Віктимність: що це, віктимна поведінка і чому вона не означає провину

Віктимність (від лат. victima — жертва) — це підвищена ймовірність стати жертвою злочину, насильства чи іншої кривди, яку зумовлюють обставини, становище людини та наслідки пережитого раніше. Термін прийшов із віктимології — науки про жертв злочинів, що виросла з кримінології. Віктимність описує ризик, а не провину: відповідальність за насильство завжди несе той, хто його вчинив.

Віктимна поведінка — так у кримінології називають дії чи бездіяльність людини, які в конкретній ситуації підвищують імовірність стати жертвою. У підручниках і на уроках безпеки до неї зараховують, наприклад, прогулянки наодинці безлюдними місцями вночі, демонстрацію дорогих речей незнайомцям, надмірну довірливість, невміння сказати «ні». У побуті ж цей вислів часто звучить як «сама винна», і саме тому з ним варто поводитися обережно.

Нижче — чим віктимність відрізняється від віктимізації та віктимблеймінгу, чому насильство іноді повторюється з тією самою людиною, що справді знижує ризик, звідки взялося поняття і чим вимірюють віктимізацію.

Віктимна поведінка: що означає термін і чому він небезпечний у побуті

У віктимології є поняття «провокація з боку жертви» (англ. victim precipitation). Його вжив американський кримінолог Марвін Вольфганг у 1958 році, коли вивчав жертв убивств. Так назвали ситуації, у яких потерпілий частково або повністю спричинив власну віктимізацію. Звідси й відповідь на поширене питання, як називається, коли жертва нібито сама провокує. Але цей термін описує послідовність подій для слідства й науки, а не моральну оцінку людини, і його давно критикують за те, що він легко стає виправданням кривдника.

Список «віктимної поведінки» має сенс як порада заздалегідь: де небезпечно, як домовитися з другом про сигнал, кому подзвонити. Проблема починається, коли той самий список застосовують після того, що сталося. Тоді він уже нікого не захищає, а шукає винного серед постраждалих: «навіщо пішла», «чому відчинила», «сама довірилася».

Як легко поняття стає ярликом, видно навіть з української відомчої практики. В інструкції МВС 2002 року про профілактичний облік осіб, які вчинили насильство в сім'ї, віктимну поведінку визначили як «провокаційну поведінку потенційної жертви насильства в сім'ї». Документ утратив чинність у 2004 році, але це формулювання досі трапляється в термінологічній базі законодавства.

Сучасна віктимологія розводить два питання. Перше — що підвищує ризик: обставини, середовище, попередня травма, дії самого кривдника. Друге — хто відповідає за насильство, і відповідь на нього не залежить від першого: рішення завдати шкоди ухвалює кривдник, тож навіть найризикованіша ситуація не робить постраждалого винним. Як і чому оточення перекладає провину на постраждалих, докладно розібрано на сторінці про віктимблеймінг.

Якщо після пережитого в голові крутиться «я сама винна», а розповісти нікому, почати можна з пошуку психолога, з яким безпечно говорити про насильство: без допиту про деталі й без порад заднім числом.

Віктимність, віктимізація, ревіктимізація: у чому різниця

Ці слова плутають навіть у фахових текстах. Різниця в тому, що саме описано — ризик, подію чи її наслідки — і хто «діє» в кожному випадку. Ще одна пастка перекладу: у частині українських і російських джерел «повторною віктимізацією» називають вторинну — шкоду від реакції поліції, лікарів чи близьких. У міжнародній літературі це різні явища: вторинна віктимізація стосується реакції інших людей, повторна — нового насильства. Якщо ж реакція установ знову запускає пережитий жах, говорять про ретравматизацію.

Поняття	Що це	Хто «діє»	Приклад
Віктимність	Підвищена ймовірність стати жертвою	Обставини, становище, наслідки пережитого	Підліток, який уже зазнав жорстокості вдома
Віктимізація	Подія або процес, у якому людині завдають шкоди	Кривдник	Пограбування, побиття, шахрайство
Вторинна віктимізація	Додаткова шкода від реакції установ і людей	Поліція, лікарі, близькі	Допит «а що ви там робили вночі?»
Повторна віктимізація (ревіктимізація)	Нове насильство щодо людини, яка вже його пережила	Інший або той самий кривдник	Насильство в стосунках після насильства в дитинстві
Полівіктимізація	Кілька різних видів насильства за короткий час	Різні кривдники й середовища	Цькування в школі та жорстокість удома в один рік
Віктимблеймінг	Перекладання провини на постраждалого	Оточення, суспільство	«Нічого було туди йти»
«Позиція жертви»	Стійке відчуття, що тебе постійно кривдять	Переживання самої людини	«Мене всі використовують»

Перші п'ять рядків описують реальний ризик і реальні події. Останній — суб'єктивне переживання, яке в побуті називають синдромом жертви: йому присвячена окрема стаття нашого блогу, і з віктимністю його змішувати не варто. Людина з високим ризиком насильства може зовсім не почуватися жертвою, і навпаки.

Чому насильство повторюється: що підвищує ризик і що з цього не випливає

Найсильніший відомий чинник ризику нового насильства — попереднє насильство. Метааналіз Вокер і колег (2019) об'єднав 80 досліджень і 12 252 людей, які пережили сексуальне насильство в дитинстві. У середньому 47,9% із них зазнали сексуального насильства знову, уже пізніше в житті, тобто майже кожна друга людина.

Важить і те, скільки різних видів насильства людина пережила. Девід Фінкельгор і колеги (2007) опитали національну вибірку з 2030 дітей віком від 2 до 17 років у США: 22% із них за один рік зазнали чотирьох і більше різних видів насильства. Саме ця полівіктимізація, а не окремий епізод, найкраще передбачала симптоми травми, і такі діти мали їх більше, ніж ті, кого кривдили повторно, але одним способом.

Чому так відбувається? Огляд Ферейдуні та колег (2024) охопив 71 дослідження й понад 31 тисячу учасників. Серед імовірних ланок між насильством у дитинстві й новим насильством у дорослому віці автори називають вираженість симптомів травми, дисоціацію, труднощі з регуляцією емоцій і ризиковану сексуальну поведінку. Водночас вони наголошують, що доказів поки обмаль, а для популярної ідеї про «нездатність розпізнати небезпеку» даних зовсім мало.

Дослідження, у яких людей спостерігали в часі, уточнюють картину. Систематичний огляд Кюнер і колег (2025) відібрав 16 таких робіт. Найстабільнішим предиктором нового насильства виявилася загальна тяжкість ПТСР, а також тяжкість попереднього насильства й уживання наркотиків. Дисоціація в цих дослідженнях ризику не передбачала, а соціальна підтримка не захищала стабільно.

Із цих даних не випливає, що існує «характер жертви». Ще у 2003 році Тері Мессман-Мур і Патрісія Лонг, переглянувши дослідження, дійшли висновку: внутрішні чинники самої людини мають обмежену й суперечливу підтримку. Вони запропонували дивитися ширше — на сім'ю, суспільні норми і насамперед на поведінку кривдника. Вразливість, яку залишає травма, — наслідок чужого насильства, а скористатися нею вирішує лише той, хто кривдить.

Є й зворотний зв'язок. За оглядом Ферейдуні та колег, у людей, які пережили повторне насильство, частіше трапляється самозвинувачення, і частина досліджень пов'язує саме звинувачення власного характеру й поведінки з новим ризиком. Тож думка «я сама винна» не робить безпечнішою, а може додавати вразливості.

Що допомагає знизити ризик повторної віктимізації

Перший напрям — лікування наслідків травми. У дослідженні Кетрін Айверсон і колег (2011) 150 жінок із ПТСР після міжособистісного насильства проходили когнітивно-процесуальну терапію, один із видів когнітивно-поведінкової терапії. Що сильніше за час лікування знижувалися симптоми ПТСР і депресії, то менш імовірним було нове насильство з боку партнера через пів року. Це зв'язок усередині лікування, а не порівняння з контрольною групою, але він узгоджується з даними про роль ПТСР.

Як травма впливає на тіло, стосунки й відчуття безпеки і які підходи до її лікування мають доказову базу, ми розбирали в статті про психотравму.

Друга група — програми, що вчать помічати ризик і діяти. У рандомізованому дослідженні Шарлін Сенн і колег (2015) першокурсниці трьох канадських університетів проходили чотири заняття по три години: як оцінювати ризик із боку знайомих, долати внутрішні бар'єри перед тим, щоб визнати небезпеку, і захищатися словами й діями. За рік зґвалтування сталося з 5,2% учасниць програми проти 9,8% у контрольній групі.

Такі програми не перекладають відповідальність на жінок. Вони дають інструменти людям, яким загрожує насильство, тоді як головна мета профілактики — зупиняти тих, хто його чинить.

Корисні й навички, які стосуються не лише безпеки: говорити «ні», просити про допомогу, не мовчати про дискомфорт. Так розвивається асертивність — уміння відстоювати свої потреби, поважаючи інших.

Коли насильство триває в теперішніх стосунках, головне завдання — безпека, а не робота над «віктимністю». Скласти план безпеки й розібратися, як вийти з такої динаміки, допомагає психолог при аб'юзивних стосунках.

Якщо небезпека загрожує просто зараз, телефонуйте 112; якщо вдома небезпечно, допоможе цілодобова лінія Ла Страда 116 123. А якщо після пережитого з'являються думки про самогубство, зателефонуйте на кризову лінію 0 800 33 20 29 (цілодобово, безкоштовно).

Як помічати, де закінчується ваш простір, і утримувати особисті кордони в стосунках, на роботі й з рідними, ми розповідали окремо.

Звідки поняття: віктимологія і перші типології жертв

Віктимологія вивчає, як людина стає жертвою, що вона переживає після цього і як суспільство реагує на постраждалих. Термін «віктимологія» запропонував Беньямін Мендельсон у 1947 році, а в 1956-му опублікував програмну статтю «Нова галузь біо-психо-соціальної науки — віктимологія». Паралельно Ганс фон Гентіґ у 1941 році описав взаємодію злочинця і жертви, а в 1948-му видав книжку «Злочинець і його жертва».

Ранні автори шукали внесок жертви в злочин і будували типології. Мендельсон розклав жертв за ступенем «вини» на шість типів: цілком невинна жертва (наприклад, дитина); жертва з незначною провиною; жертва, винна так само, як злочинець; жертва, винніша за нього; єдиний винуватець (нападник, якого зупинили в межах самооборони); уявна жертва, яка нічого не зазнала, але когось звинувачує. У доповіді М. Сенгсток (1976) зазначено, що лише два з шести типів описують жертву, чия «вина» менша за вину злочинця, а схильність шукати провину жертви пояснено тим, що в літературі з віктимології переважали дослідження зґвалтувань.

Згодом фокус змістився з «вини» на допомогу й права постраждалих. У 1973 році відбувся перший міжнародний симпозіум із віктимології, у 1979-му заснували Всесвітнє віктимологічне товариство, а в 1985-му ООН ухвалила Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою.

У пострадянській кримінології, на якій досі вчаться українські юристи і почасти психологи, віктимність розглядали як властивість особи. Л. В. Франк класично визначав її як здатність за певних обставин стати жертвою злочину, реалізовану злочинним актом, а Д. В. Рівман — як стан уразливості, від якого не вільна жодна людина. За оглядом Б. М. Головкіна (2015), традиційно розрізняють чотири види віктимності:

• індивідуальна — ризик конкретної людини в конкретних обставинах;
• видова — типові для жертв певних злочинів рід занять, спосіб життя, стосунки з кривдником;
• групова — підвищений ризик через вік, стать, професію, національність, віросповідання чи місце проживання;
• масова — сукупна вразливість населення в певній криміногенній ситуації.

Обидві традиції мають спільну слабкість: опис ризику легко перетворюється на оцінку людини. Тому в цій статті, як і в сучасних оглядах про травму, ідеться радше про вразливість і ризик повторної віктимізації, ніж про «схильність бути жертвою».

Чим вимірюють віктимізацію

Віктимологія вимірює не «схильність», а пережите: що траплялося з людиною, як часто і з якими наслідками. Основою науки про жертв залишаються опитування жертв злочинів, бо вони показують і випадки, про які ніхто не повідомив поліцію.

Інструмент	Що вимірює	Де застосовано	Обмеження
Опитування жертв злочинів (у США — з 1966 року; міжнародне ICVS)	Частоту віктимізації в населенні, зокрема без звернення до поліції	Національна й міжнародна статистика злочинності	Спирається на пам'ять і готовність розповісти
Опитувальник віктимізації неповнолітніх (JVQ; Фінкельгор, Гембі та ін., 2005)	Різні види насильства й кривди щодо дитини за рік	Дослідження полівіктимізації (Фінкельгор та ін., 2007)	Охоплює лише останній рік
Опитувальник сексуального досвіду, коротка форма (SES-SFV)	Сексуальне насильство різного ступеня	Головний результат у дослідженні Сенн та ін. (2015)	Охоплює лише сексуальне насильство
Шкала конфліктних тактик (CTS), модифікований варіант	Фізичне насильство з боку партнера	Дослідження Айверсон та ін. (2011)	Самозвіт про частоту окремих дій

Усі ці інструменти дослідницькі: вони показують тенденції в групах і не призначені для того, щоб «виявляти схильність бути жертвою» в окремої людини. Тест на віктимність з інтернету не скаже, чи загрожує вам насильство, і тим паче не скаже, хто в ньому винен.

Міфи і факти про віктимність

Насправді	Поширений міф
Відповідальність за насильство завжди несе кривдник	Віктимна поведінка означає, що жертва сама винна
Найсильніший відомий чинник ризику — пережите раніше насильство	Жертвами стають люди з «характером жертви»
Вразливість після травми — наслідок чужого насильства	Віктимність — вроджена риса
Внутрішні чинники самої людини мають обмежену й суперечливу доказову базу	Досить змінити свою поведінку — і насильство не повториться
Зниження симптомів ПТСР і депресії пов'язане з меншим ризиком нового насильства	Після пережитого вже нічого не змінити

Джерела

• Dussich J. P. J. Victimology – Past, Present and Future. UNAFEI Resource Material Series, No. 70. Tokyo: UNAFEI, 2006, pp. 116–129. · Повний текст (PDF)
• Sengstock M. C. The Culpable Victim in Mendelsohn's Typology. Paper presented at the Midwest Sociological Society, 1976. NCJ 48998. · Анотація NCJRS
• Головкін Б. М. Віктимність як основна категорія віктимології. Журнал східноєвропейського права, 2015; № 20: 6–13.
• Messman-Moore T. L., Long P. J. The role of childhood sexual abuse sequelae in the sexual revictimization of women: an empirical review and theoretical reformulation. Clinical Psychology Review, 2003; 23(4):537–571. DOI: 10.1016/s0272-7358(02)00203-9 · PMID: 12788109
• Walker H. E. та ін. The Prevalence of Sexual Revictimization: A Meta-Analytic Review. Trauma, Violence, & Abuse, 2019; 20(1):67–80. DOI: 10.1177/1524838017692364 · PMID: 29333937
• Finkelhor D., Ormrod R. K., Turner H. A. Poly-victimization: a neglected component in child victimization. Child Abuse & Neglect, 2007; 31(1):7–26. DOI: 10.1016/j.chiabu.2006.06.008 · PMID: 17224181
• Fereidooni F., Daniels J. K., Lommen M. J. J. Childhood Maltreatment and Revictimization: A Systematic Literature Review. Trauma, Violence, & Abuse, 2024; 25(1):291–305. DOI: 10.1177/15248380221150475 · Повний текст
• Kühner C. та ін. Risk and protective factors for interpersonal revictimization in people with post-traumatic stress symptoms: a systematic review. Frontiers in Psychology, 2025; 16:1610030. DOI: 10.3389/fpsyg.2025.1610030 · Повний текст
• Iverson K. M. та ін. Cognitive-behavioral therapy for PTSD and depression symptoms reduces risk for future intimate partner violence among interpersonal trauma survivors. Journal of Consulting and Clinical Psychology, 2011; 79(2):193–202. DOI: 10.1037/a0022512 · PMID: 21341889 · PMCID: PMC3071252
• Senn C. Y. та ін. Efficacy of a sexual assault resistance program for university women. New England Journal of Medicine, 2015; 372(24):2326–2335. DOI: 10.1056/NEJMsa1411131 · PMID: 26061837