (штучний розлад): симптоми підроблені або викликані свідомо; мотив — роль хворого, увага й турбота, а не матеріальна вигода. Це психічний розлад.
• Симуляція: симптоми теж підроблені свідомо, але заради очевидної зовнішньої вигоди — лікарняного, грошей, ухилення від служби чи відповідальності. Це не хвороба, а поведінка.
• Іпохондрія (тривога за здоров'я): людина щиро вірить, що хвора, боїться серйозної недуги — жодного обману немає, страждання реальне.
• Психосоматика: симптоми справжні й відчутні, але не мають органічної причини і не створюються свідомо.

Простий орієнтир: у симуляції людина хоче щось отримати ззовні, при Мюнхгаузені — саму роль пацієнта, при психосоматиці тіло реагує на стрес без будь-якого наміру, а при іпохондрії страх хвороби абсолютно щирий. Плутати їх — означає або несправедливо звинуватити хвору людину в брехні, або пропустити справжню небезпеку.

Класифікація і діагноз

У чинній Міжнародній класифікації хвороб (МКХ-11) стан має дві окремі рубрики: 6D50 — штучний розлад, спрямований на себе (це і є колишній синдром Мюнхгаузена) та 6D51 — штучний розлад, спрямований на іншого (колишній синдром за дорученням). У старій МКХ-10, яку досі цитують багато сайтів, це код F68.1.

В американській класифікації DSM-5-TR розлад розміщено серед «соматичних симптомних і споріднених розладів» з уточненням, спрямований він на себе чи на іншу людину. Спільний для всіх систем критерій один: фальсифікація чи викликання ознак хвороби, поєднана з встановленим обманом і без очевидної зовнішньої вигоди. Саме відсутність матеріального зиску відрізняє розлад від симуляції — і саме тому це діагноз, а не просто «брехня».

Чому люди це роблять

Причини рідко лежать на поверхні. Дослідники описують кілька повторюваних тем: порушені прив'язаності й емоційна занедбаність у дитинстві, ранній власний досвід серйозної хвороби чи тривалого лікування, коли турбота лікарів була чи не єдиним джерелом тепла. Для такої людини роль пацієнта стає способом отримати увагу, близькість і відчуття, що про неї нарешті дбають.

Часто стан переплітається з депресією та розладами особистості — за великою вибіркою випадків депресію мали близько 42% людей зі штучним розладом. Це не «вистава заради маніпуляції» у побутовому сенсі, а болісний, часто несвідомо керований спосіб упоратися з внутрішньою порожнечею. Розуміти це важливо, щоб реакцією було не презирство, а спрямування до допомоги.

Делегований синдром: коли хворобу вигадують дитині

Найважча форма — коли дорослий вигадує, перебільшує або навмисно викликає хворобу не в себе, а в того, кого доглядає: найчастіше матір у власної дитини, іноді — опікун у літньої чи залежної людини. Дитину водять по лікарях, піддають зайвим аналізам, процедурам і навіть операціям через симптоми, яких насправді немає або які створює сам дорослий.

Це не «дивна поведінка» — це форма фізичного та емоційного насильства над дитиною, яку медицина визнає окремо. За систематичними оглядами випадків, кривдниками виступають переважно жінки (за різними вибірками — понад 90%), а серед постраждалих найбільше дітей і підлітків. Наслідки бувають важкими: за одним оглядом, приблизно у 12% задокументованих випадків справа доходила до загибелі дитини, а повторення епізодів фіксували більш ніж у трьох чвертях родин.

Тут головне — не полювання на «винних» серед тривожних батьків, а безпека дитини. Підозра на делегований синдром вимагає обережної, командної оцінки за участю лікарів, психологів і служб захисту дітей. Самій дитині, яка пережила таке, згодом потрібна підтримка дитячого психолога, щоб відновити довіру до власного тіла й до дорослих.

Кого це зачіпає і наскільки поширене

Точні цифри назвати важко, бо стан за визначенням прихований: людина докладає зусиль, щоб її не викрили. За наявними оцінками, штучний розлад виявляють приблизно в 1% пацієнтів у деяких медичних умовах, а серед окремих госпіталізованих груп — і частіше. Найбільший аналіз задокументованих випадків показує: близько двох третин — жінки, середній вік на момент звернення — трохи за тридцять, і помітно частіше йдеться про людей, дотичних до медицини за фахом.

Ця «медична обізнаність» невипадкова: досвід роботи чи навчання в охороні здоров'я дає і знання, щоб переконливо імітувати хворобу, і особливе ставлення до лікарняного середовища як до місця, де тебе помічають.

Наслідки й реальна небезпека

Синдром Мюнхгаузена — не нешкідлива дивина. Заради ролі пацієнта людина роками наражається на зайві обстеження, наркоз, операції та ускладнення, які самі по собі можуть завдати шкоди. Додайте сюди виснажені стосунки, втрату роботи, борги за лікування й глибоку ізоляцію — коло близьких зрештою відчуває, що ним маніпулюють, навіть якщо не розуміє, що відбувається.

Коли розлад спрямований на дитину, ризик прямий і смертельний. Тому і для самої людини зі штучним розладом, і особливо у випадках за дорученням зволікання коштує надто дорого — потрібне втручання фахівців.

Чому це так важко розпізнати

Стан діагностують рідко й пізно з кількох причин. По-перше, людина активно приховує обман і вміло змінює клініки, тож жоден лікар не бачить повної картини. По-друге, медична система розрахована на те, щоб вірити пацієнтові, — і це правильно, але саме цим користується розлад. По-третє, бракує обізнаності: без консолідованих медичних записів і настороженості фахівця суперечності легко списати на «складний випадок».

Через це багато людей роками лишаються без правильного розуміння свого стану — не тому, що симулюють вигоду, а тому, що потребують психологічної, а не чергової хірургічної допомоги.

Лікування і прогноз

Чесна відповідь: простого й гарантованого лікування немає, а прогноз вважають складним. Немає «пігулки від синдрому Мюнхгаузена» — медикаменти можуть допомогти лише при супутніх станах, як-от депресія чи тривога. Основою залишається психотерапія, і працює вона тим краще, чим менше в ній звинувачення.

Ключовий принцип фахівців — непунітивний, неконфронтаційний підхід: не викривати людину з торжеством («ми вас спіймали!»), а обережно перевести розмову з тіла на почуття, які стоять за симптомами, і на потреби, які людина намагається в такий спосіб задовольнити. Часто спершу залучають консультацію психіатра, щоб оцінити супутні розлади, а далі — тривалу психотерапевтичну роботу. Складність у тім, що людині важко визнати проблему; тому терпіння й відсутність осуду тут не «м'якість», а частина лікування.

Що робити, якщо ви підозрюєте це в собі або близького

Якщо ви впізнаєте цей патерн у себе — постійний потяг опинитися в ролі хворого, полегшення від обстежень, відчуття, що лише тоді вас помічають, — це не привід соромитися, а привід звернутися по психологічну допомогу. За цією поведінкою майже завжди стоїть реальний біль, з яким можна впоратися інакше.

Якщо йдеться про близького, найгірше — влаштувати викриття й звинувачення: тиск лише посилює цикл. Говоріть про свою тривогу й про конкретний вплив на життя, а не про «брехню», і м'яко підтримуйте звернення до фахівця. А якщо ви помічаєте тривожні ознаки у дорослого щодо дитини — не мовчіть: тут ідеться про безпеку, і краще перестрахуватися, залучивши лікарів і психологів. За потреби з такими ситуаціями допомагають розібратися досвідчені психотерапевти нашого центру.

Джерела

• Asher R. (1951). Lancet, 1(6650):339–341. DOI: 10.1016/s0140-6736(51)92313-6 · PMID: 14805062 — стаття, що ввела термін «синдром Мюнхгаузена».
• Meadow R. (1977). Lancet, 2(8033):343–345. DOI: 10.1016/s0140-6736(77)91497-0 · PMID: 69945 — опис делегованої форми як межі жорстокого поводження з дитиною.
• Yates G.P., Feldman M.D. (2016). General Hospital Psychiatry, 41:20–28. DOI: 10.1016/j.genhosppsych.2016.05.002 · PMID: 27302720 — найбільший аналіз випадків (455): стать, вік, коморбідність, «медична» професія.
• Sousa Filho D. та ін. (2017). Einstein (São Paulo), 15(4):516–521. DOI: 10.1590/S1679-45082017MD3746 · Повний текст (PMC) · PMID: 29364370 — оглядова робота про синдром і причини недодіагностики.
• Wang D. та ін. (2025). Frontiers in Public Health, 13:1723415. DOI: 10.3389/fpubh.2025.1723415 · Повний текст · PMID: 41641042 — систематичний огляд делегованої форми (455 кривдників / 469 постраждалих).
• Abdurrachid N., Gama Marques J. (2022). CNS Spectrums, 27(1):16–26. DOI: 10.1017/S1092852920001741 · PMID: 32772954 — характеристики кривдників і наслідки (переважно жінки, викликання хвороби, смертність ~12%).
• Bass C., Wade D.T. (2019). Practical Neurology, 19(2):96–105. DOI: 10.1136/practneurol-2018-001950 · PMID: 30425128 — розмежування симуляції та штучного розладу.
• Jafferany M. та ін. (2018). The Primary Care Companion for CNS Disorders, 20(1):17nr02229. DOI: 10.4088/PCC.17nr02229 · PMID: 29489075 — психодинаміка й диференційна діагностика.
• Bursch B., Emerson N.D., Sanders M.J. (2021). Journal of Clinical Psychology in Medical Settings, 28(1):67–77. DOI: 10.1007/s10880-019-09668-6 · PMID: 31612305 — оцінка й ведення делегованої форми, її потенційна летальність.
• Ehrlich S. та ін. (2013). Progress in Brain Research, 206:123–141. DOI: 10.1016/B978-0-444-63364-4.00024-7 · PMID: 24290479 — історичні й літературні корені назви.
• Американська психологічна асоціація, словник: визначення штучного розладу.
• MSD Manual (професійна версія): класифікація за DSM-5-TR, розмежування із симуляцією, непунітивне ведення.