Вікова психологія

Центральне поняття галузі — онтогенез, тобто розгортання психіки конкретної людини. Класичне питання вікової психології ставлять у три ходи: що є джерелом розвитку, що — його умовами і що — рушійною силою. Рушійною силою в класичній традиції вважають суперечність між новими можливостями людини і старими формами стосунків. Розвиток не має вікової стелі: після Еріка Еріксона постала психологія розвитку впродовж життя, яка вивчає зміни і в сорок, і у вісімдесят років.

Перші систематичні питання галузі — що дитина знає, чого боїться, як змінюється рік за роком — поставив Стенлі Голл, якого називають батьком вікової та дитячої психології в США. Він же описав підлітковість як період «бурі і натиску», і цей образ досі живе в масовій культурі.

Життєвий шлях ділять на періоди: ранній і дошкільний вік, молодший шкільний, підлітковий, юнацький, зрілість і старість. Межі в різних авторів не збігаються, бо різні критерії: Виготський ділить за новоутвореннями й кризами, Ельконін — за провідною діяльністю, Піаже — за будовою мислення, Еріксон — за психосоціальним завданням. Переходи між періодами часто проходять через вікові кризи, а сама періодизація дає нормативні очікування, а не нормативи.

За Жаном Піаже, мислення проходить чотири стадії: сенсомоторну (приблизно 0–2 роки), доопераційну (2–7), конкретних операцій (7–11) і формальних операцій (від 11 років), коли стає доступним абстрактне міркування. Лоренс Колберг продовжив цю лінію в моралі: за тим, як люди обґрунтовують розв’язання моральних дилем, він виділив три рівні по дві стадії — доконвенційний, конвенційний і постконвенційний.

Лев Виготський показав, що кожна вища психічна функція спершу існує між людьми і лише потім стає внутрішньою, — цей перехід називають інтеріоризацією. Поруч стоїть ідея сензитивних періодів: у певному віці психіка особливо чутлива до досвіду, і мова чи соціальні навички засвоюються найлегше. Після такого вікна навчання не зникає, а лише дається важче: «зараз легше, ніж потім», а не «зараз або ніколи».

Підлітковий вік ВООЗ окреслює приблизно 10–19 роками; його головне завдання — знайти власну ідентичність, і всупереч образу «бурі і натиску» більшість підлітків проходять цей етап без серйозних криз. Криза середнього віку — період переоцінки життя приблизно між 40 і 60 роками. Термін 1965 року запропонував психоаналітик Еліот Жак, але про гостру кризу повідомляють лише близько 10–26% людей, а для більшості це спокійна переоцінка цінностей.

Студентові, який готується до іспиту з вікової психології, зручно почати з вікової періодизації й теорій розвитку, а потім перейти до окремих періодів. Батькам і практикам знадобляться сторінки про соціалізацію, прив’язаність за Джоном Боулбі, затримку психічного розвитку й мутизм. Як ці знання працюють у навчанні дітей, пояснює сусідня галузь — педагогічна психологія.