Віктимблеймінг: чому звинувачують жертву, чим це шкодить і як підтримати

Віктимблеймінг (від англ. victim blaming — «звинувачення жертви») — це перекладання відповідальності за насильство, злочин чи інше лихо з того, хто завдав шкоди, на людину, яка постраждала. Він звучить як «сама винна», «навіщо ти туди пішла», «треба було думати раніше» і трапляється скрізь: у розмовах про сексуальне й домашнє насильство, пограбування, шахрайство, цькування на роботі. Це не діагноз, а соціально-психологічне явище з добре вивченими механізмами й вимірюваними наслідками. Нижче — звідки взявся термін, чому люди звинувачують постраждалих, як осуд поглиблює травму, чим його вимірюють і як підтримати людину замість того, щоб шукати її помилки.

Звідки термін і як звучить віктимблеймінг

Вислів «blaming the victim» увів у широкий обіг американський дослідник Вільям Раян однойменною книжкою 1971 року. Він писав не про насильство, а про бідність і нерівність: про звичку пояснювати становище бідних людей їхніми власними вадами, а не умовами, у яких вони живуть. Сьогодні слово вживають переважно щодо сексуального й домашнього насильства, але логіка та сама: увага зміщується з дій кривдника на поведінку постраждалого.

Віктимблеймінг буває прямим («сама напросилася»), а буває замаскованим під турботу чи «здоровий глузд»: допит про деталі, поради заднім числом, сумнів у тому, що все було саме так. Ось як найчастіше звучать такі фрази і що за ними насправді стоїть.

Фраза	Що за нею стоїть	Чим шкодить
«Навіщо ти туди пішла сама?»	ілюзія контролю: «зі мною такого не станеться»	людина починає шукати провину в собі
«А що на тобі було вдягнено?»	міфи про насильство і гендерні стереотипи	відповідальність переходить на постраждалу
«Чому ти одразу від нього не пішла?»	нерозуміння того, як влаштоване насильство	сором і мовчання замість пошуку допомоги
«А чого ти чекала від таких людей?»	віра у справедливий світ	біда починає виглядати «заслуженою»
«Сам винен, що повірив шахраям»	захисна атрибуція: «я б на таке не повівся»	людина соромиться звернутися по допомогу
«Ти його сама довела»	перекладання провини, яке часто повторює сам кривдник	підтримує цикл насильства

Спільне в усіх цих фразах одне: вони відповідають на питання «що постраждалий зробив не так», хоча головне питання інше — хто ухвалив рішення завдати шкоди. Обережність корисна до події. Після неї «поради» вже нічого не змінюють, зате додають провини.

Почути таке від близьких після пережитого — окремий біль, і нести його самотужки не обов'язково. Якщо поруч немає людини, якій можна розповісти без ризику осуду, почати можна з психологічної допомоги онлайн: розмова відбувається у звичному для вас місці й у вашому темпі.

Чому люди звинувачують жертву

Віктимблеймінг рідко буває свідомою жорстокістю. Найчастіше його запускають механізми, які захищають самого спостерігача — від страху, безпорадності й думки, що біда могла статися з ним. Дослідники описують щонайменше чотири такі механізми, і зазвичай вони діють разом.

Перший — віра у справедливий світ, яку описав соціальний психолог Мелвін Лернер. Людині потрібно вірити, що кожен отримує те, на що заслуговує: інакше світ здається хаотичним, а довгі плани — безглуздими. Чуже незаслужене страждання загрожує цій вірі, і найпростіший спосіб її вберегти — вирішити, що постраждалий таки «заслужив». У класичному експерименті Лернера і Сіммонс 1966 року учасники дивилися запис, який вважали прямою трансляцією: жінка в навчальному завданні отримувала удари струмом за помилки (насправді це була постановка). Ті, хто думав, що її страждання триватимуть, оцінювали її особистість гірше, ніж ті, кому сказали, що все скінчилося (за метааналізом Довтрі та колег).

Другий механізм — захисна атрибуція, яку 1970 року описав психолог Шейвер (за оглядом Вітте і Флехзенгар). Що сильніше спостерігач відчуває, що й сам міг би опинитися на місці постраждалого, то більше йому хочеться знайти відмінність: «я так не вдягаюся», «я б туди не пішла». Осуд створює дистанцію між «мною» і «нею». Водночас, за тим самим оглядом, коли людина ототожнює себе з потерпілим, вона знецінює його менше. Механізм споріднений із фундаментальною помилкою атрибуції — звичкою пояснювати чужі біди характером і вибором людини, а не обставинами.

Третій — ілюзія контролю. Якщо біда сталася через «помилку», то, уникаючи помилок, можна вберегти себе. Звідси непрохані поради заднім числом. Ще 1966 року Елейн Волстер описала парадокс: що тяжчі наслідки події, то більше відповідальності люди приписують потерпілому (за оглядом Вітте і Флехзенгар). Чим страшніше те, що сталося, тим сильніше хочеться вірити, що його можна було відвернути.

Четвертий шар — гендерні установки й міфи про насильство. Дослідниця Марта Берт 1980 року назвала «міфами про зґвалтування» хибні переконання, які перекладають провину з кривдника на жертву: «сама спровокувала», «вона бреше», «він не втримався». За метааналізом 37 досліджень, який наводять Харсі та колеги, чоловіки в середньому погоджуються з такими міфами частіше за жінок, а сама згода з ними пов'язана з ворожістю до жінок і схваленням насильства в стосунках. У дослідженні Вітте і Флехзенгар зі 142 учасниками чоловіки звинувачували постраждалих у середньому в 1,43 раза сильніше, і частково це пояснювалося тим, наскільки людина могла ототожнити себе з потерпілим.

Має значення і світогляд. Лора Ніємі і Ліана Янг (2016) з'ясували: що більше людина цінує лояльність, послух авторитетам і «чистоту», то частіше вважає потерпілих «заплямованими» й винними — навіть з урахуванням політичних поглядів і віри у справедливий світ. Водночас вони показали, що осуд можна зменшити, просто змістивши фокус мови з жертви на кривдника.

Вторинна віктимізація: як осуд поглиблює травму

Коли людина розповідає про пережите й натомість чує сумнів чи докір, вона зазнає шкоди вдруге. Це називають вторинною віктимізацією. Ребекка Кемпбелл в огляді 2008 року описала, що для багатьох постраждалих від сексуального насильства звернення до поліції, лікарів і психологів стає повторною травмою; в англомовній літературі для цього є навіть окремий вислів — «second rape». Більшість заяв про зґвалтування, за її даними, так і не доходить до суду.

Найважчий наслідок — мовчання. Кортні Аренс (2006) детально розпитала вісьмох постраждалих, які після першої розповіді про сексуальне насильство надовго замовкли. Вона виділила три шляхи до цього: негативна реакція фахівців переконувала, що звертатися марно; осуд рідних і друзів посилював самозвинувачення; будь-яка негативна реакція змушувала сумніватися, чи «рахується» пережите взагалі.

Кількісні дані кажуть те саме. В опитуванні 1863 жінок, які пережили сексуальне насильство, Ульман і Пітер-Хагене (2014) виявили, що негативні реакції на розповідь пов'язані з вираженішими симптомами ПТСР — і напряму, і через шкідливі способи впоратися: відсторонення, заперечення, самозвинувачення, вживання психоактивних речовин. Позитивні реакції, навпаки, посилювали відчуття контролю над власним відновленням, а з ним симптомів ставало менше.

Розірвати це коло допомагає протилежне — підтримка. Автори того самого дослідження роблять практичний висновок: якщо навчити людей відповідати на такі розповіді підтримкою, симптомів травми в постраждалих може ставати менше. Людині, яка пережила осуд, важливо мати місце, де її досвід приймають без перевірок на «правильність». Таке середовище дає, зокрема, психотерапевтична група: поруч люди зі схожим досвідом, а ведучий стежить, щоб ніхто не повторював звинувачень.

Осуд ззовні часто стає внутрішнім голосом. Ронні Янофф-Бульман (1979) розрізнила два види самозвинувачення: поведінкове («я зробила щось не так») і характерологічне («я така людина, що заслуговую на погане»). Перше постраждалі нерідко використовують, щоб зберегти відчуття контролю й віру, що наступного разу біди можна уникнути. Друге пов'язане з депресією і б'є по самоповазі: це вже сором, коли поганою здається не ситуація, а ти сам.

Окремий випадок — коли звинувачує сам кривдник. Психологиня Дженніфер Фрейд назвала цю тактику DARVO: заперечити (deny), атакувати (attack), поміняти місцями жертву й кривдника (reverse victim and offender). За оглядом Харсі та колег, приблизно половина з 89 студенток, які пережили сексуальне насильство, чули таке від кривдника, і що більше було цієї тактики, то сильнішим ставало самозвинувачення. Вона близька до газлайтингу, коли людину переконують, що вона неправильно пам'ятає й сприймає події.

Іноді так розмовляє власний партнер: «ти сама мене довела», «це я тут жертва». Тоді йдеться вже не про необережні слова оточення, а про динаміку стосунків, яку зсередини побачити важко. Розібратися в ній і спланувати безпечні кроки допомагає психолог при аб'юзивних стосунках.

Як підтримати людину замість того, щоб звинувачувати

Найпростіший і найважливіший крок — повірити. Опитувальник соціальних реакцій, яким Ульман вимірює досвід постраждалих, серед підтримувальних реакцій описує прості речі: обійняти, сказати, що людину люблять, допомогти знайти інформацію про те, як упоратися. Серед шкідливих — слова, що можна було зробити більше, аби цього уникнути, або натяки, що людина «заплямована» тим, що сталося.

Що допомагає близьким:

• вислухати, не перебиваючи й не допитуючись про деталі, які не потрібні для допомоги;
• сказати прямо: «Я тобі вірю. Ти не винна» (чи «не винен»);
• говорити про дії кривдника, а не про поведінку постраждалого: «шахраї її ошукали», а не «вона повелася»;
• не давати порад заднім числом і не вимагати швидких рішень;
• запитати, що потрібно саме зараз: побути поруч, допомогти з документами, знайти фахівця.

Фахівцям — лікарям, поліцейським, психологам, учителям — варто пам'ятати, що від першої реакції залежить, чи людина звернеться вдруге. Кемпбелл серед програм, які зменшують вторинну віктимізацію, розглядає кризові центри для постраждалих, роботу спеціально підготовлених медсестер-експертів і програми відновного правосуддя.

Коли самозвинувачення, тривога чи раптові спогади не відпускають місяцями, варто звернутися до психотерапевта, який працює з травмою. Це не слабкість, а звичайний крок, коли самотужки не виходить.

«Сама спровокувала»: віктимність, ризик і межі поняття

Найпоширеніше виправдання віктимблеймінгу — думка, що жертва «спровокувала» насильство. Але провокація не є причиною: рішення завдати шкоди ухвалює той, хто її завдає. Саме тому дослідники визначають міфи про зґвалтування як хибні переконання, що знімають відповідальність із кривдника і переносять її на постраждалу людину.

Слово «віктимність» описує підвищений ризик стати жертвою. Ризик і вина — різні речі. За даними ВООЗ, вищий ризик насильства мають, наприклад, дівчата-підлітки, літні жінки й жінки з інвалідністю, і причина тут — дискримінація та нерівність, а не їхня поведінка. Вразливість пояснює, чому кривдник обрав саме цю людину, але не виправдовує його. Не варто плутати віктимблеймінг і з синдромом жертви — звичкою бачити себе скривдженим майже в будь-якій ситуації.

Чи означає це, що про безпеку говорити не можна? Можна, але до події, загально й без адреси: як домовитися про сигнал із другом, кому зателефонувати. Межа проходить там, де порада звучить після того, що сталося, і відповідає на питання «хто винен».

Є межі й у самого поняття. Метааналіз Довтрі та колег (2020), що об'єднав 55 експериментів, показав: ефект знецінення невинної жертви в лабораторії загалом невеликий і сильно залежить від обставин — він більший, коли страждання бачать наживо й вони здаються справжніми. Ранні дослідження 1960–1970-х знаходили його стабільніше, ніж сучасні. Тож віра у справедливий світ — важливе, але не єдине пояснення, а осуд не неминучий: його можна помітити й зупинити.

Звернутися до фахівця варто, якщо після пережитого ви місяцями повертаєтеся до думки «я сама винна», уникаєте людей і розмов, погано спите, а спогади накривають зненацька. Якщо небезпека триває — кривдник поруч або погрожує, — першочергове завдання безпека: розкажіть людям, яким довіряєте, і зателефонуйте на урядову гарячу лінію 1547. Як діяти в такій ситуації крок за кроком, ми розбирали у статті про домашнє насильство.

Чим вимірюють віктимблеймінг

Окремої «шкали віктимблеймінгу» для повсякденного вжитку немає. Дослідники вимірюють його складові: переконання спостерігача, оцінки конкретних історій і реакції, які отримують постраждалі. Ось інструменти з праць, на які спирається ця сторінка.

Інструмент	Автори, рік	Що вимірює	Обмеження
Шкали загальної й особистої віри у справедливий світ	Дальберт, Монтада і Шмітт; Дальберт, 2002	чи вважає людина світ справедливим загалом і до себе	у праці Вітте і Флехзенгар з осудом пов'язана лише загальна
Віньєтки з оцінкою провини	за Янофф-Бульман та ін., 1985	поведінкове й характерологічне звинувачення героя історії	залежать від сюжету й формулювань
Оновлена Іллінойська шкала міфів про зґвалтування	Макмехон і Фармер, 2011	22 твердження, чотири групи міфів	лише насильство чоловіків щодо жінок
Опитувальник соціальних реакцій (SRQ)	Ульман, 2000	48 реакцій, які чула постраждала людина	спирається на спогади
Опитувальник DARVO, коротка форма	Барнс та ін., 2020	заперечення, атаки й перекидання ролей	про конфлікти загалом, не лише насильство

Усі ці інструменти дослідницькі. Вони показують тенденції в групах і не призначені для того, щоб оцінювати чи «викривати» конкретну людину.

Міфи і факти про віктимблеймінг

Насправді	Поширений міф
Відповідальність за насильство несе той, хто його вчинив	Жертва сама спровокувала те, що сталося
Осуд частіше захищає спостерігача від страху, ніж оцінює ситуацію	Звинувачують лише жорстокі люди
Поради заднім числом не захищають, а посилюють сором і мовчання	Розібрати «помилки» жертви корисно, щоб це не повторилося
Чоловіків, які постраждали, теж звинувачують — за «нечоловічу» поведінку	Віктимблеймінг стосується лише жінок
Підтримка й віра пов'язані з меншими симптомами травми	Про пережите краще мовчати, щоб не роз'ятрювати

Джерела

• Ryan W. Blaming the Victim. New York: Pantheon Books, 1971.
• Dawtry R. J., Callan M. J., Harvey A. J., Gheorghiu A. I. Victims, Vignettes, and Videos: Meta-Analytic and Experimental Evidence That Emotional Impact Enhances the Derogation of Innocent Victims. Personality and Social Psychology Review, 2020; 24(3):233–259. DOI: 10.1177/1088868320914208 · Повний текст
• Witte L. P., Flechsenhar A. "It's Your Own Fault": Factors Influencing Victim Blaming. Journal of Interpersonal Violence, 2025; 40(9–10):2356–2380. DOI: 10.1177/08862605241270030 · PMCID: PMC11951459
• Niemi L., Young L. When and Why We See Victims as Responsible: The Impact of Ideology on Attitudes Toward Victims. Personality and Social Psychology Bulletin, 2016; 42(9):1227–1242. DOI: 10.1177/0146167216653933 · PMID: 27340155
• Harsey S. J., Adams-Clark A. A., Freyd J. J. Associations between defensive victim-blaming responses (DARVO), rape myth acceptance, and sexual harassment. PLOS ONE, 2024; 19(12):e0313642. DOI: 10.1371/journal.pone.0313642 · Повний текст
• Campbell R. The psychological impact of rape victims' experiences with the legal, medical, and mental health systems. American Psychologist, 2008; 63(8):702–717. DOI: 10.1037/0003-066X.63.8.702 · PMID: 19014228
• Ahrens C. E. Being silenced: the impact of negative social reactions on the disclosure of rape. American Journal of Community Psychology, 2006; 38(3–4):263–274. DOI: 10.1007/s10464-006-9069-9 · PMID: 17111229
• Ullman S. E., Peter-Hagene L. Social reactions to sexual assault disclosure, coping, perceived control, and PTSD symptoms in sexual assault victims. Journal of Community Psychology, 2014; 42(4):495–508. DOI: 10.1002/jcop.21624 · PMCID: PMC4043331
• Janoff-Bulman R. Characterological versus behavioral self-blame: inquiries into depression and rape. Journal of Personality and Social Psychology, 1979; 37(10):1798–1809. DOI: 10.1037/0022-3514.37.10.1798 · PMID: 512837
• World Health Organization. Violence against women. Fact sheet, 2026. Сторінка ВООЗ